"Чому я наважилася пройти пішки 800 км"

- Ти звільняєшся, щоб поїхати в Іспанію? - щиро подивувався колега.

- І так, і не зовсім.

- Я думав, буде якась екзотика. Тебе ж завжди несе в якісь джунглі. То Індонезія, то Мадагаскар.

- Буде і екзотика. Пізніше. Але спершу Іспанія. Є там одна дорога, яка мене дуже цікавить.

Складно пояснювати, чому тобі стукнуло в голову пройти майже 800 км.

Не проїхати, не пролетіти, а саме пройти.

І чому саме з дороги Святого Якова я вирішила розпочати свою тривалу подорож.

Адже це в першу чергу паломницька дорога, в ній багато релігії, в ній багато молитов і благословення. А від релігійних питань, особливо від церковних, я зазвичай, трималася осторонь.

Оскільки рішення про звільнення я прийняла задовго до самого звільнення, я відчувала, коли моє 1 вересня настане, омріяне відчуття свободи може накрити мене, мов лавина.

Наближення свободи від офісу, від стандартного робочого графіку, від корпоративних програм я відчувала всім тілом. І розуміла, що мені це може просто знести голову та збити з ніг.

Світ, про який я мріяла, наближався до мене швидко й невідворотно. І я як мала дитина, ризикувала просто розгубитися від вибору країн і маршрутів.

Про дорогу Святого Якова кілька років тому мені розповіла подруга. Я її послухала, почитала кілька сайтів з відгуками, подумки внесла у свій wishlist і забула.

Потім натрапила на фільм The Way, прониклася історією і знову згадала про цей шлях.

А потім якось на пляжі в Малазі (знову ж таки Іспанія) я сфотографувала чудові ракушки, їх там було безліч, я ними гралася, викладала на піску, зробила кілька фото і одне з них поставила собі на заставку в телефоні.

З Каміно я цю історію ніяк не пов’язувала, аж поки якось у подорожі одна жінка не звернула увагу на мою картинку.

- Та це ж символ Каміно в тебе!, - захоплено вигукнула вона. - Ти проходила цей шлях?

- Та ні…, - не одразу зрозуміла, про що вона. - Можливо колись піду, - відповіла, оговтавтавшись. – Часу на цей шлях потрібно багато…

- Знаю-знаю. Я якось три дні провела на Каміно, просто, щоб зрозуміти що це. Пообіцяла собі повернутися і ніяк тепер не зберуся.

Вона ще щось розповідала про міста, які пройшла, людей, але я вже її слухала неуважно. Сама ж розглядала своє фото і дивувалася, чому я раніше не звертала уваги на цей знак. Тоді ж і вирішила, значить, пора в дорогу, недарма ж ці раковини так довго зі мною.

Перед поїздкою я мало кому розповідала, що таке Дорога Святого Якова (ісп. El Camino de Santiago). Та й що я мала розказувати, якщо в голові були лише факти з Вікіпедії, фільм, ще книжка Коельо "Щоденник мага", кілька відгуків з інтернету. Все.

3 вересня я нарешті дісталася до французького містечка Сен-Жан-П'є-де-Пор. Звідси бере початок Французьке Каміно.

Як пригадаю, яка ж я була виснажена тоді! Перед цим були три неспані ночі, довгі вечори з друзями… Київ, Львів, Краків, Барселона, Сан-Себастьян. Мінялися автобуси, аеропорти, потяги, я спала по кілька годин під час переїздів і все.

Стартувала я обезсиленою, з перевантаженим рюкзаком, зате добряче сита і спокійна.

Напередодні під час вечері хостельєро порадив – перший день важкий, треба перейти Піренеї, набір висоти в горах більше тисячі метрів, довго не спіть, йдіть повільно, пийте багато води.

Здається зробила все, тільки навпаки. Спала довго, повільно допаковувала свій рюкзак і жувала свій сніданок, вийшла з альбергу останньою з дурнуватим питанням в голові – і де те ваше Каміно?

Добре, надворі була прибиральниця. Жінка ліниво махнула рукою – туди і я почимчикувала.

Я просто йшла, легко набирала швидкість, хоч мій рюкзак таки мене прибивав до землі.

У голові роїлися думки і з кожним кроком той вулик тільки множився.

Треба перевірити, коли виліт у Коста-Ріку… Забула написати щось своїм… Чого тут скільки людей… Здається в мене найбільший рюкзак і на мене дивляться як на несповна розуму… Скільки кілометрів я вже пройшла… Цікаво, що там в офісі без мене… Хм, у Кракові було класно… Встигну я за місяць дійти?.. хочу кави…. о, овечки….

Ну щось приблизно таке жило в моїй голові.

Рятували в цьому хаосі краєвиди. Намагалася сфокусуватися на горах, щоб зупинити цей бедлам в голові.

З людьми спілкуватись не хотілось. Точніше, якісь кволі спроби зав’язати розмову були, але мені більше подобалось просто розглядати людей.

Я йшла і подумки дивувалась віку моїх попутників, вигляду, хтось йшов взагалі без рюкзака, хтось великою компанією, хтось з класними надписами на одязі. Але всі з ракушками (символами паломників) та більшість з палицями для впевненішого кроку.

Перший день на Каміно я тепер згадую з посмішкою. Я була готова до фізичного навантаження, але я точно не знала, що буде творитися в голові. Як розігнати тих бджіл, як вселити туди чітку зрозумілу думку чи спогад.

В перший день я навіть не реагувала на вказівники по маршруту. Йшла за натовпом. Бо це справді був натовп. Легко випереджала людей, легко набирала висоту.

В місті Ронсесвальес була моя перша стоянка з наметом. Я вирішила використовувати намет, щоб і витрати зменшити, і не завжди ночувати з добрим десятком людей в одній кімнаті. Іноді хочеться бути й наодинці.

Місце для намету було гарним, на галявині поруч з монастирем.

Ох, і як же мені було смішно з себе і ніяково, що я така крута мандрівниця півтори години возилася зі своїм наметом. Я його придбала за кілька місяців до поїздки і так жодного разу в Україні не використала.

Ну звісно, відчувала ж одним місцем, візьми свій намет у Києві, вийди у парк, потренуйся разок-другий. Все не знаходила часу.

Зібрала я його з третьої спроби за допомогою ютубу. Хоча перед тим вже кілька разів подумки поривалася когось кликати на допомогу. І сама ж себе зупиняла – тобі треба навчитися самій. Це твоя ноша. Коли нарешті склала – почала з себе реготати, наскільки просто все було. Ніби щось згори мені ще раз натякало: переставай багато думати, тут все максимально просто…

- Я вже кілька разів думав допомогти тобі, - замість привіту почула від чоловіка, коли вирушила в альберг змити втому. - Але вирішив цього не робити, бо цей намет потрібен тільки тобі. Подумавши, додав – дивись, майже ідеально вийшло.

Кинула оком з висоти пагорбу на своє творіння і розсміялась. На мить уявила, якою потішною була моя вистава "Софійка і намет або безголове дівчисько прийшло на Каміно".

В холі альбергу побачила дуже красиву карту Іспанії з основними варіантами Дороги Святого Якова.

Не знаю, скільки я її розглядала, та раптом почула – Не бійся цієї дороги. Два роки тому я її пройшла за 27 днів, просто роби кроки.

Спантеличено оглянулася і побачила бабусю. Реально бабусю. Їй точно більше 70, скільки саме вже не перепитувала. Вона працює в альбергу, домопагає пілігримам порадою, дрібними послугами, теплим поглядом. Цікавлюся, - як думаєте 30 днів мені вистачить?

– Все можливо. Пішли присядемо, трошки розкажу.

Ми почимчикували на подвіря, присіли на кам’яну лавку. Сонце ще було високо, я грілася його теплом і турботливою інтонацією моєї співрозмовниці. Вона вихопила листочки з усякими помітками з моїх рук і почала.

- Дивись, тобі на старті дали стандартний графік. Скільки тут? 34 дні. Не бери його до уваги, підлаштуй під себе, слухайся себе, довіряй Дорозі. Він для людей, які не хочуть думати. Або навпаки забагато думають і все наперед планують. Знайди золоту середину, спи скільки тобі треба, зупиняйся скільки тобі треба, іди так як ідеться тобі. Бо це твій шлях. Не підлаштовуйся ні під кого.

- Але ж альберги..? рекомендовані місця для тривалих зупинок?..

- Обирай сама, у великих містах завжди все переповнене. Хочеш побачити справжній Шлях, зупиняйся в селах…Ти ж пілігрим, а не турист.

Поки я все це намагалася осягнути, жінка продовжила:

- Обов’язково зупинися на кілька днів у Сантьяго-де-Компостела. Це місто – твоя мета, це місто, як і Дорога, допоможе усвідомити тобі для чого це все. А поки не шукай відповідей і не складай чіткого плану. Це лише твій перший день на Каміно.

Просто іди.

Блог 1: "Як кинути все і податися у мандри"