Книга року ВВС: "Планета Полин" Забужко - це книга, яка надихає на вчинки

Читацька рецензія Антона Чиснікова на книгу Оксани Забужко "Планета Полин", яка вийшла у фінал Книги року ВВС-Есеїстика 2020.

Книги Забужко залишають по собі яскравий післясмак. Ще коли ти їх читаєш, то ловиш думки авторки, перекручуєш їх в своєму мозку, дивишся на них з різних боків і "граєшся" з ними довго після прочитання чергового твору Оксани Стефанівни.

"Планета Полин" - не виключення. Хоч есеї, які увійшли до збірки, були вже раніше опубліковані, проте їх поєднання під обкладинкою однієї книги продукує нові сенси. Авторка таким дещо хронологічно неочікуваним міксом (а тут зібрані твори за останні 20 років) спробувала зобразити нашу епоху, позначену кризою гуманізму. І, мушу визнати, їй вдалось.

"Планета Полин" поділена на три частини - жіночу, чоловічу та колективну. До кожної увійшли есеї про особистості та події знакові для історії та культури ХХ і початку ХХІ століття.

Забужко знімає шар за шаром закостенілі міфи про них, описує епоху, яка їх оточувала. Це створює для нас картину контексту, в якому вони жили і творили, допомагає подивитись на них справжніх.

Катерина Білокур, Софія Яблонська, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Юрій Покальчук, Леонід Плющ оживають в голові читача. Авторка з деякими із них була добре знайома і навіть приятелювала.

Унікальні для більшості риси цих героїв Забужко зображає як щось саме собою зрозуміле для них. Навіть сьогодні для багатьох з нас слова Соломії Павличко "я зовсім не хочу туди - я хочу, щоб тут було так, як там" є, м'яко кажучи дивними. А якими вони були для України дев'яностих?

Книги про такі особистості надихають. Після такого читання хочеться більшого, ніж "тупий серіал - пиво - футбол". Виникає бажання, щоб власне життя набуло якомога більшого коефіцієнту корисної дії. Можливо, воно не отримає згодом подібний на цей опис від Оксани Забужко про ту ж Соломію Павличко: "Мертві від її доторку воскресали й приєднувалась до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою…", але все ж спробувати варто.

Ще одна особливість вищезгаданих героїв, якої сьогодні бракує не лише нашому суспільству, а й світові вцілому - здатність і сміливість протистояти мейнстріму.

У есеї про Леоніда Плюща описує цікаву рису, яка відрізняла українських шістдесятників від московських. Останні були здебільшого дітьми репресованих комуністів і їм було за що "помститися" радянській владі.

Українці, навпаки - "шляхетного" походження не мали і мусили б бути "вдячними" радянській владі за те, що остання дала їм, здебільшого вихідцям із селянських і робітничих родин, освіту та зробила їх "інтелігентами в першому поколінні".

Українські ж шістдесятники відповіли "грубою невдячністю" і використали свою освіту не для "зміцнення Соціалістичної Батьківщини", а для її "дискредитації" в очах світового співтовариства і для захисту якихось міфічних "прав людини".

Але на фоні про великі для нашого народу постаті Забужко у есеї про Помаранчевий Майдан ставить діагноз нашому суспільству: "Ця вроджена невіра в будь-які мотиви людських учинків крім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнепомильніший знак, що з національного генотипу видалено ген свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками - навіть у тих випадках, коли видряпуємось на самий вершечок соціальної драбини. "Діагнози ставити треба. Інакше як ми вилікуємось, не знаючи чим хворіємо?

У передмові Оксана Забужко так описує жанр, в якому написана ця книга: "Есеїстика це - коли від несподіваного повороту авторської думки тобі зненацька збиває дух. Тоді мусиш відкласти книжку і упакувати собі в голові щойно відкритий зв'язок між речима, якого досі не помічалось".

Такі враження від "Планети Полин" потенційного читача не оминуть не один раз.

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Рецензії журі:

Інші читацькі рецензії:

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.uaу розділі Книга року ВВС