Найгарячіша медична точка світу. Як хірурги лікарні Мечникова рятують людей після "сафарі" Росії

На медичному ліжку-каталці до приймального відділення лікарні ім. І. І. Мечникова в Дніпрі ввечері 2 березня привезли військового з-під Покровська.

Йому 21 рік. Ще вранці хлопець воював і був цілком здоровим. Сюди його терміново доправили з травматичною ампутацією лівої руки. Причина - удар російського дрона. В цьому медичному терміні відображене те, що тепер докорінно змінить його життя.

Хлопець у свідомості й розуміє, що сталося.

Це відбувається під час чергування 29-річного лікаря-травматолога Максима Макаренкова.

І це лише початок його зміни.

ВВС News Україна два дні працювала поруч із медиками обласної лікарні в Дніпрі. Нині, за словами її генерального директора, професора Сергія Риженка, Україна й, зокрема, їхня лікарня є найгарячішою медичною точкою в світі.

Тут безперервно приймають поранених із фронту повномасштабної війни, де щодалі більше домінують дрони.

Медики лікарні відзначають, що мають справу, зокрема, з наслідками "людського сафарі" з допомогою дронів. Його російська армія вчиняє сьогодні проти українців на прифронтових територіях, включно з цивільними.

Військових у лікарні Мечникова оперують, стабілізують і переводять звідти в тилові шпиталі.

Вечір і ніч чергування

Тим часом 21-річного військового відвезли до операційної.

Максим Макаренков готується до операції. Доведеться робити реампутацію лівої кінцівки, тобто усунути її нежиттєздатний залишок. Далі буде лікування від інфекцій, ревізія травми й формуватиметься кукса, тобто частина кінцівки для подальшого протезування.

Максим схиляється над цим хлопцем. Той щось у деталях розповідає лікарю, як він втратив ліву руку.

Невдовзі починається оперативне втручання.

Після нього в приймальному відділенні ще буде цілий потік військових та цивільних пацієнтів із пораненнями. Деяких привезуть уже з ампутаціями, які вдало провели на попередньому етапі евакуації. Декому їх доведеться проводити в цій лікарні.

"П'ять-сім таких операцій за одне чергування - це звична річ. Бувало й по 10-15 операцій", - розповідає лікар.

На п'ятому році російського вторгнення в Україну домедична допомога на полі бою і тактична медицина суттєво покращилися, відзначає він. І військові, і бойові медики значно краще розрізняють, коли варто, а коли ні накладати турнікет. Це рятує кінцівки від ампутацій та зберігає шанси на повноцінне відновлення після важких поранень.

Бачимо, як військові та цивільні прибувають із Донеччини, Запоріжжя та з Дніпропетровщини.

Паралельно лікарі приймають та реєструють десятки інших пацієнтів із діагнозами, непов'язаними з бойовими діями. Привозять людей, приміром, з інфарктами. Лікарі мають встигнути допомогти всім.

Робота Максима - оглядати й оперувати пацієнтів із важкими травмами.

За час повномасштабної війни він провів понад тисячу операцій. У середньому по триста й більше хірургічних втручань на рік. "У мирний час, якщо досвідчений лікар проводить близько 200 операцій щороку, то це вважається вже дуже багато", - пояснює він.

Коли почалася повномасштабна війна Максиму було 25 років. Він не так давно ще був інтерном у цій же лікарні в травматолога Валерія Томіліна.

Після 24 лютого 2022 року довелося вперше робити самостійно надскладні операції військовим та цивільним.

Тоді молодий лікар місяць жив у своєму відділені. Дружину й маленьку дитину вивіз до батьків. Додому повертатися не хотілося, бо там йому все нагадувало про жахіття першого дня вторгнення. Тоді за вікном його дніпровської кухні лунали гучні вибухи. Було важко прийняти, що почалася велика війна.

"Для мене не стояло питання, чи лишатися, чи ні працювати в лікарні в Дніпрі. Стояло питання, чи йти у військкомат, чи працювати далі в лікарні. Коли я прийшов на роботу, почав оперувати - зрозумів, що потрібен саме тут", - пригадує, як поступово "втягнувся" у воєнний режим роботи.

Відтоді минуло чотири роки - він має уже власних інтернів. Майбутніх травматологів, які вчаться у нього оперувати й лікувати після важких поранень. Розповідає, як це - вперше ампутувати кінцівку, що відмерла.

Може бути хвилювання. Але це все одно потрібно робити. Поруч стоїть наставник, який допомагає.

В ординаторській у Максима та його колег із Травматологічного центру можна побачити цілу колекцію шевронів та прапорів бойових підроздлів. Їх дарували військові, які тут лікувалися, на знак подяки й пошани.

Пацієнти-командири запам'ятовуються ще тим, що, якщо підлеглі їх поважають, то приходять у гості десятками. Часто просять, щоб їм дозволили самим переносити свого пораненого командира, самим відвезти його в тиловий шпиталь.

Максим щоразу терпляче пояснює, що так не можна. Перевозити пораненого можуть лише медики.

Розповідаючи про свою роботу, він багато посміхається і жартує. Втім, відповідаючи на питання про унікальність воєнного досвіду українських хірургів та травматологів, відповідає замислено.

"Краще б такого досвіду не було б, бо тоді не було б війни", - повторює він.

Цей досвід у його лікарні нині вивчають міжнародні колеги українських лікарів, зокрема медики із США. Сам Максим бере участь у дослідженнях разом із ними та радиться.

"Ходімо, покажу вам мою гордість", - пропонує він.

Гордість - це його 23-річний пацієнт, військовий Олексій. Максим Макаренков врятував від ампутації його праву ногу. Туди влучив уламок дрона, але не пошкодив жодних критичних судин чи нервів.

Хлопець енергійно підвівся на лікарняному ліжку в палаті. Позаду в нього - близько 10 операцій. Попереду - ще кілька. Головне - він нині складає плани на майбутнє, де зможе вільно рухатися.

У його палаті є інші військові з врятованими руками, є також старший цивільний чоловік із Дружківки. Він теж постраждав від російського дрона. "Та що там я. Краще поговоріть з цією дитиною. Краще приділіть йому увагу", - каже він, дивлячись на Олексія.

"Потрібно розуміти, що ця війна надовго. Росія нікого не пожаліє", - зріло розмірковує 23-річний Олексій.

Тепер у нього попереду ще тривалий шлях відновлення після травми.

Максим показує також, де лежать пацієнти після операцій, а також військові з найважчими пораненнями. Деякі в комі, яку спричинили поранення в голову.

Неподалік сидять їхні рідні. Вони приходять провідати своїх чоловіків, синів, братів. "Мій чоловік сильний. Ми будемо боротися до кінця", - каже Тетяна, дружина одного з цих військових.

Тетяна тихо плаче, сидячи у коридорі, що веде до реанімації. Але навіть при цьому намагається допомогти нам, журналістам, вдягнути медичні халати.

Ми маємо йти далі з Максимом. Будь-якої миті його можуть покликати на операцію або ж прибудуть нові пацієнти, що потребуватимуть невідкладної допомоги.

Ранок після ампутації

Наступного дня вранці 3 березня Максим долучається до обходу пацієнтів. Його очолює генеральний директор лікарні ім. Мечникова Сергій Риженко.

У реанімаційній залі вони оглядають двох цивільних пацієнтів - обоє поранені російськими дронами. Одна з них - зовсім молода дівчина з Дніпропетровщини. Вона мешкає поруч із фронтом, де й потрапила під обстріл.

Дівчина перебуває в комі через гематому головного мозку. Сергій Риженко пояснює, що лікарі підтримують її, борються за її відновлення. Дають їй мікродози препаратів, що цьому сприяють. Є надія, що приблизно за тиждень її стан покращиться.

Далі - огляд військових у реанімації. Серед них лежить той 21-річний хлопець, якого напередодні ввечері оперував Максим. Медики схиляються до нього й про щось конфіденційно спілкуються. З'ясовується, що його рідні залишилися в окупації.

Хлопцю здається, що його життя немовби закінчилося... З ним далі спілкуються, знаходять особливі слова, запитують, до якого тилового шпиталю його краще відправити.

Він попросився або до Білої Церкви, або до Вінниці. Розповів генеральному директору лікарні, що там в нього є дівчина, до якої він "прибився". Він обіцяє хлопцю, що медики так і зроблять: після стабілізації його стану він поїде ближче до своєї дівчини.

Коли лікарі виходять із палати - настає час для ще одного члена команди медиків, що обходить уранці найважчих пацієнтів. Це реабілітолог Алмас Хазієв.

61-річний Алмас сам втратив обидві ноги на війні. Чоловік служив у 93-й окремій механізованій бригаді "Холодний Яр". Пережив 18 операцій і тривалу реабілітацію.

За освітою не є медиком. Працював до війни токарем. Але нині власним прикладом надихає військових, що переживають такий досвід, боротися, проходити реабілітацію та повертатися до життя.

За його словами, вже бачить і знає, коли потрібно жорсткіше поговорити, щоб пробудити волю в людини, а коли проявити доброту й просто вислухати.

Алмас на двох протезах схиляється над 21-річним військовим, що менше ніж добу тому втратив ліву руку. Це конфіденційна розмова у тиші палати, яку порушують лише звуки реанімаційного обладнання.

Вони свої один для одного.

"Операції, наркози - це ще не найстрашніше. Найстрашніше людина переживає на етапі одужання, коли вона починає свідомо уявляти собі, що нібито далі вже нічого не буде. Деякі хочуть навіть покінчити із своїм життям", - пояснює Сергій Риженко, коли пораненим військовим потрібна найбільша психологічна підтримка, допомога, розуміння й тепло людей навколо.

Алмас - один із тих у медичній команді, хто дає цю підтримку в критичні моменти після операцій.

Ще однією людиною, яка залишилася поруч із 21-річним хлопцем у реанімації, коли лікарі пішли на наступні операції та прийоми пацієнтів, є медбрат Сергій Кириченко.

Він близько 20 років працює в реанімації цієї обласної клінічної лікарні. Але досвід останніх чотирьох років не порівняти з жодним іншим. Пригадує випадок, що йому найбільше запам'ятався.

"Близько четвертої ранку погукав мене з реанімації хлопець. Це був військовий, років 27. Просить: "Зроби мені укол". Я не одразу зрозумів, який саме укол. А він мені пояснює: "Я не хочу жити". Я його заспокоював. Казав, головне - збережене життя. Підходив потім до нього протягом дня. Немає якихось особливих слів, що ти можеш в усіх випадках сказати для підтримки. До кожного потрібен свій підхід", - розповідає Сергій.

Потім цей 27-річний військовий поїхав на реабілітацію.

Серед обов'язків Сергія - також бути поруч із лікарями, коли вони повідомляють про смерть пацієнта рідним. Він має надавати першу медичну допомогу, якщо дружині чи матері стає зле.

Але жодного разу не пошкодував, що обрав цю професію, каже під кінець нашої розмови медбрат.

Хіба що шкода, що бракує часу на родину та улюблену справу - риболовлю. За час повномасштабної війни Сергій жодного разу на ній не був.

"Гаряча медична точка"

Три операції, пов'язані з ампутаціями, за ніч свого чергування нарахував травматолог Максим Макаренков.

Зранку, після цієї ночі та операцій, він ще прийматиме пацієнтів.

Наостанок запитуємо, чи можна було б показати одне з його сімейних фото. Під час війни в нього народилася ще одна донечка, якій зараз вісім місяців. Максим довго шукає на своєму мобільному спільну з дружиною та дітьми світлину.

У нього збережені сотні фото поранень і прооперованих кінцівок. А ось таких сімейних фото з дружиною після численних скролів він не знаходить. Пригадує, що їх і не робив, бо не було часу.

Дружина його підтримує і розуміє, наскільки важлива й потрібна його робота саме в цей час.

За час повномасштабного вторгнення медики лікарні ім. Мечникова прийняли понад 50 тисяч поранених. З-поміж них - 8-10 % цивільні люди. Решта - українські військові. За час АТО вони надали допомогу понад чотирьом тисячам поранених українців.

Як тільки рухається фронт чи розгортаються масштабні бойові дії - потік пацієнтів до лікарні Мечникова зростає в рази.

До цього додається те, що українські військові й медики називають "людським сафарі", до якого російські війська можуть вдаватися задля "тренування".

З лівого берега Дніпра через майже пересохле Каховське водосховище вони запускають дрони в бік мирних людей у районі Нікополя, немовби полюючи на них. Це місто розташоване на Дніпропетровщині, на правому березі цієї водойми.

Поранених цивільних пацієнтів із Нікополя везуть для стабілізації та лікування саме сюди.

Тим часом Максим Макаренков після описаного чергування й ще денного прийому пацієнтів мав лише один день на відпочинок.

Далі буде наступне чергування в лікарні за півтори години до війни, як тут кажуть про відстань до фронту.

У підготовці матеріалу брали участь Олексій Назарук та Наталія Патрікєєва.