Багатодітна переселенка: "Їхати назад немає сенсу"

"Раніше я могла тільки в захмарних мріях подумати, що колись, коли діти виростуть, я, можливо, побуваю в Києві. А зараз я тут живу", - усміхнена і привітна Наталія розповідає, як переїхала з Алчевська до Києва, тікаючи від війни.

Сьогодні розлучена мама трьох дітей – одна з понад 130 переселенців зі Сходу, які живуть у колишніх офісних приміщеннях на лівому березі столиці, котрі їм надав місцевий підприємець.

За офіційними даними, із зони АТО в інші регіони України виїхали понад 450 тис. людей. У Києві осіли понад 34 тис. Справжня кількість переселенців може бути вищою, вважають в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців.

"На морі"

Наталія Вовк сидить на одному з п’яти ліжок у просторій і теплій кімнаті, на стінах якої висять дитячі малюнки з синьо-жовтими кольорами, квітами і написами про Україну.

"У нас є одяг, взуття, є що поїсти. Я нічого не потребую", - розповідає Наталя, яка п’ять днів на тиждень працює на тутешній кухні, щодня готуючи обіди й вечері для 50 своїх товаришів-переселенців. Каже, що найчастіше у меню пісні супи, борщі, каші і овочеві салати, але буває і м'ясо. Продуктами і всім необхідним помагають підприємці, волонтери, доброчинці і міжнародні структури на зразок ЮНІСЕФ.

Близько половини людей у притулку харчуються окремо за свій рахунок. Здебільшого це ті, хто вже зумів влаштуватися в Києві на роботу.

Ще влітку Наталя Вовк працювала на Алчевському металургійному комбінаті, мала стабільну зарплату. У місті не стріляли. Жінка планувала наприкінці липня поїхати з дітьми на море, до подруги в Іллічівськ. За день до від'їзду вперше почула вибухи бомб – під Луганськом, за 40 км від її міста, велися тяжкі бої. Над будинками гули військові літаки. Було страшно. Жінка забрала дітей – хлопців 14 і 12 років та п’ятирічну доньку - і втекла від війни на Одещину. Через кілька днів до Алчевська зайшли, як вона каже, ополченці.

З того часу вдома Наталя не була. Повертатися з трьома дітьми, навіть лише щоб забрати речі, вважає надто ризикованим. Усе необхідне з дому їй передали друзі.

Проживши до початку жовтня в Одеській області, Наталя почула про групу волонтерів <link type="page"><caption> "Схід-Київ-Допомога"</caption><url href="https://www.facebook.com/vostok.kiev.pomosh" platform="highweb"/></link> і завдяки їм переїхала до Києва, де поселилася в притулку для переселенців.

"Вийшло так, що я поїхала на море, і досі я "на морі", - з самоіронією в голосі каже жінка.

Двоє старших синів уже півтора місяці ходять до київської школи. Молодшу доньку, Вероніку, взяли в садочок. Жодних проблем з влаштуванням дітей не було, каже мама. Вихідні Наталя зазвичай проводить удома – відпочиває від тривалого стояння на кухні, прибирає в кімнаті чи пере одяг. "Якщо виходить, то гуляємо по Києву", - каже жінка.

По суботах до дітей переселенців приходять київські волонтери і влаштовують для них майстер-класи з малювання, ліплення чи аплікацій.

"Кожну копієчку"

Поки Наталя розповідає свою історію, її дванадцятирічний син Олексій грається на ліжку купкою монет, які висипає з пластмасової баночки.

Цього дня він не пішов до школи – захворів. Судячи з його слів, у новому класі ще не обжився і скучає за товаришами з алчевської гімназії: "Там у мене були друзі, всі дружили, сміялися одне з одного".

Мама, чуючи брязкання монет, хвалить сина за економність: "Складає кожну копієчку".

Альоша каже, що збирає гроші на набір з трьох іграшкових машинок, який в "Ашані" коштує 109 гривень.

Запитую, що йому найбільше подобається в Києві.

"Коли на вулиці проїжджають класні машини. Сьогодні я бачив Мерседес-Бенц і Шевроле-Камаро". Каже, що вдома таких нема.

"Нема сенсу повертатися"

Наталя, хоча й рідко буває в місті, каже, що Київ їй до душі: "Подобається і місто, і люди, які тут живуть. Кияни добродушні, чуйні".

Кілька тижнів тому жінка мала нагоду частіше спілкуватися з киянами. Вона брала участь у волонтерських акціях і роздавала листівки в супермаркетах, які закликали людей помагати переселенцям продуктами.

"Я не почула жодного поганого слова від киян, - розповідає жінка. - Просто люди могли не брати цих флаєрів і не брати участі в цьому, але щоб хтось погано відгукувався про нас – такого не було".

Розповідає, що до переселенців з листівками часто підходили літні люди, які співчували їм і розпитували, чи правда те, що показують у новинах. Молодь частіше помагала мовчки.

Сьогодні Алчевськ під контролем сепаратистів. У місті немає боїв, але жінка не думає туди повертатися: "Банки не працюють, банкомати не працюють, супермаркети й кафе закриті. Тільки невеликі магазинчики відкриті".

"Багато хто хоче повернутися, але я не планую, - продовжує вона. - Я не бачу сенсу повертатися туди з дітьми. Я хочу, щоб мої діти отримали освіту в Києві".

Соціальне житло

Центр для переселенців на вул. Червоногвардійській, 27А, в якому живе сім'я Наталі, організував власник приміщення, підприємець Андрій Лапенюк. Помагати донбасцям він почав після того, як у травні друзі попросили прихистити на ніч двох людей зі Сходу.

Розповідає, що йому довелося скоротити бізнес, щоб мати більше часу й ресурсів на допомогу: "Особистий прибуток зменшився, витрати збільшилися".

У центрі живуть 48 дітей. Деякі з них, каже бізнесмен, досі бояться різких звуків, що доносяться з вулиці, або відкритого вогню, який нагадує їм про бої.

Андрій Лапенюк впевнений, що значна частина переселенців залишиться в Києві на роки, і як вихід бачить будівництво для них соціального житла.

"Я хочу добиватися цього від уряду, щоб вони почули, виділили землю і ми будемо шукати інвесторів. Без цього далі нічого не піде", - каже підприємець.