Утікаючи зі Сходу: мої друзі-переселенці

Поїзд із гуркотом рушає, і місто починає віддалятися, поволі розчиняючись у травневих сутінках.

День, коли я залишила Донецьк, й досі пам’ятаю у найменших деталях.

Пам’ятаю запах сигаретного диму та дешевого пива, якими чомусь завжди пахло на вокзалі. Пам’ятаю невдоволеного провідника, який радив поквапитися із прощаннями, бо вже час їхати. Пам’ятаю, як сестра та друзі, які приїхали проводжати, ще довго махали мені услід, аж доки поїзд не загубився серед териконів.

Вже п’ять років, як я переїхала до Києва. Це був мій вибір – жити та працювати у цьому місті.

Але Донецьк завжди був поруч. Ніч у поїзді - і я там.

Рік я туди не їжджу. Того Донецька, яким я його пам'ятаю, вже немає.

Торік з того самого залізничного вокзалу, що і я п’ять років тому, роз'їжджалися багато моїх друзів. Але вони їхали без старанно спакованих речей, а хто як міг, із наспіх зібраними валізами, захопивши з дому лише найнеобхідніше.

Через рік після початку конфлікту на cході України я зв'язалася із чотирма із них.

Ось їхні історії.

Дарина: Донецьк – Бердянськ - Київ

Із Дариною ми навчалися на одному факультеті, а здружилися по-справжньому вже під час роботи: і я, і вона залишилися працювати на тій самій кафедрі.

Викладання в університеті для нас обох – вже у минулому, а от дружні стосунки тривають і донині.

У Донецьку ми востаннє зустрілися на залізничному вокзалі - Дарина приїхала зустріти мене з поїзда. Це була коротка зустріч, адже хто знав, що у рідному місті ми бачимося востаннє?

Тепер наша дружба перенеслася у Київ: Дарина живе тут з минулої осені.

Після початку активних бойових дій у Донецьку, компанія, у якій працює дівчина, вирішила тимчасово вивезти співробітників у безпечніше місце.

"Їхала на три дні на море, про всяк випадок прихопила ще пару зайвих суконь - у той день, коли зі Слов'янська "визволителі" рушили на Донецьк. З того часу у Донецьку і не була", - згадує Дарина.

Затриматися на морі у Бердянську довелося аж на цілий місяць, бо вертатися у рідне місто, було небезпечно.

За словами дівчини, тоді ще ніхто не вірив, що це надовго, але вже у вересні донецький офіс її компанії переїхав до Києва.

"Мені подобається Київ", - каже Дарина. "Після необхідності дотримуватися комендантської години в Донецьку і численних переїздів за літо - нарешті є можливість зупинитися і спробувати повернутися до нормального, не кочового життя", - додає вона.

За її словами, вона ніколи не вірила у стереотип, що донецька прописка заважає жити в інших містах, і переїзд до Києва ще раз переконав її, що це не так.

"Навпаки, я не перестаю дивуватися, наскільки люди тут добродушні, розслаблені, прості й безкорисливі. Будь-яка побутова ситуація: сіла батарейка від сигналізації - хлопці у дворі подарували свою, купуєш щось у магазині - продавець щиро порадить, що краще взяти і не буде вмовляти купити найдорожчий товар, не заводиться машина, або ще щось, - завжди знайдеться хтось, хто прийде на допомогу", - ділиться враженнями від Києва Дарина.

Чи сумує вона за Донецьком? Більше ніж будь-коли, каже вона, але поки що шлях туди закритий.

"Там нічого не залишилося з того, чим я живу. Але десь на рівні підсвідомості думки про Донецьк завжди присутні. Він часто сниться, або коли виходжу з під'їзду, замислившись, раптом дивуюся, куди я вийшла і де мій донецький двір", - із сумом каже дівчина.

Ольга: Донецьк – Крим – Шверін (Німеччина)

Ольга – ще один друг зі студентських років. Востаннє ми зустрілися у Донецьку ще у грудні 2013 року – за кілька місяців до початку АТО на Сході.

Зараз Ольга – щасливо одружена із хлопцем на ім’я Крістоф та живе у затишному містечку Шверін, що в Німеччині, але перш ніж все склалося так, як воно є зараз, були дні смутку, бідування та справжнього страху за своє майбутнє.

Ольга згадує, що після початку конфлікту на Сході, вона довго не наважувалася виїхати з Донецька – аж доки бойові дії не підступили до міста.

"Мене тримала робота - мені було незручно ось так нахабно сказати керівництву, вибачте, але я їду, бо боюся війни", - згадує Ольга минулорічні події.

Після довгих вагань та вмовлянь з боку родичів вони з мамою все ж вирішили, що треба тікати.

Дівчина розповідає, що у свій останній день на роботі вони з колегами домовилися зустрітися через місяць.

"Думали, що їдемо на місяць, тому речей взяли мінімум. З 5 червня (2014-го року. – Ред.) я не була в Донецьку", - каже Ольга.

Наречений дівчини кликав її до себе – у Німеччину, але часу для оформлення візи тоді не було. Тож для виїзду лишався лише один варіант – Крим, де під Керчю у родичів дівчини є будиночок.

Ольга згадує, що тоді залізничні квитки до Криму були розкуплені на тижні вперед.

Але їм пощастило забронювати два останні місця на найближчий поїзд. "Думаю, хтось просто відмовився від цих квитків. У вагоні люди їхали на третіх полицях, переважно жінки з дітьми, словом - поїзд повний біженців", - згадує дівчина.

Перший час після переїзду Ольга щодва тижні збиралася назад у Донецьк, але мама її не пускала, а наречений дедалі наполегливіше кликав до себе. Вона наважилася переїхати до нього.

Процес оформлення документів для виїзду за кордон та укладання шлюбу тривав кілька місяців, тож на Ольгу та її маму чекали довга осінь та холодна зима у Криму.

"Почалося моє повноцінне життя у Керчі. За тиждень я пізнала усі його "переваги", - із сарказмом згадує дівчина.

Найбільшим шоком для неї стали ціни. "Тут мені довелося стати майже вегетаріанкою, бо навіть сир з базару мені тоді був не по кишені", - жаліється Ольга. Увесь цей час вони з мамою жили на гроші, збережені за кілька років.

Дівчина згадує, що тоді їх рятували продуктові набори від Червоного хреста Росії, які видавали раз на два тижні.

Ольга каже, що до переселенців із зони АТО у Криму ставилися зі співчуттям. "Як би не ціни, то взагалі можна жити й не бідувати. Щоправда, на роботу без кримської прописки не беруть, але за бажання роботу можна знайти скрізь", – каже вона.

Зараз місяці невизначеності у Криму для Ольги вже позаду, і вони із чоловіком планують своє майбутнє у Німеччині. Та чи повернулася б вона у Донецьк, якби не було можливості виїхати за кордон?

"За умови припинення бойових дій там, я б скоріше повернулася і жила в ДНР, ніж в якесь інше місто України. Я не буду нікого звинувачувати або висловлюватися за будь-які політичні сили, це суто моя думка. Мені сумно бути в Україні і бачити, як там мирно живуть люди, звинувачуючи сепаратистів у всьому, в той час, як страждають мирні люди на Донбасі".

Але незважаючи ні на що, дівчина лишається такою ж оптимісткою, якою я завжди її знала.

"Для мене війна стала поштовхом до дії. Я нарешті змогла зайнятися питаннями особистого життя. Так, я втратила роботу: з одного боку, це погано, а з іншого - я щаслива, бо нарешті вільна і нікому нічого не винна", - каже дівчина.

"Усе змінюється на краще. Я сподіваюся, що закінчиться війна, і життя у моєму Донецьку налагодиться, а його жителі знову заживуть повноцінним життям. Я щиро цього бажаю", - додає Ольга.

Сєва: Донецьк – Київ - Ізраїль

Колись ми із Сєвою жили на сусідніх вулицях у Донецьку. Зараз хлопець живе в Ізраїлі.

Із ним ми не бачилися вже кілька років – з моменту мого переїзду до Києва. Кілька місяців тому я розшукала його через соцмережі, і хлопець розповів мені свою історію.

"Перші думки про те, щоб залишити рідне місто, з’явилися, ще коли незрозумілі для мене люди почали виявляти відкриту агресію по відношенню до центральної влади та захоплювати урядові будівлі", - згадує хлопчина.

На той час Сєва закінчував інтернатуру медичного університету у Донецьку і про всяк випадок вирішив зареєструватися на програму "Молоді лікарі" в Ізраїлі. Тоді можливість виїхати він ще не розглядав серйозно.

Але вийшло так, що кінець його навчання співпав зі значною ескалацією конфлікту, тож, побоюючись призову до ДНР і блокади українськими військами Донецька, він вирішив, що настав час їхати.

Першим пунктом призначення був Київ, де вже остаточно сформувалося рішення тимчасово виїхати до Ізраїлю, щоб підтвердити лікарський диплом.

Вибір країни хлопець пояснює наявністю перспектив.

Він розповідає, що програм для молодих лікарів, які хочуть практикувати, зараз дуже мало, і Ізраїль – одна з небагатьох країн, де можна отримати необхідну практику.

Зараз життя хлопця складається переважно із навчання – зовсім скоро він має скласти іспит, результати якого визначать, чи зможе він залишитися працювати у цій країні.

Якщо ж іспит скласти не вдасться, перед ним постане вибір: спробувати ще раз, або ж повернутися в Україну та шукати роботу там.

У такому випадку, каже Сєва, йтиметься виключно про Київ, "Бо Донецьк, на мою думку, не те місце, де у найближчі місяці, а то й роки, можна буде нормально жити", - додає він.

Оля: Донецьк-Таганрог

З Олею ми познайомилися під час вступу до університету, товаришували під час навчання, і залишаємося друзями до сьогодні.

Після мого переїзду до Києва ми бачилися кілька разів на рік – кожен раз, коли я приїжджала погостювати у Донецьк. Востаннє - на її весіллі у жовтні 2013 року. Вже рік Оля з чоловіком та однорічним сином живе у російському Таганрозі.

З Донецька вони поїхали на світанку 22 липня 2014 року. Їхньому сину на той момент виповнився лише місяць.

"Ми поїхали після того, як почався активний обстріл Донецька, активні бойові дії та їзда танків по залізничному вокзалу… Було неймовірно страшно, і рішення було спонтанним: їхати треба терміново, бо на руках маленька дитина, і не зрозуміло, що буде. Ми до останнього не вірили, що таке може бути у Донецьку…", - згадує Оля.

Їхати вирішили до Таганрога, бо у чоловіка там родичі. Дівчина розповідає, що найбільше вони боялися, що через бойові дії не встигнуть залишити місто.

"Їхали маршруткою, з дитячим візочком, з купою речей, з маленьким Богданом місячним на руках, з пляшечками та сосками… Поки ми не доїхали до (російського. – Ред.) кордону серце калатало…" - ділиться спогадами Оля.

Страху додавали і моторошні картини по дорозі: розбомблені, напівзруйновані села, де були бої, покинута техніка, згорілі танки.

Але проблем ані по дорозі, ані під час перетину кордону у родини не виникло, і вже наступного ранку вони зітхнули з полегшенням.

"Коли ми перетнули кордон та в’їхали на російську територію, тут були величезні поля соняшників, був ранок, світило сонце, соняшники розкривалися, і в нас було внутрішнє відчуття, що все позаду. Тут нас зустрічає сонце, соняшники, тут немає війни", - такі були їхні перші враження після виїзду.

Оля каже, що у Таганрозі їх зустріли привітно: не було проблем, ані з реєстрацією, ані з постановкою на облік, дитину безкоштовно оглянули у лікарні, зробили вакцинацію.

"Не було негативу. Навпаки, певне співчуття: "Ой, а ви з України? Додому не збираєтеся? Ой, а в мене бабуся у Луганську, а у мене тітка в Алчевську! Ой, який жах! Бідні-нещасні! Як ви облаштувалися?", - розповідає дівчина.

Певні труднощі виникли тільки під час пошуку житла.

"Багато хто не хоче брати українців на квартиру. Одразу в оголошеннях пишуть: "Тільки для російської родини", - каже Оля. Але за деякий час їм пощастило, і вони таки змогли зняти житло.

Роботу її чоловік знайшов за два тижні. "Не за фахом, звісно, і не офіційно, але розмірковувати можливості не було, адже треба годувати родину", - пояснює дівчина.

І хоч на новому місті родина зустріла підтримку, перший час їм було дуже важко.

"Одразу після переїзду була жахлива депресія і однозначне бажання повернутися у Донецьк, причому якнайшвидше", - згадує Оля.

Але згодом вони змогли спокійніше поглянути на ситуацію: йде війна, повернутися поки немає можливості.

"А зараз ми прийшли до розуміння, що дім не там, де ми народилися, не там, де ми прожили останні 20 років, а там, де мій чоловік, де моя дитина, де наша сім’я. Дім – там, де ми. І де він цей дім буде: тут, в Україні чи може у ДНР, ми навіть не загадуємо", - розмірковує дівчина.

Пам’ятаю Оля була закохана в Донецьк, але вона каже, що події на сході України змінили її погляди.

"Якщо раніше я буквально хворіла Донецьком, то зараз мені просто хочеться зберегти свою родину, свій затишний світ. Сумую за тим Донецьком, яким я його пам’ятаю, але розумію, що того Донецька вже немає", - говорить Оля.