Книга року ВВС: "Амадока" - шрами як символ забуття і відродження

Рецензія члена журі Віри Агеєвої на книжку Софії Андрухович "Амадока", яка вийшла у фінал конкурсу Книга року ВВС-2020.

У романі Софії Андрухович "Амадока" центральною видається проблема відторгнення чужих, нав'язаних спогадів і моделей пам'яти.

Авторка розглядає історію трьох поколінь, складні хитросплетіння родинної саги, не приховуючи від читачів, що перекази здебільшого фальшуються або свідомо редагуються й прикрашуються.

На покаяння за вчинене у воєнні сорокові зло здатні не всі, а спроби уникнути вибору й замовчати обтяжливу правду лише поглиблюють травму.

Чи не єдиним гідним абсолютної довіри знаком, записом стають для персонажів роману шрами.

Обставини складалися так, що втекти від нестерпного болю не можна було навіть у спасенне небуття.

Медсестра з Бучача Уляна Фрасуляк кілька разів різала собі вени, і син потім лякався й бридився її відразливих шрамів на зап'ястях.

Він стає пластичним хірургом, тобто здобуває уміння заліковувати, розгладжувати шрами. (А водночас, імовірно, й позбуватися дитячих ураз, із ними пов'язаних.) Вважає за краще забути, не надто допевняється, чим же заплатила родина у сорокові за його пізніший життєвий успіх.

Зрада, співпраця з ворогами - усе це треба витіснити й акуратним скальпелем вирізати рубці. Зрікаючись небажаної пам'яти, він тим самим відмовляється від свого ніколи не баченого загиблого в таборах батька - вояка УПА.

Натомість ще через одне покоління Улянин внук обирає своїм заняттям археологію, тобто роботу зі слідами, уламками затоптаного і втраченого минулого. І це якраз йому випало знову воювати з ворогом, якому протистояв свого часу дід.

Відмовитися від спогадів та змінити ідентичність самохіть, імовірно, менш травматично, аніж коли це доводиться робити під примусом.

До хірурга Криводяка якось прийшла дивна пацієнтка. Вродлива жінка просила змінити їй обличчя, зробивши на шкірі кілька шрамів, бо лише з ними вона може примиритися з собою.

"Це обличчя не моє. Я не так повинна виглядати".

Її дід-кадебіст забезпечив Зої ідеальне, за його уявленнями, життя: "Помешкання на Лютеранській, рояль, собачки, вишукана їжа, подорожі, спілкування з порядними людьми".

Це та сама квартира, у якій мати жінки порізала собі вени і таки втекла від нестерпного існування. Дитина з розгромленої упівської криївки вижити в розкішній клітці не змогла.

Насильників-окупантів покарано безплідністю, вони не можуть продовжити себе в нащадках і нав'язують свій ціннісний спадок вкраденим сиротам. (Достоту так само імперія нав'язає колонізованим свої ідеали й ієрархії, знищуючи засади вже наявної тожсамости).

Усиновлених дітей змушують змінити все: національність, мову, родину, сподіваються на забування ними того, що сталося в попередньому житті.

Травма такого от тотального відречення і переконструювання особистости виявилася для одної з героїнь роману несумісною з життям.

Тож вимагаючи операції задля нанесення шрамів на обличчя, Зоя таким чином пробує екстеріоризувати біль, здобути мову, знаки, з допомогою яких вдасться розповісти світові про приховане страждання, яким ні з ким поділитися.

Нова війна на сході України вже у ХХІ столітті спричинює такий "тиск насильства", що від нього знов же пробують ховатися в амнезію.

У романі Софії Андрухович сюжет про шрами якраз і зшиває упівську та донбаську лінії. Поранений втрачає пам'ять, і водночас його пошрамоване обличчя стає непізнаваним.

Втрачену тожсамість він зміг-таки повернути собі через болісний спогад. А помилкова спроба ідентифікувати хворого як іншу людину і спонука "згадати" чуже минуле викликали лише агресію.

Схоже, пластичним хірургам легше згладити шрами на обличчі, аніж психіатрам - урази душевні.

При початку дев'яностих усі ми опинилися в ситуації людей, які дуже довго мусили мовчати, ховатися й прикидатися, не бути собою, - і нарешті мали кому розповісти про все, що з ними насправді сталося.

Невтоленне бажання виговоритися (і то одразу за три покоління!) якраз і посилювало інтерес до замовчаного минулого.

Для ґенерації вісімдесятих, яка й визначала від кінця минулого віку тенденції мистецького розвитку, це були спогади батьків і дідів, тобто жива пам'ять, збережена в усних переданнях особливо старанно з огляду на несамовиту ревність, із якою ідеологія й культурна політика робили все, аби той досвід замовчати й приректи на остаточне забуття.

Нестійка, лабораторно вирощена в ході жорстокого соціального експерименту радянська ідентичність принаймні для значної частини українців водномить розсипалася, звітрилася, тож треба було шукати відповідей на питання "хто ми?", а без того годі зостатися самими собою.

Не можна повноцінно жити із задавненою хронічною амнезією, хворобу треба лікувати. Наростання імперського тиску, а тим більш гаряча фаза українсько-російської війни, неймовірно посилили усвідомлення того, що без національного самовизначення з-під імперського гніту не вийти.

Націю мусить об'єднати спільна колективна пам'ять, і війни за неї стають усе запеклішими. Врешті, і те, що спільнота пам'ятає, і те, що вона хоче забути, сприяють об'єднанню.

Українське ХХ століття фактично так і не стало історією, його ще не вдається безсторонньо й виважено пояснити, сформувавши музейну експозицію чи підготувавши видання архівних документів.

Воно натомість тривожить і вимагає особистих відповідей від нащадків тих, хто воював, боровся, виживав, хто був героєм, зрадником чи пристосуванцем.

Пошук незатоптаних слідів не можна припинити, поки існує хоч якась надія, що вони приведуть до місць, де вдасться відкрити щось нове про себе самих.

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Інші рецензії журі:

Читацькі рецензії:

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.uaу розділі Книга року ВВС