Плівкові фото з фронту. Чому фотоапарати-мильниці знову в моді

Ще недавно компактна фотокамера, популярна на початку 2000-х, здавалася приреченою: смартфон витіснив її так само безжально, як CD-плеєри чи окремі GPS-пристрої. Але за останні кілька років ринок цифрових і плівкових "мильниць" несподівано зріс. Втомившись від ідеальних фото в айфоні, покоління зумерів почало шукати сенс у недосконалості старих фотокамер.

"Такі фотографії я колись бачив у фільмах про військови, а тут і сам став частиною цієї історії", - каже 28-річний ветеран Андрій Дяченко, який служив за контрактом у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді, в роті безпілотників "Аркан".

Андрій знімав на плівкову камеру вперше в житті.

За пару місяців до того він купив собі Instax, фотоапарат миттєвого друку, типу "Полароїда". Він побачив такий у друга і йому сподобалась ідея одразу отримати фотографію.

"Ти можеш подарувати її друзям і закарбувати цей момент. А ще ти можеш просто взяти її в руки".

І тому, коли його знайомий фотограф і волонтер Сергій Мельниченко запропонував участь у проєкті "Плівки з передової", Андрій радо погодився.

Він отримав інструкцію знімати будь-що, що йому здасться цікавим чи важливим. Але це виявилося непросто.

"На телефон ти можеш фотографувати все, а коли в тебе фотокамера і обмежена кількість кадрів, починаєш шукати моменти, які цього варті".

Так, він закарбував на плівці відпочинок з побратимами під час відведення, шашлик, прогулянки з дружиною і собакою.

Він каже, що його ідея була показати людям, що в армії не тільки виконуєш накази, там також є життя.

"От війна, бруд, а в мене на фотографії - побратим з подушкою у вигляді карася. Таке в звичайному житті не побачиш. Я це й вирішив сфотографувати".

Андрій, який пішов воювати в 24 роки, каже, що у нього життя тільки в армії й почалося. У війську він зустрів товаришів і своє кохання. Він твердить, що саме в армії "зрозумів, наскільки життя кайфове".

Тепер, коли він знову повернувся до "цивільної буденності", каже, у нього немає ані моментів, ані бажання щось фотографувати.

Коли Андрій відправляв відзняту плівку, він хвилювався, чи щось на ній вийде, але фото його приголомшили. Він отримав оцифровані знімки і одразу почав пересилати їх побратимам.

"Багатьох вразило, які вони вайбові", - резюмує Андрій.

А ще його здивувало, що в інших учасників проєкту вийшли зовсім не схожі фото.

"Ми наче всі в однакових умовах живем, а вийшли такі різні історії".

Плівки з передової

Власне розповісти історії військових через обʼєктив камери й було задумкою концептуального художника й засновника школи фотографії з Миколаєва Сергія Мельниченко.

"Були виклики й ризики. Камери можуть губитися, плівки засвічуватися, можуть бути недоекспоновані, повністю темні кадри", - каже Мельниченко, який є лауреатом престижної премії Leica Oskar Barnack Award.

Але результат перевершив очікування.

Навесні 2025 року Сергій відправив поштою 25 одноразових фотоапаратів військовим на різних напрямках фронту – Миколаївському, Херсонському, Харківському, Донецькому.

І до осені отримав назад 21 з них.

У кожного з учасників проєкту була лише одна плівка з 27 кадрами. Сергій попросив своїх героїв повертати камери з якимось артефактом, наприклад, листом, написаним від руки чи дрібничкою.

Він каже, що хотів створити щоденник військових буднів, а вийшла колекція особистих переживань, драм і спогадів - і веселих, і трагічних.

"Я чекав ці посилочки, як діти чекають Миколая", - каже фотограф. Деякі хлопці знімали прямо на передовій, в бліндажах, і доводилось чекати, поки вони відійдуть з позицій і зможуть відправити камеру.

Історії полярно різні.

Хтось фотографував котиків і собачок, побратимів в якихось жартівливих сценах, себе разом із дівчиною чи дружиною.

Але були й знімки з наслідками прильотів, під час яких загинули побратими, похорон товаришів, багнюка й бруд бліндажів. Були знімки операторів дронів та екіпажу танку, а також будні військових у тилу - на реабілітації.

"Всі ці історії вражають своєю індивідуальністю і тим, що разом вони створюють таку сильну оповідь про війну", - каже Мельниченко.

Вже у грудні він випустив фотокнигу з історіями військових і разом з виданням The Kyiv Independent влаштував виставку в Нью-Йорку.

"Коли в тебе є всього 27 фотографій, ти зважено підходиш до створення кожного кадру, - каже фотограф. - До композиції, світла, якихось елементарних речей, які сформують картинку у фіналі".

У цьому, на думку Мельниченко, і є шарм одноразової фотокамери.

До того ж більшість його героїв ніколи раніше не тримали в руках камеру, і в цьому теж, за його словами, полягає якийсь "внутрішній контекст".

Повернення "мильниці"

Герої проєкту Мельниченко переважно належать до покоління, яке не памʼятає "аналогові" часи. У дитинстві вони ще застали цифрові компактні камери, але їхня юність – це домінування смартфона.

Переломний момент стався у 2011–2013 роках з появою iPhone 4S/5 та Samsung Galaxy S3/S4, якість фото яких почала швидко витісняти компактну фотокамеру. А можливість одразу завантажувати знімки в соцмережі або пересилати друзям, змусила забути про клопіт перенесення файлів з карти памʼяті.

З того часу продаж фотокамер починає стрімко падати. А з 2014–2016 років купувати "мильниці" (компактні камери з мінімум налаштувань) практично припиняють.

За даними організації CIPA (Camera & Imaging Products Association), якщо в 2010 році продали 121 млн цифрових "компактів", у 2023-му ця цифра впала до 1,7 млн.

"Мильниця" не витримала конкуренції зі смартфоном - кому потрібен окремий пристрій, щоб робити знімки? Виробники поступово згорнули лінійки продуктів.

Камера, здавалося, приєдналася до CD-плеєра чи GPS-пристрою на цвинтарі технологій, які знищив смартфон.

Утім, в останні кілька років роки виявилося, що це не так, тенденція раптово змінилася, і ринок фотокамер знову почав зростати.

За даними CIRA, у 2025 році продажі компактних камер зросли до 2,3 мільйона. А разом із іншими видами цифрових камер, бездзеркальними (6,1 млн) та дзеркальними (0,69 млн), ця цифра складається у приголомшливі 9,4 млн.

І це не кажучи про ще один хіт - камери миттєвого друку Instax від компанії Fujifilm, які обійшли свою попередницю, надзвичайно популярний у 90-ті - Polaroid. У 2025 компанія Instax втретє за чотири роки розширила виробництво своєї плівки, збільшивши потужності на 50%.

Від нових бюджетних моделей до лакшері класу, від крихітної камери на брелку до потужних камер з матрицею 102 мегапікселі – індустрія фотоапаратів переживає бурхливе відродження.

"Мильницю" підхопили інфлюенсери - відео та публікації з хештегом #Digicam в тіктоку й та інстаграмі набирають мільйони переглядів.

Нещодавно зірки з мільйонною армією підписників Бела Хадід і Дуа Ліпа розповіли фанатам, що свої інстаграмні фото вони знімають вінтажними компактними камерами.

Виявилося, що це Canon SD630 у Хадід та Canon Elph 360 – у Ліпи. Обидві моделі компанія Canon зняла з виробництва на початку 2000-х.

Фотографії, зроблені на плівкову камеру, викликали фурор і в інстаграмі популярної української блогерки Stefi Shady. Підписники згадували "ностальгію за дитинством" та "особливу атмосферу" цих знімків.

Ностальгуючи за 2000-ми і втомившись від ідеальних фото в айфоні, покоління зумерів відкрило для себе фотокамеру, створену до народження багатьох із них.

Покоління, яке нічим не володіє

"Коли ти тримаєш в руках фотоапарат, ти набагато більше занурюєшся в процес фотографії, ніж коли знімаєш айфоном ", - каже 22-річний Гліб.

Віднедавна він закарбовує найважливіші моменти свого життя, подорожі та зустрічі з друзями, на компактну камеру.

Старий Olimpus X-15 він взяв у свого дідуся, яким той давно не користувався. Це типова "мильниця" середини 2000‑х, її якість низька за сучасними стандартами, але Гліб шукає дещо інше.

Фотокамера дає йому досвід фізичної взаємодії: обʼєктив, спалах, кнопка спуску затвора. Сам факт того, що ти використовуєш окремий пристрій, призначений лише для фото, змінює те, як ти знімаєш.

"Коли ти фотографуєш смартфоном, торкаючись сенсорного екрана і створюючи купу знімків за секунду, ти навіть не відчуваєш, що робиш фотографію", - каже він.

Відчуття реалістичності досвіду ще більше посилює плівка. Гліб кілька разів експериментував з одноразовими плівковими фотокамерами.

Коли береш таку камеру в поїздку, плануєш, що на неї зняти і як розподілити обмежену кількість кадрів. "Фактично ти створюєш репортаж про подорож. І зазвичай саме на плівку хочеться закарбувати щось найбільш класне", - каже Гліб.

"Коли проявляєш плівку, в тебе виходить наче такий recap (стислий зміст – ред.) подорожі чи якоїсь події, і це також спосіб краще її запамʼятати та створити додаткові спогади".

Слова Гліба формулюють проблему покоління, яке виросло зі смартфоном в долоні. Здається, вони втомилися нічим не володіти, адже мобільний телефон уособив в собі різні технології, які колись існували окремо.

Спроби втекти від екранів та повернути собі відчуття контролю підживили інтерес не лише до фотокамер, а й кнопкових телефонів-розкладачок, компакт-дисків, CD-плеєрів і аудіокасет.

Кей-поп артисти та західні музиканти з молодшою аудиторією, як-от Тейлор Свіфт, Біллі Айліш, Сабріна Карпентер, The Weekend випускають альбоми на фізичних носіях – дисках, вінілових платівках і касетах.

Останній альбом Тейлор Свіфт The Life of a Showgirl доступний аж у 18 версіях на різних носіях, які можна взяти в руки.

Але якщо вініл ніколи не втрачав свого статусу музичного гурманства, касети, на думку меломанів 90-х, були тупиковою гілкою еволюції.

Зумерів же приваблює їхня ретро-естетика та вінтажне звучання – те саме шипінням та тягнення стрічки, яке дратувало їхніх батьків.

Тренд на навмисно погану якість

Здається, якість тепер взагалі не головне, можливо навіть навпаки.

"Коли у 90-ті роки я починав знімати комерційно, всі намагалися дійти до найвищої можливої якості, менше зернистості, краща різкість", - розповідає професійний фотограф Андрій Горб, який працював в рекламі, а зараз займається документалістикою.

"Коли прийшла цифра, ми це отримали. А тепер нове покоління прагне всього того, від чого ми тікали".

Вони дряпають об'єктиви, переставляють лінзи з дешевих "мильниць", роблять дірки в корпусі, щоби засвітити плівку. Розмитий фокус, нерівні кольори стали атрибутом естетики, каже Горб.

"Якщо на початку 2000-х змазана чи засвічена фотографія була однозначно браком, тепер – це творчість".

Цей тренд поширений і у фешн-фотографії, і в рекламі і на афішах музикантів, знятих начебто "на колінці", каже Андрій Горб.

Швидке вдосконалення фотокамери в смартфоні зробило зображення чистим і відшліфованим, але однотипним. Тепер блогери та й звичайні користувачі хочуть іншого.

Вони шукають природності та щирості недосконалого фото, адже значення має закарбований момент, а не ідеальна картинка.

Цей підхід уособлюють нові популярні тренди: low-fidelity (навмисно недосконала) фотографія, film look (імітація плівки), 2000s digital (естетика ранніх цифрових камер).

Фотограф Мельниченко розповідає, що студенти в його школі експериментують з різноманітними форматами, техніками і камерами, знімаючи на плівку, Polaroid, Instax і навіть іграшкові фотоапарати.

"І все це лише заради того, щоб відійти від звичайного і всім набридлого формату", - каже він.

Ефект несподіваного

Андрій Горб пригадує, як під час одного з фестивалів "Кураж-Базар" у Києві, хлопець ставив фотокамеру на автоспуск і підкидав вгору.

Вона крутилася в повітрі і робила знімки з непередбачуваним результатом.

Але навіть і без підкидання камери плівка завжди має ефект непередбачуваності.

"Коли я раніше знімав репортажі чи рекламу на плівку, дві години, поки вона проявиться, були суцільним пеклом, ти ніколи не знаєш, вийшло чи ні, - каже Горб. – А тепер ти завжди можеш сказати, що це твій творчий задум".

"Ти ніколи не отримаєш на айфоні всі ці незаплановані елементи, які можуть вискочити на плівковому фото", - пояснює Мельниченко ще один аспект привабливості плівки.

Якась пилинка, засвіт, дефект, який може виринути під час проявлення, сформує твою картинку органічно, а не штучним способом, як це можна зробити в мобільних додатках. Це створює унікальність, додає фотограф.

Можливо тому, покоління зумерів, які прийшли в фотографію, вважають, що плівка має в собі душу, каже Андрій Горб.

"Фраза "знято на плівку" одразу переводить знімок в розряд мистецтва, - жартує він. – Це нагадує написи на радянських платівках початку 90-тих – "записано на комп'ютері "Макінтош" з використанням піаніно "Роланд".

Андрій Горб з дружиною мають невеликий магазин фототехніки, і він підтверджує, що попит на компактні фотокамери, у тому числі плівкові, дійсно зріс останнім часом.

"Коли ми починали закуповувати камери, я, як людина, яка знає, що "мильниці" не дають якості, робив ставку на більш професійну техніку - "дзеркалки" з лінзами. Але насправді продається найдешевше", - каже він.

Наприклад, плівкові "Олімпуси" 35 мм і 38 мм з фіксованою лінзою. "Такі примітивні камери, які створюють "теплу лампову" картинку, нерізку, з похибками кольору – зараз це найбільше в тренді".

Серед покупців Горба чимало військових.

Найчастіше він відправляє свої "Олімпуси" в Краматорськ. Так само поштою військові присилають йому плівку на проявлення, а назад отримують цифрові скани.

Це також тенденція, більшість фотосалонів в Україні мають зараз поштовий сервіс.

Ціна проявлення і сканування плівки, кольорової чи чорно-білої, може коштувати в районі 300 грн.

Сучасні фотографи не переймаються друком і навіть плівки не забирають, отримуючи лише оцифровані фото, каже Горб. За останні роки у нього зібрався величезний архів негативів, які він ретельно зберігає у файлах.

"І при цьому вони вважають себе аналоговими, плівковими фотографами", - сміється він.