Земля, де живуть невловимі снігові барси

У величних горах Узбекистану науковці Мікаела Стречен та Індія Латем натрапили на рідкісні сліди найбільш невловимої кішки у світі.

Мороз. Наші руки настільки заклякли, що майже не слухалися. Ми вже перевірили три карти пам'яті та переглянули сотні роликів, тулячись одне до одного в гірській долині, поки сонце ховалося за засніжені піки. Фотопастки зафіксували ведмедів, гірських козлів і дикобраза, що продирався крізь темряву. Побачити їх було захопливо, але ми полювали на головний приз — хоча б мигцем побачити невловимого снігового барса.

І раптом команда вибухнула радісними вигуками: ось він!

Прекрасний сніговий барс, "привид гір", впевнено крокував у кадрі. Він волочив за собою неймовірно довгий хвіст. Тепер ми точно знали: звір є в цих горах. Живий. Тримається.

Люди рідко бачать снігових барсів. Вважають, що гірська система Тянь-Шань, яка простягається на понад 2500 км через Центральну Азію до Китаю, прихистила понад 1000 особин. Проте лише кілька сотень цих тварин блукають найзахіднішими схилами в Узбекистані.

І на кілька коротких секунд один із них з'явився просто перед нами.

Наша подорож почалася в Самарканді. Це одне із найвідоміших міст Шовкового шляху. Тут ми зустріли нашого гіда Інома Ісроїлова, який не лише показав нам культову архітектуру міста, а й звернув увагу на снігового барса в його символіці.

"Снігові барси — частина нашої ідентичності. Але тепер їх потрібно захищати", - каже Ісроїлов.

У 2017 році Міжнародний союз охорони природи перевів снігового барса в Червоній книзі зі статусу "під загрозою зникнення" до "уразливого".

Організація пояснила це оновленими даними та зусиллями екологів, проте вчені попередили, що виду досі загрожує серйозна небезпека.

Їм загрожує втрата середовища проживання, браконьєрство, зменшення кількості здобичі та дедалі сильніший вплив кліматичних змін.

Ми виїхали з міста і рушили на південь. Посушливі рівнини поступилися місцем масивним скелям, повітря розріджувалося, а температура падала. Запорошені села з придорожніми ятками з фруктами зникли.

Здавалося, автомобіль тримається купи радше на чистій впертості, ніж на металі.

Ми прямували до Гіссарського державного природного заповідника — найбільшої природоохоронної території Узбекистану.

Заповідники часто називали лабораторіями просто неба; це були наукові зони, які суворо охороняли. Тут зберігали цілісність екосистем.

На відміну від багатьох західних національних парків, які частково передбачали доступ для публіки, ці території довго залишалися переважно закритими для відвідувачів.

Держава жорстко обмежувала тут будівництво поселень, випас худоби та промисловість, а вхід зазвичай мали лише лісники та науковці. Ця модель стала основою радянської системи охорони природи, а згодом вплинула на концепцію біосферних заповідників ЮНЕСКО.

Розташування заповідника вздовж кордону Узбекистану з Таджикистаном також означало, що регіон вважали зоною з підвищеним заходами безпеки. У роки після здобуття Узбекистаном незалежності військові встановили протипіхотні міни вздовж частин кордону, щоб зупинити проникнення бойовиків після громадянської війни в Таджикистані. Поки міста в інших регіонах розросталися, ці гори майже не бачили розвитку.

"Створення Гіссара позитивно вплинуло на екологію", — каже Олена Бикова, дослідниця Академії наук Узбекистану.

"Попри недосконале управління, територія зазнала мінімального людського тиску і змогла залишитися майже в недоторканому стані. Спостерігаючи за сьогоднішнім стрімким розвитком, я думаю, що люди знищили б високогірні екосистеми Гіссарського заповідника, і сьогодні ми не змогли б бачити природу, яку система, попри всі свої недоліки, все ж таки зберегла".

Однак ця спадщина має і зворотний бік. Деякі мінні поля перетинають сезонні маршрути міграції, і фахівці зафіксували випадки, коли ведмеді та гірські козли підривалися на вибухівці. Проте, за словами Бикової, поєднання суворої охорони та обмеженого доступу врятувало заповідник від інфраструктури, інтенсивного випасу худоби та поселень, які змінили інші частини Центральної Азії.

За даними Бикової, Гіссар - одна із найважливіших екосистем Центральної Азії, де мешкає понад 270 видів тварин і росте понад 1200 видів рослин, багато з яких належать до рідкісних або видів, що зникають.

Ми вирушили в частину заповідника, куди можна потрапити лише зі спеціальним дозволом.

З 2016 року Узбекистан відкрив свої двері для туризму, і кількість відвідувачів у буферних зонах зростає, проте влада досі суворо контролює центральні території.

Наше хвилювання наростало. За роки роботи з дикою природою ми ще ні разу не шукали цю розкішну велику кішку. І ось тепер ми готувалися до походу разом із командою лісників, щоб випробувати удачу та спробувати відшукати її у дикій природі.

У горах панував холод, але краєвиди дарували незабутні враження. Ми виділили собі три дні на перехід складними стежками разом із місцевими інспекторами в суворих умовах.

Сонце нещадно палило, проте вітер лишався пронизливим, а в затінку температура різко падала. Коли ми піднялися вище, у розріджене гірське повітря, до якого снігові барси так ідеально пристосувалися, висота перехопила нам подих — і в переносному, і в прямому сенсі. Вистежити снігового барса неймовірно важко. Щоб мати бодай якийсь шанс побачити його або хоча б знайти сліди його присутності, нам був потрібен час і витривалість для подолання великих відстаней.

Лісники під керівництвом Кахрамона Камоловича, директора заповідника, встановили понад 70 фотопасток по всьому гірському масиву. Вони днями йдуть пішки, щоб дістатися гірських хребтів, де блукають барси.

Такі переміщення створюють певні труднощі. Снігові барси населяють 12 країн — від Монголії до Бутану, і часто їхні маршрути пролягають через політично чутливі регіони.

Кустуб Шарма, директор з питань науки та охорони природи фонду Snow Leopard Trust, стверджує, що захист цих тварин потребує міжнародної співпраці. У 2024 році Узбекистан очолив розробку меморандуму про взаєморозуміння між державами-учасницями Глобальної програми зі збереження снігового барса та його екосистем, яка координує природоохоронні зусилля через кордони.

Це зміцнило наявну співпрацю між країнами ареалу, підтримало спільний моніторинг та обмін даними.

Разом із нами йшла Марія Грицина, науковиця з Інституту зоології Узбекистану. Вона працює пліч-о-пліч із інспекторами: складає карти переміщень снігових барсів та визначає їхні поселення.

"Найважче зі сніговими барсами те, що навіть якщо ви присвятите їм усе життя, як я, ви можете побачити їх лише раз", — каже Грицина і додає, що вчені досі мають безліч запитань про цих тварин.

"Ми не можемо охопити своїми дослідженнями всю територію".

Вона не перебільшує. Снігові барси проявляють найбільшу активність на світанку або в сутінках. Така сутінкова природа означає, що люди вкрай рідко зустрічають цих самотніх хижаків.

За оцінками, у дикій природі в усьому світі мешкає від 4000 до 6500 снігових барсів. Через їхню звичку кочувати на величезні відстані вченим важко назвати точніші цифри. Проте зараз дослідники готують більш всеосяжну глобальну оцінку за допомогою покращених методів спостереження. Перші аналізи дають надію: чисельність популяції може перевищувати попередні прогнози.

Під час ходьби ми пильно оглядали землю й помітили сліди лисиці, послід гірського козла та ледь помітний відбиток лапи рисі. Усі ці знахідки свідчили про здорову екосистему, сприятливу для снігових барсів.

Раптом високо на хребті закричав захоплений лісник. Ми швидко видерлися вгору і побачили це — екскременти снігового барса.

Для нас це було захопливо. У місцевих жителів, особливо фермерів, такі знахідки викликають зовсім інші емоції. За словами Бикової, однією з проблем системи заповідників стало невдоволення місцевих громад. Люди часто почувалися відрізаними від землі, яка більше не дає їм жодної користі.

"Суворі заборони давали результат, — каже Бикова, — але він був нестійким, оскільки люди не підтримували ці заходи. Як наслідок, траплялися й досі трапляються порушення режиму охорони, зокрема браконьєрство, незаконне випасання худоби та вирубка ялівцю".

Багаторічний моніторинг у Гіссарі показує, що чисельність снігових барсів неухильно зростає з 1980-х років. Згідно з даними заповідника, які отримала редакція BBC, зараз у Гіссарі мешкає 61 сніговий барс.

Таке зростання демонструє успіх обмеження забудови та надання простору екосистемам, проте самої лише охорони замало. Близько третини поселень снігового барса в Узбекистані розташовані поза межами охоронюваних територій, де досі існує загроза браконьєрства та випасання худоби.

"Це прекрасні тварини. Страшні, але прекрасні, — розповідає нам козопас Аскар Хасанович Шерматов. — Вони розмножуються. Щороку ми знаємо, що їх стає більше. Але я щасливий, бо лісові інспектори охороняють заповідник і диких тварин. Якщо барсам вистачає здобичі, їм не потрібно нападати на мої стада".

Грицина розробляє плани залучення громад, щоб визначити "гарячі точки" нападів і створити схеми компенсацій для пастухів у періоди частих атак хижаків. Вона прагне зменшити конфлікт і побудувати довіру через практичні рішення, адаптовані до місцевих умов.

Сьогодні нові заповідні території в Узбекистані намагаються знайти інший баланс: вони поєднують суворо охоронювані центральні зони з ділянками для сталого використання ресурсів.

"Ми все ще далеко від ідеалу, — каже Бикова, — проте дедалі більше людей розуміють: ми маємо зберігати біорізноманіття не через ізоляцію, а через грамотне управління та співпрацю з населенням".

Однак охорона природи залишається непростою справою. Бикова зазначає, що Гіссару досі загрожують "надмірне полювання та браконьєрство на тварин, якими харчуються барси, пряме браконьєрство, деградація оселищ, вплив інфраструктури та кліматичні зміни".

Географія лише додає труднощів.

"Оскільки третина світової популяції снігових барсів мешкає в межах 100 км від державних кордонів, барс, якого охороняє одна країна, опиняється під загрозою в іншій", — пояснює Шарма.

Саме тому він вважає вкрай важливим узгодження законів, стандартизацію методів дослідження та обмін досвідом щодо роботи з громадами. Саме таку координацію підтримує Глобальна програма зі збереження снігового барса та його екосистем.

Співпраця міцнішає. У Гіссарі ці зусилля втілюють лісові інспектори, які працюють у складних умовах, науковці, які діляться даними через кордони, та місцеві громади, які вчаться жити поруч із дикими тваринами.

Ми не зустріли снігового барса наживо, але дані підтверджують: вони тут є. І в цьому полягає суть охорони природи — накопичувати знання, необхідні для захисту диких ландшафтів, які все ще вражають простором, тишею та недоторканістю. На жаль, такі місця стають дедалі більшою рідкістю.