Блог британки: моє море

Британське узбережжя – як по-різному його наразі сприймають іноземці і місцеві жителі.

При цьому навряд чи хтось з них згадає про блакитно-зелене море, гарячі білі піщані пляжі та пальми.

Новинна стрічка рясніє повідомленнями про людей, які залишають свої пошматовані війною країни в пошуках безпеки і кращого життя у Британії. Вони будь-що намагаються дістатися цих берегів – якими завгодно шляхами.

Тим часом сповнені надії британські туристи так само відчайдушно прагнуть опинитися у Франції - але їм також несолодко: рух в тунелі під Ла-Маншем ускладнено через страйк докерів, поліцейські патрулі та довжелезні черги з автомобілів. Все це нагадує кольорову товсту змію із автівок і сотень стомлених і роздратованих пасажирів, які не можуть перетнути Ла-Манш.

Я раджу не відпливати далеко від берега у спекотні дні і досліджувати наше мальовниче узбережжя у більш прохолодні часи, коли спека спадає.

Найвіддаленіша від моря точка у Британії розташована за 113 кілометрів від центру країни. До стародавнього порту Вочет від мого дому – трохи більше півгодини на авто. Тут вам відкривається захоплюючий вид на узбережжя, що омивається водами Бристольської затоки.

Це миле і тихе містечко має непросте минуле.

Тут свого часу знаходився королівській саксонський монетний двір, але у Х столітті в результаті нападу вікінгів його було спустошено та зруйнувано.

Згодом, у ХIV столітті, тут побудували пристань для швартування суден, які привозили із Франції сіль та вино, а на початку XVIII століття після руйнівного шторму на цьому місці з’явилася гавань, з якої експортували місцеві товари і, зокрема, водорості для виробництві скла.

Невиличкий острів Ланді - cмужка суші завдовжки в кілька кілометрів у Бристольській затоці - приваблював колись піратів та контрабандистів.

У 1797 році відомий англійський поет-романтик Семюел Тейлор Колрідж відвідав Вочет і сповнений незабутніх вражень, написав свою епічну "Поему про старого мореплавця", яка стала одним з перших творів британського романтизму. Ось уривок з неї:

Ура - на пристані кричали

Коли ми гавань покидали

І ось позаду – вже за нами

Дзвіниця церкви за горбами

Прощальний полиск маяка

У 1862 Вотчет став стратегічно важливим центром і дістав залізничне сполучення.

Тут побудували великий паперовий комбінат і багато копалень для видобутку залізної руди. У кращі часи експорт руди складав 40 тисяч тонн на рік.

Картина життя портового міста була б неповною без її "темної" сторони. Борделі, гральні клуби, паби приваблють моряків із суден, що заходять у порт. Така собі велика вечірка – "центр гріха" - спокуса надто сильна, щоб їй не піддатися.

У 1970-х роках доки опинилися у глибокому занепаді: залізниця не працювала, видобуток залізних руд припинили, а паперовий комбінат перетворився на невелике виробництво картонних коробок. Колишній промисловий бум залишився в минулому – зникли робочі місця, життя завмерло, протитуманні сирени затихли.

У 2001 році відкрили нову пристань для катерів і яхт, і поступово життя відродилося, але тепер вже інакше.

Знову почали ходити потяги, відремонтували причали, на чарівних вузьких вуличках розмістилися затишні кафе, зазвучала жива музика. Із старих вантажних контейнерів створили арт-простір, де місцеві художники виставляють свої роботи.

Є два музеї, один з яких розташований в будівлі старого міського ринку. Тут також знаходиться міська в'язниця і каплиця на другому поверсі.

Ми із другом нещодавно відвідали виставку місцевої художниці Дженні Даттон. Головна тема її робіт – жіночі образи, які вона створює за допомогою керамічної крихти.

На сусідній арт-майданчик завітала галаслива і весела компанія. Їх, ймовірно, зацікавив нестандартний дизайн локації – голова коня із кошлатою гривою весело споглядала на гостей з-поміж горщиків із квітами, що справляло зовсiм неочiкуване враження.

Під час відливів навколишні краєвиди змінюються - оголюється морське дно, а вздовж берега стоять човни, вкриті мулом і баговинням. У такі дні небо вкривається сірими хмарами, а море піниться і набуває важких холодних кольорів.

Неподалік від пірсу знаходиться місцевий бар, де вам запропонують 10 видів сидру та пива власного виробництва. У таку непогоду тут приємно випити кухоль пива, скуштувати риби із жареною картоплею і насолодитися виступом місцевого джаз-бенду.

Два дні потому я вже мчала вранці на захід через Девон на тлі сліпучо яскравої блакиті неба до рибальського селища Кловеллі, розташованого біля підніжжя крутих, порослих лісом скель, які нависають над морем. Тут проходить щорічний фестиваль водоростей.

Просто неба, вздовж кам’яних стін гавані встановлюють намети з морськими продуктами - характерними для Кловеллі стравами. Звідси відкривається захоплюючий вид на Бристольську затоку, що створює ідеальне обрамлення для будь-якого заходу.

Історія і клімат Кловеллі і Вочета майже не відрізняються.

Кловеллі веде свою історію з часів короля Вільгельма Завойовника. Селище згадується у "Книзі Страшного суду" - загальному поземельному переписі Англії. Землі Кловеллі були у володінні короля Вільгельма I і трьох заможних родин королівства. Це невеличке рибальське селище і сьогодні - у приватній власності.

У ХIV столітті сер Вільям Кері облаштував тут гавань і вибудував із валунів пірс. У XVI столітті Джордж Кері добудував підвали і склади, і на місцевій пристані змогли розмістити 60 рибальських човнів.

Захоплений красою моря, англійський історик і письменник вікторіанської доби Чарльз Кінгслі провів у Кловеллі своє дитинство. Пізніше він написав історичний роман "Вперед, на Захід!", у якому з великим талантом і яскравістю фарб описав Англію часів королеви Єлизавети.

Твори пана Кінгслі для дітей, зокрема, казку "Діти води" деякі літературознавці відносять до перших творів жанру дитячого фентезі. Цей твір є своєрідною сатиричною підтримкою знаменитої книги Чарльза Дарвіна "Походження видів". Письменник у формі казкового оповідання торкнувся гострих релігійних і соціальних проблем тодішньої Англії – бідності і дитячої праці.

Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними. Споглядаючи вікові валуни, є відчуття, ніби торкаєшся вічного, простежуєш зв'язок між минулим і сучасним, чуєш голоси предків, уявляєш їх вбрання. А, може, це лише сновиди і відлуння безодні?

Вочет – це галас робітників, величезні кораблі, брязкіт металу і кранів, парові двигуни і вугільний дим. Співи і гулянки, вуличні бої і алкоголь.

Кловеллі – це вишуканість королів, покоївки та дворецькі, які прислуговують англійському дворянству. А ще це – плітки торгашів рибою, крики чайок, солоні вітрильники, цеберки із смолою та сіллю, які з гуркотом котяться по старовинній бруківці.

У сонячні дні море дарує прекрасні можливості для відпочинку: прогулянки узбережжям, купання і серфінг. Туризм, звичайно, живив економіку регіону, але й приніс екологічні проблеми. Тому я іноді запитую себе, чи так вже важлива промисловість у порівнянні з можливістю насолодитися чистою морською водою і повітрям. Звичайно, хтось повинен приймати туристів, заробляти гроші, але чи дійсно це є нашим "реальним" життям? Можливо, ми просто чіпляємося за минуле, вибудовуючи бізнес через віртуальний світ інтернету, і дуже напружуємося, коли доступ до мережі зникає.

Я багато дізналася про культуру водоростей – як їх збирати і готувати, які вони смачні і поживні. До нас приїздили кілька компаній, які займаються виробництвом косметики і продуктів харчування із використанням місцевих морських продуктів. Цей бізнес стрімко розвивається і стає дедалі більш популярним.

Але одне я знаю напевно – я люблю море із його мінливістю, припливами і відливами. Воно завжди буде мене вабити своєю красою і блакиттю.

STY40098152Double vision blog: The tides are turningDouble vision blog: The tides are turningLisette de Roche from Britain is a frequent guest in Ukraine. In her blog "Double vision: UK-Ukraine" Lisette shares her impressions of Ukraine and stories of her life in Britain.2015-08-17T12:49:05+03:002015-08-17T17:01:27+03:002015-08-17T17:01:27+03:002015-08-17T17:05:55+03:00PUBLISHEDuktopcat2.

Блог 1: Як я везла з України лопату і сіль

Блог 2: Англійське літо та українські солов'ї

Блог 3: Про українську свободу