Мирна мобілізація Харкова

"Харків – це Україна". Роздрукований аркуш з таким написом, наклеєний над стійкою волонтерів, вітає переселенців з Донбасу на харківському вокзалі.

Однак сама присутність такого повідомлення вже ставить під сумнів його очевидність для всіх. Одне з перших і, мабуть, поверхових вражень від Харкова – це місто неподалік кордону з Росією з усіх сил намагається підкреслити свою українську ідентичність. Попри це значна частина харків’ян не підтримують офіційної позиції Києва, але й не демонструють відверто своїх політичних переконань.

Приїжджі з Донбасу юрмляться біля стенда з оголошеннями про допомогу і чекають своєї черги, щоб запитати порад у волонтерів. Ті обжилися в кутку між дерев'яними кріслами для пасажирів і чергують тут цілодобово. Новоприбулих, яких останнім часом дещо менше - по півтори сотні на день - годують, лікують, допомагають оформити документи і знайти тимчасове помешкання.

З останнім особливо складно. Волонтерка Юлія "Бджілка" зі спільноти "Станція Харків" розповідає, про "масу людей в сльозах, яких "кинули" ріелтори".

Декого добровольці прилаштовують на ніч у купейному вагоні, що стоїть на запасних коліях. Комусь щастить більше – їх тимчасово поселяють у сусідній готель "Експрес".

За вуличним столиком у МакДональдсі біля "Експресу" сидить жінка середнього віку. Біля неї - п’ять дорожніх сумок і чорний пакет, з якого виглядає зелена військова форма з "піксельним" малюнком. Жінка нервово покусує губи, дивиться відсутнім поглядом униз і тихо повторює про себе: "Ужас".

За хвилину до неї підходить коротко стрижений син, років 25, і ледь чутно каже: "Є номер". Жінка міцно обіймає його, так, наче давно не бачила. Розчулено цілує у волосся, щось ніжно примовляючи. Тоді, сховавши глибше в пакет військову форму, разом з хлопцем збирає сумки і обоє йдуть в бік готелю.

"Справжнє чудо"

Волонтери зі <link type="page"><caption> "Станції Харків"</caption><url href="https://www.facebook.com/Station.Kharkov?ref=ts&fref=ts" platform="highweb"/></link>, які організувалися через Facebook, мають ще один пункт допомоги переселенцям – у старому двоповерховому будинку на вулиці Червоножовтневій.

Тут теж допомагають з оформленням документів, поселенням, пошуком роботи, а ще дають з собою набір харчів і одяг.

Біля входу в цю непримітну будівлю зібралися кілька десятків людей, переважно жінок. Дехто з них у чорному одязі з покритою головою. Обличчя понурі, розмов мало. Чоловіки у затертому одязі збилися в окрему купку і, почувши слово "журналіст", відмовляються говорити.

Серед жінок стоїть волонтер Максим, якого колеги називають "великим і добрим". Він вишукує тих, хто прийшов з малими дітьми, і, щоб ті не нудилися в черзі, відводить їх за руку в імпровізований дитсадок на другому поверсі.

Щоб потрапити туди, треба пройти через залюднену, тісну і темну кімнату, де роздають одяг. Волонтерка, подаючи жінці дитячі речі, підганяє: "Ви не в магазині". Та не ображається.

Інна Ачкасова, одна з організаторок волонтерського руху Харкова, розповідає, що іноді приїжджі помилково сприймають їхню допомогу за державну. Дехто, буває, навіть обурюється, що помагають надто мало. Але це винятки. Зазвичай люди дякують, а іноді самі стають волонтерами.

Щодня сюди приходять близько 150 нових сімей – це десь 400 людей. Кожен має право на один продуктовий пайок. Щоб купити ці харчі, потрібно 12-15 тисяч гривень на день, кажуть добровольці. Гроші на це дають прості жителі міста. Іноді великими сумами допомагають бізнесмени.

"Як виходить так, що у нас весь час є що давати людям – це справжнє чудо, – розповідає Інна Ачкасова. – Ось усе закінчується, нічого нема, стоїть черга, і тут раптом щось привозять або з'являються гроші. Завжди якось виходило".

Ми розмовляємо у застеленій м'яким ковроліном дитячій кімнаті, сидячи по-турецьки на низькому диванчику. Поруч, серед розкиданих іграшок і книжок з картинками, безтурботно граються галасливі діти. Пані Ачкасова, мама трьох доньок, а в минулому житті редактор і дитяча письменниця, каже, що відпочиває в цій атмосфері. Запитую, як змінився Харків за останні кілька місяців.

"Мені важко говорити про весь Харків. Але той Харків, який я знаю, дуже сильно мобілізувався. Причому по-хорошому", - каже вона.

Поруч стоїть Валя – мама одного з хлопчиків. Валя приїхала з Харцизька Донецької області, де була шкільним учителем. Каже, що представники "ДНР" передали їй: якщо не повернеться до 15 вересня, то звільнять з роботи. Проукраїнськи налаштована вчителька каже, що переживає за своїх учнів, але повертатися не збирається. Вагається, залишатися в Харкові чи їхати далі, наприклад, до Києва.

"З одного боку, нам у Харкові сильно помагають. З іншого, бачачи розкол у поглядах, ми дуже боїмося, щоб тут не повторилося те саме, що у нас", - каже вона. У Валі пронизливий погляд людини, яка бачила всі крайнощі буття: від найвищого милосердя до найглибшого жаху. Вона багато посміхається.

Синьо-жовті вулиці

Розкол у політичних поглядах, який ще кілька місяців тому виливався в жорстокі сутички на центральних вулицях, сьогодні нікуди не дівся, але ввійшов у спокійнішу, "кухонну" фазу, кажуть мешканці міста з протилежних політичних таборів.

"Кожен відстоює свою позицію дуже гаряче, але багатонаціональність харків’ян робить їх толерантними", - ділиться враженнями Олена (ім'я змінено на її прохання), яка належить до однієї з опозиційних нині політичних партій.

На вулицях мало міліції та військових. Так само непомітно і туристів. На малолюдній привокзальній площі репродуктор з порожнього екскурсійного автобуса марно закликає гостей "першої столиці" побачити пам’ятник Шевченку, Благовіщенський собор і площу Свободи.

Біля пам’ятника Леніну, що в кінці велетенської площі Свободи, теж безлюдно. За монументом у міліцейському "бобику" сидять кілька правоохоронців. Ще двоє ліниво розмовляють під самим Іллічем. Розповідають, що мітинги тепер лише по вихідних, але про всяк випадок міліція чергує тут постійно.

Мітингують, як і раніше, і проукраїнські, і проросійські активісти, та кривавих сутичок між ними, кажуть, більше немає.

"Приходьте", - привітно запрошує на прощання один з міліціонерів.

На вулицях повно синьо-жовтої символіки, яка, проте, не така нав’язлива як у Києві.

Тут практично немає пофарбованих у національні кольори парканів, але синьо-жовті барви і прапорці трапляються всюди: на автомобілях, у тому числі міліцейських, маршрутках, стінах, стовпах, деревах, афішах з концертами Андрія Макаревича, політичних біл-бордах, на шнурівках спортивного одягу і лакованих жіночих нігтях.

На фасаді Російського драмтеатру імені Пушкіна українських прапорів аж два.

За весь день не вдалося побачити жодної георгіївської стрічки. Олена пояснює це тим, що такі стрічки використовуються лише на мітингах, а в інший час противники київської влади "не бачать сенсу розпалювати ворожнечу і боротьбу символів".

Двічі трапився російський триколор. Один раз у вигляді графіті під мостом, інший – як прапор над входом до ринку Барабашова. Щоправда, в шерензі разом з 20-ма іншими прапорами, серед яких і український, які майоріли над величезним написом "Товари з усього світу".

У цьому місці війна напевне нікому не потрібна.