Іноземці в ЗСУ. Чому повернення додому загиблих і виплати родичам такі складні й чим це загрожує війську

"Ендрю отримав поранення в нижню частину живота, але його обличчя вціліло. Тож ідентифікація не була складною", — розповідає американка Карла Веббер.

Її син, сорокарічний ветеран армії США Ендрю Веббер, загинув на Донеччині 29 липня 2023 року. Він приєднався до українського війська лише за кілька тижнів перед тим і був старшими розвідником 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Карла — жінка старшого віку з коротким волоссям горіхового кольору та в окулярах. Вона розповідає про свого сина вже не вперше. Каже, його любили живим і цікавляться його історією після смерті.

Перші п'ять днів після загибелі Ендрю на фронті родина не знала, де тіло військового.

"Згодом його друг Томас зробив усе необхідне: отримав свідоцтво про смерть, зібрав усі документи, кремував його і привіз додому. Це зайняло близько трьох тижнів", — згадує Карла.

Жінка очолює групу підтримки сімей загиблих в Україні добровольців із США, яких вже більше сотні.

Скільки загалом іноземців воює в ЗСУ, скільки загинули — невідомо, адже цю інформацію держава не розголошує.

Так само невідомо, скільки тіл іноземців репатріювали — відповідні запити від BBC News Україна до міністерства оборони України залишилися без відповіді.

Сімей, які втратили рідних на війні в Україні, стає дедалі більше. Жодна країна офіційно не надсилає своїх військових для участі у війні. Навпаки, уряди часто закликають своїх громадян відмовитися від участі у конфлікті.

Попри застереження урядів, іноземні добровольці продовжують приїжджати в Україну.

Одні кажуть, що роблять це з ідеологічних міркувань або через бажання допомогти Україні. Інші — через можливість заробітку або отримати бойовий досвід. Деякі добровольці приїжджають із Латинської Америки, де доходи нижчі, ніж у Європі.

Якщо доброволець гине — починається складний процес відправлення тіла або праху до родин, якщо ті не виявили бажання поховати військового в Україні.

У деяких підрозділах цей процес налагоджений. В інших — виникають складнощі. Так чи інакше, через мовний бар'єр та бюрократію рідні іноземних добровольців проходять довгий і складний шлях.

Нещодавно міністр оборони України Михайло Федоров анонсував, що один із шляхів покращення ситуації в ЗСУ з людьми - це рекрутинг іноземців.

Люди, знайомі із тим, як іноземці служать в українській армії, одразу ж сказали, що паперова тяганина - це одна із перешкод, чому задум Федорова буде втілити непросто.

Наприкінці минулого року всі чотири військові частини Сухопутних військ ЗСУ, що створювались з самого початку повномасштабної війни під брендом "Інтернаціональні легіони", були розформовані. За планом генштабу, бійці, в тому числі іноземці, продовжують свою службу в штурмових військах.

Частина командування була проти цього процесу - йшлося навіть про те, що іноземці припинять приїжджати до України.

Інші кажуть, що включення цих батальйонів до складу штурмових полків чи бригад лише покращить їх керованість та ефективність.

Професійна кар'єра і співпраця з НАТО

Ендрю Веббер виріс у невеликому містечку Іст-Реймонд, за дві години їзди на південь від Сіетла. Після закінчення Військової академії США у Вест-Поінті він брав участь у військових операціях — один раз в Іраку, два в Афганістані. Вільно розмовляв арабською, фарсі, дарі та ще кількома діалектами, німецькою, трохи іспанською, пізніше українською.

З дитинства цікавився історією, а особливо Східної Європи. Родина його дядька Сема в минулому столітті емігрувала до США з України, вони часто разом говорили про історію та війни.

Після успішної військової кар'єри в США Веббер став юристом. Одружився, мав двох доньок.

"Останній рік своєї армійської кар'єри він працював з НАТО. Одним із проєктів, яким він найбільше пишався, була робота з українськими офіцерами. Він працював із ними над плануванням того, якою буде відповідь української влади, коли Володимир Путін вторгнеться в Україну. І потім, звісно, він спостерігав, як це сталося", — розповідає його мама Карла.

Коли її син повідомив про те, що збирається їхати в Україну, вона не здивувалася.

"Він взяв із собою багато речей, зокрема спорядження для людей, у яких його не було. Став інструктором. Якось він мені сказав: "Ти не стаєш героєм, тому що робиш правильно, але ти стаєш мудаком, якщо не робиш". Ось так Ендрю бачив життя", — згадує про сина Карла Веббер.

Прах у багажному відділенні

Поки син був на війні, він надсилав мамі багато фото українських котиків чи природи. Вони разом в онлайні грали у Wordle — це популярна головоломка зі словами, які щодня потрібно вгадувати.

Коли одного дня Ендрю не надіслав повідомлення і не зайшов у гру — його близькі відчули, що з ним щось сталося. Дзвінок про загибель від американського посольства отримала дружина.

Ще коли був живим, Ендрю домовився зі своїм другом, що той доправить його тіло на батьківщину.

"Томас знайшов Ендрю, забрав... зробив усе необхідне, отримав свідоцтво про смерть, усі документи, які потрібні, кремував його і привіз додому", - каже мама військового.

Спочатку в аеропорту Сієтла родині сказали, що жодних військових почестей для Веббера не буде і його прах родина може забрати у багажному відділенні.

Знадобилося застосовувати зв'язки, аби почесна варта з військової бази Форт-Льюїса зустріла прах американського ветерана на батьківщині.

Ендрю Веббера поховали на кладовищі у його рідному місті. Від Вест-Поінта чи Арлінгтона родина відмовилася.

"Гарне місце. Воно виходить на долину, де він виріс. Я хотіла мати місце, куди я могла би прийти, куди ми могли би прийти".

Українська бюрократія

Але історія Ендрю завершилася відносно швидко. Багато родин роками шукають своїх близьких.

Шукати близьких, які пішли на війну у країні за тисячі кілометрів і перестали виходити на зв'язок — складно.

Першою про зникнення військового має повідомити військова частина або посольство. Іноді родичі самі б'ють на сполох, не отримуючи сповіщень від близької людини протягом певного часу.

Військова частина або рідні особисто мають звернутися в поліцію для відкриття кримінального провадження.

Наступний крок — звернення до Національного інформаційного бюро для перевірки даних про ймовірний полон. Далі за списком: Координаційний штаб, Об'єднаний центр СБУ, Уповноважений з питань безвісти зниклих та Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Проблема в тому, що через відсутність єдиної бази родичам доводиться щоразу дублювати ту саму інформацію для кожного відомства окремо.

Однак якщо ця система складна для українців, то для іноземних громадян ще складніша.

З бюрократичними процедурами зіткнулася і родина Ендрю Веббера після його загибелі.

"Інформації про те, як оформити документи, щоб дружина могла отримати від України посмертні виплати, не існувало. Не було можливості з'ясувати це через культурні та мовні бар'єри", — каже Карла Веббер.

В Україні діє закон, що гарантує одноразову грошову допомогу у розмірі 15 млн грн сім'ям загиблих військовослужбовців, включаючи іноземців та осіб без громадянства, які офіційно служили у ЗСУ.

Родині потрібно було зробити в США 35 окремих нотаріально засвідчених та апостильованих документів.

Розібратися з бюрократичними процедурами Вебберам допоміг американський благодійний фонд The Weatherman Foundation. За роки повномасштабної війни в організації паралельно розвинулися два напрямки: евакуація тіл військових за кордон і пошуки зниклих безвісти іноземних добровольців.

Фонд також евакуює поранених за кордон, лікує ПТСР у військових, навчає бойових медиків і судмедекспертів, а також організовує культурні проєкти на честь іноземних добровольців.

"Моя команда допомагала мені підписувати довіреність з родинами від імені фонду. Ми ставали їх представниками в Україні. Заводили кримінальні справи з поліцією, шукали у базах неідентифікованих тіл по зовнішніх ознаках і коли знаходили, оформлювали документи, репатріювали додому", — розповідає Ірина Хорошаєва співробітниця The Weatherman Foundation.

Навесні 2023 року Ірина займалася складним процесом репатріації Грейді Курпасі — американського морпіха, який загинув під час боїв на Херсонщині.

Після деокупації територій та тривалих пошуків вона координувала ідентифікацію останків за допомогою ДНК-експертизи в Миколаєві, оскільки візуальне впізнання було вже неможливим.

Головним завданням став повний супровід та підготовка офіційних паперів для відправлення загиблого добровольця на батьківщину. Ця місія стала для Ірини першим подібним кейсом у професійній практиці.

Родичі, які звертаються до фонду, мають найрізноманітніші запити: хочуть повернути тіло, шукають інформацію про зниклого безвісти, а хтось не може зрозуміти, як отримати грошові виплати від України. Організація також допомагає зібрати ДНК родичів або ж повернути речі загиблого на батьківщину.

Ті, хто шукають безвісти зниклого, надсилають Ірині максимально багато деталей про людну і жінка шукає їх у базі невпізнаних тіл.

Працюючи із темою ідентифікації, фонд також долучився до системних змін — зокрема підтримував судмедекспертів у дослідженні та впровадженні методу некродактилоскопії (ідентифікації за відбитками пальців).

Зараз цей метод мають затвердити на законодавчому рівні й ідентифікація тіл прискориться.

"Прах — не замовлення з eBay"

Часто рідні іноземних бійців після тривалого зникнення військового хочуть змінити їхній правовий статус.

Це пов'язано із тим, що за людину, яка зникла безвісти, потрібно платити податки. Також родичі не можуть отримати спадщину та ще багато інших юридичних процедур неможливі, поки людину не визнають мертвою. Зробити це можна лише через суд, якщо є свідки того, що військовий загинув, але тіло, до прикладу, не було можливості забрати із поля бою.

The Weatherman Foundation також супроводжує родини у цьому процесі.

Ірина Хорошаєва, яка в минулому організовувала фестивалі і концерти, вже кілька років займається темою ідентифікації тіл іноземців та повернення їх додому. Зараз фонд співпрацює із 33 країною і лише цього року "взяв на борт" близько 20 родин. За весь час допомогли репатріювати 21 військового.

Рідні, які просять про допомогу із поверненням тіл військових у їхні країни, найчастіше не мають можливості приїхати в Україну особисто. Відтак Ірина також організовує для них церемонію прощання. Для родин повернення тіла додому — це не лише бюрократична процедура.

"Зробити її треба так, як хочуть батьки. З ними провести треба не одну бесіду, аби вивести їх на те, як би вони хотіли. Це дуже важливо, щоб вони розуміли, що це сталося з повагою, достойно", — згадує Ірина про нещодавнє поховання американського військового.

"Коли я бачу родини, які плачуть від щастя, коли можуть повернути додому своїх дітей — навіть у трунах. Бо вони раді, що зможуть прийти до них… А більшого і не треба".

Вона згадує, що коли почала працювати із репатрійованими, то після кремації прах передавали додому навіть поштою.

"Зараз пошта таке не приймає, але тоді так і це було дуже негуманно. І дуже боляче. Тому що це не Amazon, не замовлення з eBay. Це людина близька, яка віддала найбільше, що мала — своє життя", — каже Ірина.

Вона переконана, що кожна історія про безвісти зниклого іноземця на українській війні, про якого пишуть світові медіа — це прецедент і можливість показати, що Україна не забуває цих людей, а шукає і шанує пам'ять.

Під час прощання з іноземними добровольцями лунає гімн України, гімн країни походження, а ще — улюблена пісня військового.

"Якось їхала в машині, включила плейлист. І розумію, що іде одна за одною пісні, які ми граємо хлопцям на їх церемоніях прощання. Я їду і думаю: блін, в мене уже такий великий плейліст. Це ті всі хлопці, кого ми повернули. А скільки я ще не знаю. І от я вчора буквально написала в чат з їхніми батьками: "Будь ласка, поділіться, піснями ваших дітей, бо я хочу знати". Я хочу їх так пам'ятати".

Понад половина загинули

Матео (ім'я змінено на прохання героя. — Ред.), приїхав в Україну два роки тому після того, як його друг, з яким він познайомився в онлайн-грі, загинув біля Бахмута.

Матео — колумбієць. Він продав все, що мав вдома, і підписав контракт із ЗСУ. Кілька місяців тому втратив ногу і продовжує лікування в одному з українських госпіталів.

"У мене досі є кілька друзів, які залишилися на полі бою і їхнім родинам не заплатять, поки їх не знайдуть", — каже хлопець.

Ця проблема спільна і для зниклих безвісти українців — поки вони мають цей статус, родина отримує зарплату військового, але не може оформити одноразову грошову допомогу у розмірі 15 млн грн.

За словами Матео, понад половина його земляків з якими він служив, загинули. Багатьох родичів довго не повідомляли про те, що сталося.

"Якщо війна колись закінчиться, я хочу піти за ними туди, де вони зникли. Якщо там щось залишиться", — міркує колумбієць.

Він служив у одній із бригад ЗСУ, підписував контракт лише українською мовою, тому його не читав. У документі немає згадки про репатріацію чи повернення тіла або праху в країну походження.

ВВС ознайомилось із змістом контракту.

Ірина Хорошаєва каже, що випадків із колумбійцями та бразильцями найбільше — із цих країн приїжджає багато добровольців, однак комунікація із цими країнами найскладніша.

Інший іноземний доброволець, який приїхав із Бразилії, розповів BBC News Україна, що родичі його побратима, який загинув, саме їдуть в Тернопіль для оформлення необхідних документів.

"Так, вони (Україна. — Ред.) можуть безплатно надіслати тіла до Бразилії. Але якщо родина хоче отримати якусь компенсацію, вона повинна приїхати до України та заповнити необхідні документи", — каже доброволець.

Що кажуть уряди Бразилії та Колумбії

Міністерство закордонних справ Бразилії попереджає: участь у міжнародних конфліктах на боці інших держав — це ризик опинитися на лаві підсудних у майбутньому.

Там також зазначають, що Бразилія не зобов'язана оплачувати авіаквитки або повернення громадян з-за кордону.

На запит BBC News Україна до МЗС Колумбії, там відповіли, що консульські відділи у Варшаві та Москві отримують запити про допомогу від самих колумбійців та їхніх родичів з обох сторін конфлікту.

Влада Колумбії підтверджує, що до них зверталися щодо повернення тіл громадян Колумбії, які загинули у війні між Україною та Росією. У таких випадках держава допомагає через свої консульства, надаючи родичам загиблих або зниклих безвісти інструкції та процедурний супровід.

Ця допомога включає надання інформації іспанською мовою про правила, встановлені українською та російською владою, консультування щодо ідентифікації тіл через ДНК-тести та пояснення порядку оформлення документів у місцевих міністерствах оборони для репатріації. Також сім'ям пояснюють механізми отримання пенсій та компенсацій, які призначають відповідні органи влади.

"При цьому важливо розуміти, що уряд Колумбії не оплачує репатріацію тіл і не займається безпосереднім отриманням грошових виплат, оскільки участь у конфлікті була добровільним рішенням самих громадян. Роль держави полягає виключно в орієнтуванні, супроводі та спілкуванні з місцевими органами влади задля захисту прав своїх громадян та їхніх родин", — повідомили у МЗС Колумбії.

Україна за все платить?

Засновник, формувач, і командир 2-го Інтернаціонального легіону оборони України у складі Сухопутних військ, полковник Руслан Мирошниченко каже, що процес репатріації у Збройних силах України вже був унормований до липня 2022 року.

Тоді він ще був заступником командира одного з батальйонів спеціального призначення в бригаді ТрО імені Івана Богуна і формував 1-шу інтернаціональну роту спеціального призначення цієї бригади.

"Була директива генерала Залужного про те, що всі витрати на репатріацію тіл загиблих або праху, відбувається коштом Збройних сил", — каже Мирошниченко.

"Я особисто займався і евакуацією тіл з нуля з хлопцями і відповідно потім їх супроводженням до моргу в Дніпрі. Комунікував із посольствами. Були передбачені конкурси на ритуальну агенцію, яка має здійснити всю процедуру репатріації тіла", — пояснює полковник.

Це були четверо загиблих — канадійця та двох американців кремували. Тіло шведа відправили додому.

"Обов'язково все це відбувається з військовими почестями — чин прощання з тілом під час репатріації чи поховання", — каже Мирошниченко.

Якщо держава не оплачує послуги репатріації добровольця додому, каже полковник, — це недотримання нормативних документів військовими частинами.

У всіх бойових бригадах, каже він, є офіцери цивільно-військового співробітництва, які мають займатися питаннями поховань.

"Держава на це виділяє кошти. Оплачує репатріацію з точки А в точку Б. Якщо цього не відбувається — це через незнання командирами військових частин відповідних процедур".

Полковник каже, що за 12 років війни вже сформувався певний список ритуальних агенцій які займаються доправленням тіл військових додому.

У разі загибелі іноземця, з родиною комунікує військова частина та посольство.

Центральне управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних сил України, яке грає ключову роль в організації процесу репатріації і визначенні відповідної ритуальної агенції.

Одна із ланок — екіпажі "на щиті", які транспортують тіла з районів виконання бойових задач до відповідного моргу.

Мирошниченко каже, що у його досвіді проблем із поверненням тіл у латиноамериканські країни ніколи не було.

"У мене в батальйоні 70% піхотинців були колумбійці. Всіх загиблих побратимів без виключення було репатрійовано в Колумбію", — згадує полковник.

Для нього спілкування з родинами загиблих завжди було питанням етики і порядності.

"Не тільки обов'язок юридичний, а ще і моральний. Наш обов'язок підтримувати батьків загиблих хлопчиків. Звісно, коли у тебе декілька сотень людей, ти не можеш приділити абсолютно всім увагу родичам, але для цього є заступники командира батальйону, чи бригади, ротні", — міркує полковник.

Не усі іноземні добровольці, які загинули в Україні, повертаються на батьківщину. Дехто ще за життя висловив бажання бути похованим тут. Іноді таке рішення приймає родина.

Ті, хто залишається в Україні

Прах Ендрю Веббера зрештою повернувся додому — до штату Вашингтон, де він виріс.

Але що відбувається з тими, хто виявляє бажання бути похованим в Україні?

На Марсовому полі у Львові серед сотень українських прапорів можна побачити і кілька прапорів інших держав.

Тут свій спочинок знайшли представники Казахстану, Грузії, Польщі, Італії, Білорусі, Бразилії.

Про іноземних військових розповідає Євген Бойко, який працює керуючим справами виконавчого комітету Львівської міської ради.

"У мене є профільна богословська освіта. Коли почалася російсько-українська війна в 2014 році в міській раді було мало людей, які готові були займатися, в принципі, темою поховань", — згадує Бойко.

Для кожного загиблого військового у місті проводять церемонію прощання — вона однакова незалежно від національності. Однак в іноземців на могилах встановлюють їхню національну символіку.

"Нашими партнерами в процесі організації церемонії була Академія сухопутних військ і церква, гарнізонний храм, символ нашого міста. Разом з цими інституціями ми працюємо і сьогодні", — каже Бойко.

Руслан Мирошниченко також згадує про білоруську доброволицю Марію Зайцеву, яка просила в разі загибелі поховати її в Україні.

"Якщо рідні загиблих в Білорусі, то комунікація складна — лише через друзів, адже це все фіксується КДБ. Тому комунікація з офіційними представництвами Білорусі неможлива. Тому білорусів ховають в Україні переважно", — каже полковник.

Якщо ж їхні родичі виїхали в інші країни, тоді тіло репатріюють туди.

Євген Бойко каже, що у Львові є близько десяти поховань іноземних військових. Це була як воля безпосередньо самих воїнів, так і їхніх родин.

"Серед тих, хто загинув є представник Бразилії. Йому було 24 роки, коли переїхав в Україну. Воював в складі 31-ї окремої механізованої бригади і батько окремо звертався до нас про похорон у Львові.

І в них загалом в Бразилії є така традиція, що якщо проливається кров їх громадянина на території іншої держави, то вона для них стає рідною", — каже Євген Бойко.