"А тепер усе інакше, інакше…" Чому молодь фанатіє від 90-х і нульових

Завмираєте від подиву, коли 18-річна дитина дістає з шафи ваші речі 30-річної давнини і називає це трендом? І так не тільки в моді, зараз буквально всюди відчувається подих 90-х і 2000-х.

Біля колишнього заводу скляних пляшок на околиці Львова у п'ятницю жахливі затори. Пасажири машин і таксі не витримують – дверцята розкриваються, і звідти у мороз -15°C одна за одною виходять жінки в рожевих боді поверх кислотних легінсів, олдскульних спортивних костюмах або в штанах із паєтками.

Ця кольорова компанія поспішає на дискотеку 80-х, 90-х та нульових на концертний майданчик на території закинутого заводу.

Ностальгія за тими часами об'єднала представників різних поколінь – у залі можна побачити як ветеранів війни за 50, так і зовсім юних студенток, які прийшли покрасуватися в одязі зі старого маминого гардеробу.

40-річна Тетяна Поцілуйко в блискучому бра розповідає BBC News Україна, що прийшла на дискотеку разом із 16-річним сином.

"Мені подобається яскраве вбрання", – пояснює жінка, і показує на телефоні фото з інших подібних ностальгічних вечірок у стилі 90-х, про які останніми роками можна почути доволі часто.

І не тільки про вечірки – вайб 90-х присутній у кіно, моді, музиці. Молоді артисти роблять кавери на старі хіти чи записують їх наново у дуетах з Іриною Білик, Наталею Могилевською, викликаючи екстаз у юних слухачів.

Як же так сталося, що ми засумували за злиденними 90-ми? І про що ця ностальгія? Це туга за епохою чи за молодістю, бажання більше дізнатися про минуле своєї країни, чи така собі втеча від реальності війни?

Хвилі ностальгії

"А тепер усе інакше, інакше, просто, просто, просто навпаки..." – якщо ви фанатієте за 90-ми, то знаєте цю пісню гурту Аква Віта, одного з багатьох, який зробила популярним "Територія А", легендарний хіт-парад 90-х.

У вересні минулого року на фестивалі попкультури 90-х і нульових "Покоління" святкували 30-річчя програми, і Аква Віта, як й інші зірки тих часів, знову були на сцені. У натовпі відчувалося, що не всі вони однаково впізнавані серед молодого покоління, та після розігріву "нові старі імена" так само викликали захват.

"Ноу ноу проблем, ти щасливий значить ти живеш...", – наспівувала молодь за кілька хвилин після того, як на сцену вийшов Левко Дурко, епатажний співак родом із 90-х, якому зараз уже за 75.

"Я цим живу, постійно з людьми спілкуюся, тому в мене відчуття, що ця ностальгія і не зникала", – каже BBC News Україна співзасновниця та незмінна ведуча "Території А" Анжеліка Рудницька.

Але, каже вона, "серйозні хвилі ностальгії" за епохальним хіт-парадом було відчутно після революцій 2004, 2014 років, та з початком повномасштабного вторгнення, коли "інтерес став масовим".

Коротше кажучи, каже Рудницька, це відбувається кожного разу, "коли нам стає важливо усвідомлювати себе українцями, і це виходить на перший план, стає частиною нашої боротьби та нашого відчуття світу".

Останніми роками серед ностальгуючих не тільки люди, для яких "Територія" – це приємні спогади, а й ті, хто ніколи не бачив її по телевізору. "Це свідчить про тяглість поколінь – молоді цікаво, як і звідки це все почалося", – вважає Рудницька.

"Безумовно, в українській музиці 1990-х був кураж неофітства, дихання на повні груди після розпаду СРСР і відчуття початку нової епохи", – каже музичний оглядач Ігор Панасов про те, чим музика тих часів може вабити сьогодні.

"Цей юнацький оптимізм однозначно був для музикантів тих часів бонусом, якого не мають сучасні молоді творці. Фрустрація і розгубленість - топові емоційні стани молодих українських артистів 2020-х, незалежно від рівня їхнього таланту. І заряду бадьорості 1990-х їм точно бракує", - пояснює він.

Втім, на його думку, будь-яка ностальгія – це "непродуктивне явище", і мріяти про повернення у минуле – "інфантильно і деструктивно".

"Інша річ, коли йдеться не про ностальгію, а про бажання осмислити минуле. І ознаки того, що українське суспільство цим реально переймається, я помітив у 2013-2014 роках", – каже він.

У музиці, пояснює він, це проявилося у прориві таких проєктів, як DakhaBrakha та ONUKA – їхнє бачення українського фолку породило багато розмов і допомогло усвідомити, що "це не формальна спадщина, а жива традиція".

Але про "серйозну увагу" до історії 90-х і нульових, на думку Панасова, тоді ще не було сенсу говорити. За відчуттями багатьох людей, ті часи були ще начебто вчора, "а щоб відчувати епоху як щось особливе й окреме від тебе, від неї потрібно віддалитися у часі", каже він.

Зараз, на думку оглядача, це відбулося. Крім того, з українцями сталася війна – а це "стан, який мотивує суспільство розбиратися в історичних причинах сучасних подій".

Український чи світовий тренд?

З одного боку, каже Панасов, це світовий тренд.

Ностальгічний вайб відчувався в західній культурі з початку 2000-х.

У музиці, каже музичний оглядач, "це відродження гаражного панку, потім постпанку і синті-попу, в кіно – поновлення великих франшиз типу "Зоряних воєн" або екранізації культових книг ХХ століття на кшталт "Володаря перснів".

І цей маховик тільки набирав обертів.

Минуле почало проникати в дизайн, колекції модних дизайнерів, люди зненацька прониклися любов'ю до плівкових фотоапаратів, старих телефонів, вінілу.

З'явилися й завірусилися такі серіали як "Дивні дива" і "Ферзевий гамбіт", каже антропологиня Дар'я Анцибор.

"Ці серіали як про загравання з часом, так і ностальгію, що для молодшого покоління могла стати таким собі допінгом, щоб цікавитися і наслідувати. Для старшого – щоб думками повернутися в ті часи й знайти певний спосіб сатисфакції", – пояснює Анцибор.

І байдуже, що спочатку це було повернення до 70-80-х, а не 90-х. Як каже Ігор Панасов – важлива сама суть активної взаємодії з минулим. "Тому можна сказати, що Україна – у світовому тренді".

Та з іншого боку, пояснює він, українські обставини радикально відрізняються. На його думку, ностальгія у культурі для західних творців була радше наслідком кризи ідей чи технологічним експериментом.

Натомість для України це "спроби зрозуміти, чи є нам за що триматися в минулому, аби відчути сталість власної країни". "Наш погляд у минуле більш екзистенційний", – вважає Панасов.

Початок повномасштабної війни, каже він, чітко провів межу "до" і "після". Тому зараз багато людей уважно вдивляються в минуле, намагаючись знайти там відповіді на питання, які їх турбують.

Від банальних "Як ми докотилися до такого життя?", каже Панасов, до більш мирних і спокійних - "Які пісні були культовими для моїх батьків й дідів з бабусями?" або "Чи існувало українське кіно в 1990-ті роки?"

Натомість старші покоління, які вже дослідили це, каже Анцибор, можуть прагнути переконатися в тому, чи справді вони зрозуміли все правильно, чи не "були зашорені фльором СРСР чи Росії".

Цим же пояснюється і зацікавлення класикою, особливо 20-ми й 90-ми, такими собі точками відліку, веде далі антропологиня.

Як суспільство, пояснює вона, ми зараз часто граємо у вправу, "а як би пішов розвиток української культури, науки, якби не 20-ті, якби не СРСР, Голодомор, Друга світова війна та інший подібний досвід".

"Ми створили машину часу"

Засновник фестивалю "Покоління" Роман Жолобак помітив активний тренд на 90-ті та нульові в 2019 році.

Та коли на цій хвилі його команда організувала перший фестиваль суто про 80-ті, "ідея була не так поностальгувати, як трохи посміхнутися, легенько постібатися з тих часів, тому що насправді в 80-х чогось класного було мало – однаковий у всіх одяг, однакові серванти".

Але на другій вечірці, присвяченій 90-м, організатори побачили, що люди приходять в образах, ходять з дітьми по інтерактивних зонах і показують, "а от такий у нас був сервант, і отаке крісло".

"Виявилося, що люди згадують це з теплом. Тож ми зрозуміли, що несвідомо створили машину часу, і занурилися у це глибше", – каже Роман.

Сім років потому фестиваль "Покоління" проходить не тільки в Дніпрі, а і в Києві, Львові, скоро буде й в Одесі.

Важко сказати, каже Роман, наскільки побільшало ностальгуючих. Приріст є, каже він, але команда теж докладає великих зусиль, щоб залучати усе більше хедлайнерів, робити різні проєкти.

Минулого року, наприклад, люди приходили не тільки на виступи "Території А", Гайтани, Руслани, Юрка Юрченка, вже покійного Степана Гіги, а й на можливість заспівати в культовому "Караоке на майдані" з Ігорем Кондратюком, погратися на автоматах, в наклейки.

Що ховається за блискітками 90-х

Скоріше за все, люди ностальгують не за епохою, символами якої в Україні були такі речі як "дефіцит", "затримка зарплати по пів року" і "оплата харчами". Насправді вони тужать за молодістю, впевнений Роман Жолобак.

Його дитинство припало на 90-ті, й він знає, як важко тоді жили. Мама, розповідає він, часто працювала в нічні зміни і батько брав його із собою на роботу. "Він керував дискотекою в селі, тому я із трьох років спав на стільцях під час тих дискотек 90-х".

Блискітки, начоси і яскраві образи, в які публіка одягається на сучасні дискотеки 90-х, тоді мали зовсім інший присмак.

"Мода 90-х - це окрема тема. Вона давала поштовх для фантазії, можливість побути дизайнером та швачкою. Журнал "Бурда Моден" переходив з рук в руки. Я робила замальовки і шила в ательє", – згадує Олена, читачка ВВС News Україна з Кропивницького.

"Деякі речі шили самі з подругами. Вʼязали гетри, виварювали джинси хлоркою, різали китиці на футболках. Волосся крутили на бігуді на пиво, начос. Лак для волосся не дістати, тому була вода з цукром. Нігті розмальовували фломастером, а зверху прозорий лак", – пише вона.

Але "ми були молодими, тому всі негаразди згладжувались віком", додає жінка.

А коли ти дитина, все запам'ятовується ще в яскравіших барвах, каже Роман. "От уявіть – 2008 рік, я нагулявся із друзями, після школи несусь дивитися по телевізору Фабрику зірок. Усе місто тоді дивилося, тож коли зараз десь звучить музика з Фабрики, всередині щось клацає".

"Сумуєте за бідністю?"

Той самий "клац" відчуло багато людей, коли Максим Вінтонів зі Львова кілька місяців тому опублікував у Threads мініатюру панельного під'їзду, яку випадково зробив у пориві ностальгії у своїй майстерні.

Він знайшов невикористані шматки пінопласту, скріпив їх разом і в нього вийшов під'їзд, ліфт, а далі включив фантазію і прилаштував на стінах обривки старих оголошень, написи "Юра+Таня" та все інше, що можна було побачити в таких місцях.

"Ця мініатюра здалася мені настільки теплою та затишною, що навіть мої друзі сміялися, що це заспокійливий ліфт", – каже Максим.

Він не думав, що на цьому можна заробляти. "Багато хто навіть з моїх знайомих казав, що хто в себе вдома буде тримати ці обісцяні ліфти".

Але інтерес і попит з боку користувачів соцмереж виявився настільки великим, що зараз міні-панельки виготовляє ціла команда, каже Максим.

Схоже на те, що для багатьох людей, як і для Максима, такі під'їзди – це символ дитинства, яке він провів у Червонограді (зараз Шептицький).

"Хтось у такому під'їзді вперше поцілувався, хтось вперше закурив цигарку, ми з моїм другом їли чипси в просторі між сходовими клітками".

Звісно, критиків багато – Максиму закидають те, що він нібито романтизує бідні часи.

"Пригадую, з якими емоціями мій дідусь розказував про своє дитинство в повоєнні часи, – каже хлопець. – Я тоді теж думав, як можна за цим сумувати? Це ж було так страшно, люди не мали що їсти, не мали буквально в чому ходити".

Та згодом, каже Максим, він зрозумів, що кожен час мав свої негаразди.

"Для кожного ці мініатюри щось означають. Мені здається, що момент війни, і момент усвідомлення того, що ми стаємо дорослішими, як тригер включили в нас ностальгію за тими часами", – каже Максим.

Художниця Оксана Склим розуміє Максима.

За останній рік вона намалювала багато картин панельних будинків – на перший погляд будівлі непримітні, але тепле, затишне світло з різнокольорових вікон багатьом навіює приємні спогади про дитинство.

Їй теж у соцмережах писали, що вона "романтизує бідність, СРСР", але нічого спільного з СРСР її роботи не мають – для неї вони про її район у Кривому Розі, де вона виросла у нульових.

Зараз художниця із маленькою дитиною живе на Львівщині, й через обстріли не ризикує їхати в Кривий Ріг, тому задовольняється ностальгією та знаходить натхнення у спогадах про ті безтурботні часи.

"Ця ностальгія гріє мене, як вогонь у холодні часи. Вважаю, що це добре, якщо в міру, і якщо не живеш тільки минулим", – каже Оксана.

Такий погляд багатьом відгукується – майже всю серію картин розкупили, каже художниця. Не раз їй робили замовлення люди, які живуть за кордоном, виїхали туди багато років тому чи під час війни і не мають можливості повернутися.

"Вони просто хочуть мати якусь згадку про рідне місто", – пояснює художниця.

Але навіщо це все 20-річним?

Спалах зацікавлення 90-ми і 2000-ми багато в чому пов'язаний з тим, що це хоч і складний, але довоєнний час, каже антропологиня Дар'я Анцибор.

Це таке "безпечне місце", де можна знайти перепочинок, додає вона.

"Тоді моєю єдиною проблемою було дві гривні, щоб ввечері купити чипсів і коли. Не треба було думати, як зарядити генератор, щоб моя сім'я була в теплі, в безпеці, та багато інших моментів", – каже про це Роман Жолобак, засновник фестивалю "Покоління" про попкультуру тих часів.

Але як щодо мотивів 20-річних – тих, хто не може думками повернутися в часи, яких вони не застали?

Аудиторія, що приходить сьогодні на події "Покоління", каже Роман, "значно помолодшала". Настільки, що в Дніпрі організаторам довелося ввести правило "вхід тільки для 18+".

Можливо, хтось із цих молодих людей і справді приходить на подібні заходи в пориві дізнатися більше про витоки сучасної української культури.

Та принаймні у Львові молодь, з якою я познайомилася на вечірці 80-х, 90-х та нульових, зізналася, що насправді мало що знає про ті часи.

А ті, хто цікавився – згадували радше про західні рок-гурти.

"Ми прийшли сюди з кимось познайомитися і потанцювати. Зараз під час війни можливостей потусити не так і багато", – розповіла BBC News Україна одна із дівчат, стоячи в компанії подруг, які її підтримали.

Можливо, вони несвідомо тягнуться за ознаками того часу. Їм цікаво, як воно – жити без засилля соцмереж, технологій.

На презентації своєї книжки про субкультури "Дреди, батли і стіли" антропологиня Дар'я Анцибор мала нагоду пересвідчитися в тому, що молодих людей турбує токсичність соцмереж, а також брак спілкування, місць єднання.

Та все може бути й значно простіше.

Для молоді це просто про світові тенденції – моду на шнуркові навушники, фотосесії на старий айфон, вважає Роман Жолобак.

А якщо говорити про Дніпро, додає він – то ще і про занепад клубної культури, який почався ще до введення комендантської години. Зараз, каже він, у місті є небагато локацій, де можна потанцювати, повеселитися.

"Молоді просто нікуди ходити, а вони молоді, хочуть жити своє життя, проживати свою молодість, експериментувати, відчувати. Тож якщо для когось ці вечірки – це про спогади, для них це про стильне та сучасне теперішнє", – каже Роман.

"Для них це не ностальгія, а модна сучасність", – переконаний він.