"На лінії фронту під вогнем російської артилерії". Один день на позиціях під Ізюмом

Сергій керує автівкою, як маніяк. До війни небагатослівний українець був юристом. Тепер він сидів за кермом пікапа Mitsubishi, що мчав ґрунтовою дорогою зі швидкістю 100 км/год.

На задньому сидінні - троє нас, а попереду - пункт призначення, який постійно обстрілює російська артилерія.

Автівка звернула, щоб об'їхати російський снаряд, що застряг у землі. "Касетна бомба", - пояснив Сергій. Здавалося б, ось воно попередження, що рухатися далі не можна. Але ні.

"Хочете спочатку побачити село чи наше укриття?" - запитав він, коли зелений пікап зупинився. "Укриття", - відповіли одночасно оператор Даррен Конвей і я.

На східному фронті Володимир Путін змішав день і ніч, загнавши людей в укриття. Село, у яке ми приїхали, лежить на околиці Ізюма, невеликого міста на Харківщині, яке називають ключем до Донбасу. Артилерійський обстріл закінчується, і ми спускаємось у прохолодну темряву сховища.

Не зумівши захопити всю країну, Росія зосередилася на тому, щоб розірвати Україну на частини. Люди в сховищі - а їх там багато - роблять усе, щоб цього не сталося.

Голі лампи освітлюють темний простір тимчасової домівки бійців-добровольців з тероборони ЗСУ.

Те, що ми побачили, цілком могло стати сценою з воєн минулих років, якби не широкоекранний телевізор, що "стрімив" з потужних шпигунських камер, спрямованих на російські позиції. "Подарунок від наших друзів", - пояснює один з командирів, вказуючи, що отримали його від західних урядів.

Бійці продивляються Instagram і Facebook, листуються з родинами і друзями. Якщо передові війська досягнуть поставленої мети, Ілон Маск стане героєм України. Його супутникова мережа Starlink надає безплатний доступ до інтернету в зоні бойових дій.

Тим часом зверху знову почалася стрілянина.

"У росіян закінчився перекур", - сказав інший боєць, встаючи зі свого ліжка.

Настав час іти. Ми мали супроводжувати піший патруль, що рухався відкритою місцевістю до першої лінії оборони. Видав звук голуб, і все стихло. Десь пролунала автоматна черга.

"Не скупчуйтесь", - почули ми, коли йшли через зруйноване село, тулячись одне до одного.

Тим часом обстріл розійшовся не на жарт. Над головою просвистів й недалеко приземлився снаряд. Поруч орудував російський танк, потім розпочався мінометний вогонь. Чоловіки, що вели нас, неухильно рухалися через задні двори й сади, уникаючи доріг і намагаючись оминати дрони-коригувальники.

Я пригнувся, коли ще один снаряд просвистів над головою й вибухнув за 300 метрів від мене. "Якщо ви їх чуєте, це не по вашу душу, - сказав Юрій, який нас супроводжував. - Вас вбивають ті, кого ви не чуєте". Це вже втретє за цю війну хтось відпускає цей похмурий жарт.

Чоловіки рушили далі, і ми нарешті дісталися місця призначення. Це було значно далі, ніж ми думали. Усередині обідали бійці, не звертаючи жодної уваги на постійні вибухи.

"Боже, бережи королеву", - сказав Юрій, вказуючи на поставлену британцями протитанкову зброю. "Дякую, пане Джонсоне, але нам потрібно більше", - додав він, сміючись. Їм потрібна бронетехніка, подумав я, за весь день на фронті я її не бачив.

Ми перечекали останній обстріл і знову вирушили в дорогу. Земля була всіяна ворожими боєприпасами і свіжими воронками. У повітрі відчувався запах пороху й диму.

Ми пройшли біля сараїв, звідти насторожено виглядали корови й вівці. Коли мешканці села тікали, врятувати свою худобу вони не встигли.

Але тут несподівано з хати вийшла жінка. І почала плакати. Наталя сказала нам, що не може залишити своє село, бо тут похований її чоловік. Це буде зрадою, пояснила вона.

Обстріли не вщухали, патруль не рухався, і навіть Наталя нахилилася. "Хлопці, хочете борщу?" - запитала вона. Натомість ми сховалися у її погребі, де на дерев'яних полицях стояли банки з консервацією.

Нарешті ми почули звуки української артилерії. Над будинком Наталі пролетіли українські снаряди у пошуках російських цілей. Ми зрозуміли, що час їхати звідти.

В оперативному штабі люди зібралися навколо екрану спостереження. Поки ми були в дозорі, двадцять російських піхотинців з мінометами намагалися атакувати село. Українські гармати їх не дістали, тому сьогодні, як і раніше, ситуація не змінилася. Але лінії захисту не прорвали, і люди довкола нас вкотре виконали свій військовий обов'язок. Ворота на Донбас залишалися закритими.

Наступ на Київ захлинувся, і Росія зосередилася на битві за Донбас, відправною точкою якої був Ізюм, де розмістився штаб її командування. Але навіть там Росія важко просувається вперед.

Перед тим, як ми вирушили в нашу одноденну подорож на передову, я зустрів американську воєнну журналістку, яка теж там побувала: "Ви будете молитися, коли зайдете туди і коли будете виходити", — сказала вона.

Поки я прокручував у голові "Отче наш", ми мчали на високій швидкості полями й врізалися у щось тверде на дорозі. На щастя, вже вдруге за сьогодні, російський снаряд, що впав в український чорнозем, не вибухнув.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!