Блог британки: Пані Британіє, ви виходите?

Коли у такій сильній країні, як Велика Британія, з довгою історією незалежності, починаються дебати про те, чи не варто змінити національний гімн, це говорить про складніші процеси, ніж те, що комусь за склянкою чаю прийшли нові слова і мелодія.

Наш теперішній національний гімн уперше виконали у 1745 р. у Королівському театрі на Друрі-лейн – на знак патріотизму і підтримки короля Георга ІІ після поразки його армії у Престонпанській битві поблизу Единбурга; тоді його переміг "молодий претендент" на трон від якобітів, відомий під прізвиськом "Красунчик принц Чарлі".

З того часу гімн не змінювався, не рахуючи підстановки слова "Король" чи "Королева" залежно від того, хто зараз править країною, а також вилучення з другого куплета безтактної згадки про шотландців. Цю ж мелодію позичили кілька інших країн; її різноманітні аранжування виконали близько 140 композиторів, включно з Бетховеном і Гайдном.

Нині ж на роль гімну пропонують інші твори – зокрема пісні "Бачить небо, який я нещасний" колишнього вокалісту гурту The Smiths Морріссі та "Завжди дивись на яскраву сторону життя" комік-групи "Монті-Пайтон". Гадаю, це свідчить про те, що британське почуття гумору живе-здорове.

Суперечки про британський національний гімн почалися у січні в зв’язку з кількома спортивними матчами. Англія змагалася з Шотландією і Уельсом, які мають власні гімни. Північна Ірландія його не має, тоді як Англія щоразу обирає з-поміж кількох пісень, переважно або "Єрусалим", або "Англія, земля надії та слави".

Спершу малопомітні, хоча й емоційні, ці суперечки посилились у контексті дебатів про вихід Великої Британії з ЄС. З настанням весни вони стають дедалі жаркішими, як і погода.

Фактично, все зводиться до того, що ми почуваємось непевно щодо нашої ідентичності і кордонів. Нас хвилює відділення від Європи і водночас ми бажаємо приймати власні демократичні рішення без сторонніх втручань.

На життя тих з нас, хто народився у 1950-ті і 1960-ті, вплинуло рішення щодо членства в ЄЕС, за яке наші батьки проголосували на референдумі 1975 р. Наші ж голоси, віддані цього року, вплинуть не стільки на нас самих, скільки на майбутнє наших дітей у довгостроковій перспективі.

З думкою про це, я вирішила розпитати Лулу, 12-річну дочку моєї подруги, про те, що вона думає про "європейські дебати" і що знає про Співдружність націй.

Її відповіді дещо мене здивували, адже я очікувала почути від неї щось у дусі сучасних уявлень про "глобальне село", на противагу моєму втомленому і саркастичному баченню європейської політики як диктатури гнобителів-бюрократів, яких ми не обирали.

Лулу почувається передусім англійкою і скоріше британкою, ніж європейкою. На її думку, ЄС існує переважно для того, щоб ми вільно торгували одне з одним і легко подорожували. Вона хвилюється, що це буде неможливо, якщо ми вийдемо з ЄС. Хоча вона знає, що до Співдружності входять ті країни, які раніше належали Британії, вона слабо розуміє нинішні функції цього об’єднання, окрім проведення Ігор Співдружності.

Лулу – розумна дівчинка, яка ставить багато глибоких питань. Вона так мало знає про Співдружність з простої причини: на жаль, про неї майже ніколи не згадують поза спортивним контекстом. Насправді ж до неї входить 53 країни з усіх шести населених континентів. Населення співдружності разом складає 2,1 млрд людей (це майже третина населення світу), з яких 1,26 млн – це громадяни Індії, а 94% мешкають в Азії та Африці. Це набагато більший і різноманітніший ринок, ніж ЄС, а ми не повною мірою користуємось його можливостями.

Загалом, Лулу б хотіла, щоб британці зберегли свою ідентичність як суверенна нація і не стали "штатом" європейської версії США у "ще тіснішому союзі".

Думаю, національна ідентичність подібна до особистісної: ми не схильні кидатися у гігантський мурашник, віддаючись спільній праці заради спільної мети. Ми і сьогодні хочемо бути окремим народом, що має власний гімн і прапор. Гіп-гіп, ура!

Думка автора блогу може не збігатися із думкою ВВС Україна.

English version of this blog.