Тревел-блог: як кинути все і податися у мандри

У свої 30 я почала розуміти, що кар'єрна драбина і корпоративне життя мене починають виснажувати.

У мене була хороша посада, непогані заробітки, чудовий колектив. Здавалося, все про що я мріяла багато років тому. Але мене гнітила відповідальність, якої було забагато.

Мене втомили постійні рішення не для себе, а для компанії. А ще - мізер часу для особистого життя і регламентована відпустка, в яку я намагалася запхати всього і побільше.

Я пачками отримувала підлеглих. Цілими відділами. Їх закривали, відкривали нові. Я роками тасувала людей, як колоду карт. Експериментувала з ними, ламала, чогось вчила.

Я впливала на чужі життя, так, як і мій безпосередній керівник впливав на моє. І мені захотілося розірвати цей ланцюг, хоча ж сама останні десять з гаком років допомагала його укріплювати. Мені більше не хотілося грати з людьми, як і не хотілося, аби грали мною

У свої 30 я почала розуміти, що моя справжня пристрасть не телебачення і новини, а світ. Про країни і подорожі я могла говорити безкінечно. Глобус і географічні карти – були для мене розрадою, коли "стопорилося" якесь робоче рішення чи бракувало ідей для проектів.

Півтора роки тому я вперше заговорила з керівництвом про звільнення з компанії.

"Не хочу працювати - хочу подорожувати", - це звучало приблизно так. Тоді я була шалено виснажена емоційно, і мій випад, чесно кажучи, мало хто серйозно оцінив. Плюс знайшлися люди, які переконали мене трошки заспокоїтися, зменшити швидкість і залишитися.

Минуло трохи часу, відчуття, що маю піти, приходило до мене все частіше. Всередині нило, хвилювало, дратувало.

А потім був Мадагаскар. Не мультик, а острів.

Я вирішила податись туди, бо, по-перше, квитки були дешеві, а по-друге, мені необхідно було побути наодинці, та й країна обіцяла мені безліч пригод. Яке ж це було вчасне і правильне рішення! В мене були лише квитки в обидва боки та бронювання на першу ніч у гостелі. Я не мала жодного більш-менш пристойного плану поїздки, не було жодного знайомого на острові чи принаймні знайомих, які вже там побували.

Саме на Мадагаскарі я для себе й прийняла рішення – звільнитися і вирушити у тривалу подорож. Саме там до мене нарешті прийшло усвідомлення, що мрію треба реалізовувати чимшвидше. Бо відкладаючи її на рік, на два, на потім, так легко втратити орієнтир. Він розсіюється, губиться у дрібному повсякденні. Та й роки - вони ж ідуть, і здається, що потім буде важче знайти сили, мотивацію, пояснення.

Мене завжди захоплювали історії про людей, які присвячували себе тривалим мандрам. Які дозволяли собі це робити. Я про них багато читала, дивилась фільми, намагалась приміряти цей образ на себе.

Набуваючи мандрівного досвіду і вирушаючи все далі і далі, я почала зустрічати таких людей. Так ось вони, думала я. Вони такі ж реальні, як і я. Вони живуть, мандрують, мріють, планують, спонтанно приймають рішення. Коли я чула, що хтось у мандрівці вже кілька місяців, півроку чи більше, і це дорога з one way ticket, я щиро заздрила.

Заздрила і намагалась якомога довше поспілкуватися, аби набратися мотивації, викинути з голови страхи. Я хотіла бути такою ж, я чітко бачила себе в такій ролі. Відкритим було лише питання: коли?

Відповідь знову ж таки дав Мадагаскар. Я не люблю холодні пори року, тому цього року я їх вирішила пропустити. Ось так і народилася дата старту моєї подорожі – 1 вересня.

Часу на підготовку в мене було чимало, тож одразу по приїзду з Мадагаскару почалася моя серйозна реабілітація після тривалого трудоголізму. Вона включала трансформацію тіла, пріоритетів, отримання нових знань, організацію побуту. Я скидала кілограми, наповнювала голову новими знаннями, все частіше забувала про злість і агресію. А головне - з жінки-боса почала перетворюватися в завжди усміхнену дівчину-мрійницю. Моя хороша колега якось мені видала: "Ти ж дівчинка, а не директор!" Її жартома кинута фраза й стала моїм девізом протягом останніх місяців роботи в компанії.

Не помітити мою трансформацію було неможливо. Спершу мені приписували закоханість, потім зрозуміли, що це щось серйозніше. Так, полишати офісне життя, вириватись з вічного кола офіс-дім-офіс-дім-вихідні, щоб відіспатись, було нелегко. Але я розуміла потужну необхідність вимріяних змін.

А потім я у своєму житті побачила одну цікаву паралель. Я люблю гірські походи. Тривалий підйом вгору мені дається легше і швидше, аніж спуск. Головне слухатися свого тіла і відчути темп. Рух вниз, коли ти вже сповна насолодився краєвидом або банально замерз, - ще те мистецтво. Ризик травмуватися вищий, зі швидкістю легко перебрати. Ти мусиш контролювати кожен крок, інакше можеш банально скотитися.

Щось схоже і з кар'єрною драбиною. Ми звикли роками дертися вверх по ній, а от як зійти вниз? Так, можна поспішити, відмовитися від усього, наламати дров, пересваритися з усіма, спалити мости.

Наробити дурниць так легко. Значно важче – зійти акуратно і робити свідомі steps down. Поступово ділитися повноваженнями, знаннями, ідеями. Поступово привчати людей, що тебе вже складніше знайти і ти не завжди доступна для поради. Врешті-решт, починати спрощувати своє життя – ставати менш вимогливою до комфорту, потребувати менше речей, та й, зрештою, грошей. Все заради одного – нового життя, яке ти сама собі плануєш. Ти. І ніхто більше.

А це значить – вся відповідальність на тобі. Вся організація на тобі. Бюджет, потреби, час – все виключно на тобі. Це твоє рішення, і воно має окрилювати чи завантажувати виключно тебе. І більше нікого. Про це важливо одразу з собою домовитися. Інакше гра не вартуватиме зусиль.

Так, кидати гарну роботу в українських реаліях рівноцінно самогубству. Знали б ви, скільки людей самодостатніх і не дуже, вже реалізованих або ж лише початківців намагалися нагадати мені, що в Україні криза, що потім знайти роботу буде важко, що гроші колись та закінчуються... Друзі, ви думаєте я про це не думала? Але моя мрія – значно вища за все це. Якщо я цього не зроблю, не наважусь, відступлю, я буду про це шкодувати багато і часто.

Отже, який у мене план?

По-перше, залишатись у подорожі максимально довго. Повернутись хочу тоді, коли в мене виникне таке бажання або для цього буде супервагома причина.

По-друге, в мене немає списку країн, які я збираюся відвідати. Дорога сама мені підкаже, куди і коли рухатись.

По-третє, я мрію спробувати себе у волонтерських проектах, планую освоїти нові професії та отримати нові знання.

І по-четверте, той хто вирушає у дорогу наодинці, самотнім ніколи не буває. Я мрію мати друзів по всьому світу, я хочу розуміти країни і людей, які там живуть, а не просто колекціонувати "чекіни". Це мій схематичний план.

З чим я вирушила? З широко відкритими очима і серцем, готовим до будь-яких пригод. У моєму рюкзаку – намет, спальник, кілька варіантів спортивного взуття, трекінговий одяг, футболки, шорти, кілька суконь, лептоп, паспорти з необхідними візами, банківські картки. Цього не те що достатньо, цього навіть забагато для такої подорожі.

Свій план реалізовувати я почала, як і запланувала, 1 вересня. І стартувала не з екзотичної країни, а з дуже простого і надвичайно глибокого шляху – Дороги Святого Якова в Іспанії.

Що це і чого я навчилась на цій Дорозі – поділюсь у наступних розповідях. Скажу лише, що на Каміно зустріла безліч людей, які щиро захопились моїм задумом.

Найприємніше було чути слова підтримки від тих, кому вже за 50 чи 60. Мовляв, давай! Лети! Мандруй! Живи для себе вже!

"Коли тобі буде 60, ти зрозумієш, що один-два роки у твоєму житті – це ніщо, тому зараз ти нічого не втрачаєш. Але ця мандрівка може змінити все твоє життя", - сказала мені одна літня шведка. І додала: "Зараз у мене дорослі діти, доглянуті онуки і я тільки починаю жити для себе. Я б з радістю поміняла один з понад півсотні прожитих мною років на рік пригод, який запланувала собі ти. Я стільки всього ще хочу зробити і побачити у цьому житті!"