Тревел-блог: небачений Кувейт

Перша ночі. Ми стояли на березі Перської затоки в повній темряві. Єдиний на кілька кілометрів узбережжя ліхтар мляво блимав десь метрів за 50 попереду. У межах його жовто-білого світла води не було видно зовсім. Десь далеко попереду виднівся військовий корабель, який охороняє берегову лінію. У цій частині світу якісь дивно-сірі ночі. Зовсім не схожі на чорнильно-сині на морському узбережжі або яскраво-зоряні в горах.

- Де ж вона поділася, ця вода?

Зранку на цьому місці ми уявляли, як будемо купатися тут уночі, вже після того, як завершимо свої справи в Кувейті. По мокрому піску ми пішли вглиб, натхнені бажанням поплавати у водах "кувейтського моря".

- Може, це відплив?

- А хіба бувають відпливи на кілометр, бо пройшли ми вже далеченько?

Так, бувають. У Кувейті буває все, що здається дивним чи неможливим в арабському світі. Серед країн Перської затоки Кувейт – країна найбільших суперечностей. Відкрита, як для арабської, одна з найменших, але й найбагатших, традиційно ісламська, але за права жінок.

У Кувейті не можна знімати і фотографувати багато державних і релігійних об'єктів. За порушення цієї заборони журналісти нерідко потрапляють за ґрати.

Така сама доля чекає і на тих, хто вживає тут алкоголь чи привіз пляшку-другу з собою. Можуть забрати прямо з аеропорту. За наркотики – смертна кара.

Серед важливих правил – одяг. Замість хіджабу та паранджі у мене довгі сукні і шалі. "Сподіваюсь, обійдуся без чорних рукавичок", - думаю собі я. Пам'ятаю, що радили ще не дивитися чоловікам прямо в очі.

Накриваю голову хусткою так, щоб вона виглядала, як шейла, і вирушаю на першу зустріч.

Права жінок

Кувейт – країна маленька, тому подорож між містами для киянина може здатися дорогою з одного району в інший. Столиця Ель-Кувейт здається просто центром великого міста Кувейт.

Як і в будь-якій поважній арабській країні, у столиці Кувейту на піску біля моря красуються кілька хмарочосів. Вночі на них влаштовують світлові шоу.

Загалом архітектура досить стримана. Світлі прості та просторі конструкції на сіро-білому піску на березі сіро-блакитної затоки.

Із зелені - хіба пальми. Жодна тінь від задухи не рятує, бо її ще треба знайти, а температура тут сягає +50. Від сонця кувейтці ховаються у своїх білих джипах і мармурових приміщеннях. Людей, які просто так гуляють вулицями, вдень майже не видно.

- А чому ви так закуталися? Можете знімати вашу хустку, – каже мені чистою російською керівник однієї з місцевих організацій, куди ми приїхали на зустріч.

- Ви говорите російською?

- Так, і непогано. Бачте, в часи моєї молодості (чоловіку на вигляд років 50. – Ред.) у нас було модно їздити до Радянського Союзу. Для нас це було так само екзотично, як і Кувейт для вас зараз. Був налагоджений обмін студентами, працювали різні програми. Відтоді моє покоління і знає російську. А в мене та кількох моїх колег ще й дружини українки.

З широко розплющеними від здивування очима я повільно знімаю з голови хустку і сідаю в крісло. Мої знання і уявлення про арабський світ руйнуються з кожним реченням цього приємного кувейтця.

- Щодо вашого одягу - своїм донечкам я вже дозволяю більше розмаїття. У нас рівень строгості і закритості одягу визначає для себе кожна родина. Існують кілька загальних правил: у жінки мають бути прикриті коліна та лікті, і жодних декольте.

- Але я бачила на вулицях жінок, які навіть рукавички чорні вдягають і на переніссі в них чорна стрічка.

- Значить, так прийнято в їхній родині.

Трохи пізніше в одному з музеїв я побачу місцевих дівчаток у кольорових сарафанах, під які вони вдягають водолазки – такий собі компроміс між модним дівчачим і строгим дозволеним. У хіджабах ягідних кольорів, з очима, нафарбованими яскраво-зеленим під соковито-рожеву помаду – вони контрастують із тими, хто йде в паранджі та чорних рукавичках.

До речі, ходити в паранджі я спробувала. Як на мене, в ній важко розгледіти землю під собою, тканина плутається між ногами, роздивлятися щось по сторонах – досить незручно, а якщо тканина з дешевих - швидко стає дуже жарко.

Наступного дня я познайомлюся з пані, яка обіймає керівну посаду. Небачена перемога для жінок арабського світу. На зустріч вона прийде одягнена в блузу нижче за стегна та світлі штани - досить по-європейському.

Вона розкаже мені, що жінки в Кувейті вибороли собі право голосувати, вони представлені в парламенті і можуть обіймати керівні посади. Але в родинах до жінок ставляться по-різному. Ісламський консерватизм бореться тут із європейською рівністю прав представників обох статей.

Про все це я дізнаюся пізніше. Але зараз, приголомшена історіями свого нового знайомого, рушаю на екскурсію чоловічим світом - світом нафти.

Нафтові поля

Значна частина території країни – це нафтові поля. Багатство держави і ласий шматочок для її сусідів. У 1990 під час війни у Перській затоці вони були розбомблені армією Іраку.

У місцевій нафтовій компанії іноземцям проводять екскурсію, де розповідають про іракське вторгнення, "бурю в пустелі", спалену вщент країну і, що не менш важливо, історію відновлення нафтопромисловості на цій території.

Нафтові поля - це, власне, пустеля, розкреслена дивними конструкціями, які нагадують гігантські колодязі. А там усередині - течуть нафтодолари. Саме ці ресурси надають Кувейту впливовості серед країн ОПЕК. Саме за них країна живе в достатку і може дозволити імпортувати все необхідне для повноцінного життя, бо нафтою, як тут кажуть, не наїсися.

Джерело дрібного прибутку для місцевих - рибальство. Як правило, зараз ним займаються приїжджі. Але історично кувейтці - рибалки. Ця промисловість годувала країну задовго до того, як в ній знайшли нафту.

До речі, іноземці в Кувейті працюють у нелегких умовах. За незначну платню приїжджі з Індії, Бангладеш, Пакистану надають побутові послуги та виконують дрібні та брудні роботи. Вони не мають права голосу і взагалі жодних прав.

За кілька днів перебування в цій країні збагнути місцеві звичаї і правила досить важко. Але Кувейт - дивовижно толерантний до чужинців. Усіх, окрім журналістів. Постійна загроза опинитися в тюрмі за якусь зйомку геть виснажила. Але не вбила щире захоплення країною, що виховує в собі відкритість до світу.

Під прицілом

За кількасот метрів від берега прохолодна вода Перської затоки різко б’є по ногах. Це таки був відплив. Вода пішла далеко, тому на ранок уздовж берега можна буде побачити скатів і глибоководних риб, яких принесе течія.

Білий Cadillac Escalade везе до аеропорту. Звичайний автомобіль таксі для Кувейту.

- Бо біле пасує до вічного літа? – запитую у водія.

- Хм… не знаю… - замислюється він. - Машина зручна і під час піщаних бур у ній безпечно.

- А покажіть нам наостанок щось цікавеньке. Місце, яким ви тут, у Кувейті, пишаєтесь. Нафтові поля ми вже бачили.

- Відвезу вас у парк. Це - справжнє диво.

На березі затоки на площі кількасот метрів уздовж берега охайно, в кілька ліній висаджені дерева. Усі - на однаковій відстані одне від одного. До кожного дерева через шланг подається вода для поливу та підживлення ґрунту. Дерева листяні – екзотика для цієї місцевості.

Поряд із парком по набережній десь о четвертій ранку бігають люди. Кажуть, в інший час для вуличного спорту дуже спекотно.

Навпроти, як і кілька днів тому, видніється військовий корабель.

- Помахайте рукою. Вони вас бачать, – каже чоловік, що пробігає повз. – Тут не так далеко палац еміра – тож вони бачать усе навкруги. Та й із нашими сусідами...