Книга року ВВС: "Порт Житана" - гарна обкладинка, але сирий роман

Читацька рецензія Вікторії Гнипи на книжку Олеся Ільченка "Порт Житана", яка увійшла до довгого списку Книги року ВВС-2020.

Перше, що привертає увагу до цієї книжки - це неймовірно стильна обкладинка, у витриманих багряно-золотавих тонах, з тактильними елементами. Словом, насолода для очей та рук. За це книжку і купила.

А що під обкладинкою? А там дуже богемний і дуже сирий роман, на жаль. В тексті є потенціал захопити читача, але лише потенціалом він і залишається.

Поговоримо про основні перипетії сюжету.

В романі є дві основні сюжетні лінії.

Перша, умовно часів Януковича. Автор нам показує, як мистецтвознавець Сергій Коваленко отримує замовлення зібрати приватну колекцію картин українських художників-авангардистів для місцевого олігарха. Платить поціновувач живопису добре, тож головний герой без вагань вирушає за кордон в пошуках умовних "скарбів" художників-емігрантів.

Друга лінія стартує у 1920х, коли талановитий художник-початківець Марко Мазур (ім'я вигадане) змушений тікати з окупованого більшовиками Києва за кордон. Там він за кілька років змінює кілька європейських столиць і врешті будує в Парижі карколомну кар'єру, на рівні Пікассо, а потім безслідно зникає в роки війни разом з більшістю своїх картин.

Що не так з романом?

Як мені здається, проблема в тому, що автор намагався відкусити занадто великий шматок пирога: спроба показати богемне життя Парижа 20-х, розкрити особисту драму обох головних героїв, розвинути детективну лінію з кримінальними нотками, розгадати загадку зниклих картин і ще про любовні лінії не забуваємо. Я сказала, що роман всього на 255 сторінок?

Жодна з цих сюжетних гілок не розкрита як слід.

Особливо шкода атмосфери, бо в романі, який заявляють, як богемний, богемності якраз і немає. Авторська атмосфера дуже швидко зводиться до сухого переліку тодішніх відомих галерей, голосних виставок та голосних імен, які очікувано втомлюють читача, і з легкістю пропускаються повз увагу. Хоча мова йде про Монпарнас - колиску паризьких, і не лише, художників!

Точно такий самий калейдоскоп імен ми зустрічаємо серед другорядних персонажів. Здавалось би, вони теж мають працювати на атмосферу, але я перестала відслідковувати імена численних художників вже ближче до середини книги. Чому? Бо більшість з них не з'являються в книзі вдруге і не відіграє жодної ролі для сюжету.

Причому, деякі герої додані відверто "шо би були", як от Сноуден.

Детективно-кримінальна лінія теж залишила по собі чимало питань. Основне, з яких чому для своєї незаконної оборудки обрали саме картини Марка Мазура, якщо існує купа інших українських художників, які б чудово підійшли на цю роль і викликали б менше проблем?

І все-таки про головних персонажів.

Та бог з ними, з другорядними героями, головні - теж як функції! І тут вже питання - чи автор не зміг достовірно передати переживання і розкрити глибину своїх персонажів (бо якісь філософські спроби були) чи героям просто не вистачило ефірного часу.

Марко Мазур - талановитий і амбітний молодий художник, який працює, працює, робить виставки і знову працює, працює, трошки переживає особисті драми, але все одно працює. Це все, що ми дізнаємось про героя за всю книжку.

Сергій Коваленко має схожу біографію. Він шукає рідкісні книги, трохи переживає через те, що його кинула дружина, шукає картини, в процесі знаходить коханку, потім іншу. Але як розкриває це його, як персонажа? Та ніяк.

Проблема в тому, що всі ці події викладені як хроніка - пішов туди, зробив те. Ти не проникаєшся проблемами героїв, не співчуваєш їм, бо як можна співчувати функціям?

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Рецензії журі:

Інші читацькі рецензії:

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua у розділі Книга року ВВС