Блог психолога: кохана, ми зливаємось!

Починаючи стосунки, ми зазвичай радіємо збігу поглядів, смаків, уподобань - так намагаємося виокремити "свою" людину, з якою зможемо стати двома половинками єдиного цілого.

Гарний образ, правда? Але то лише для пісень і мелодрам.

У реальному житті така модель відносин зветься злиттям або симбіозом, закріпачує, шкодить розвитку особистостей, котрі є взаємозалежними, робить шлюб буденним, а його міцність - немов у того колоса на глиняних ногах. Чому так відбувається і як не прогавити момент, з якого "щось іде не так"?

Ображатися чи бути винним?

В основі злиття лежить бажання якомога швидше прибрати кордони (психологічні, соціальні, сексуальні) та об'єднатися з партнером у єдине ціле. Причому робиться це, як майже все хибне, "з найкращих міркувань".

Люди дуже швидко входять у близькі стосунки і немовби приростають одне до одного. Спочатку виникає солодке відчуття єдності і захищеності двох у цьому сповненому небезпек світі. Ми вирішуємо, що нарешті знайшли того, хто "подарував" нам любов, і намагаємося бути якомога ближче до цього джерела, без якого відчуваємо тривогу і безпомічність.

Злиття достатньо легко виявити, відстежуючи в мові вживання займенників "ми" замість "я": "спочатку в нас все було добре, потім ми почали сперечатися", "ми не знаємо, як далі жити" тощо.

Ще один маркер залежності, яку сприймають як любов, - поперемінне відчуття кожним із партнерів провини або образи. Провиною ми караємо себе за порушення бажання підлаштовуватися під коханого, образу ж застосовуємо як покарання іншого за те, що він порушив закони злиття.

Майже у кожного в житті були ситуації, коли, скажімо, дружина хоче піти в театр чи в гості, а чоловік не хоче. Якщо їхній шлюб здоровий, він скаже: поки тебе немає, зроблю щось корисне чи просто відпочину. Дружина йде сама чи з подругою, повертається задоволена до чоловіка, який скучив, і обоє щасливі. Та це, скажете ви, так звані "високі стосунки", тобто ті, що зі сфери фантастики.

Насправді ж часто буває, що чоловік, опинившись у ситуації, коли обидва варіанти для нього погані, неохоче йде з дружиною, щоб уникнути скандалу. Потім відчуває образу та роздратування, бо жінка витягла його, попри небажання. Або ж залишається вдома, і психологічна перемога щедро присмачується грубою "сіллю" провини за те, що образив дружину, яка хотіла зробити як краще.

Дзеркальні емоції в обох ситуаціях відчує і його партнерка по симбіотичному союзу.

Будьте моєю мамою

Вважається, що до стосунків на основі злиття здебільшого схильні інфантильні, незалежно від віку, люди, яким складно самостійно приймати хай і неправильні, але власні рішення.

Перебуваючи під гіперопікою батьків чи, навпаки, зарано позбавлені цієї опіки, вони зазвичай нездатні відчувати себе самодостатніми без упевненості, що хтось інший потурбується про них. Такі люди часто тривожні, погано переносять перебування на самоті, скаржаться на відчуття внутрішньої порожнечі і переважно зайняті пошуками любові скрізь, де можливо, як чарівного засобу від власної незахищеності.

Будуючи відносини, вони підсвідомо прагнуть повернутися на дитячий рівень, щоби знову відчути безтурботну радість злиття з матір'ю, як це було в ранньому дитинстві. Водночас тамуючи власне прагнення під'єднатися до когось, дуже швидко починають вважати іншу людину продовженням себе. Тому називають партнера "мій хлопець" або "моя дівчина", про чоловіка-дружину кажуть "мій"-"моя", уникаючи навіть імен, мовби це якийсь їхній орган.

Як не дивно, незважаючи на, здавалося би, взаємне "привласнення" одного іншим, у шлюбі-злитті партнери психологічно захищаються від справжнього контакту одне з одним. Адже якщо людина стала якимось колективним "ми", їй уже не треба виявляти свої найкращі риси, особисто відповідати за свої вчинки, завжди можна сховатися за когось, "спихнути" на іншого провину за невдачі. Мовляв, це ж не я - ми зробили. Тут наявний регрес, втрата себе на противагу розвитку кожного, як це притаманне здоровим відносинам.

Ще одна ознака залежності - невротичний страх самотності. У симбіотичному союзі двоє, згуртувавшись, мовби тримають оборону супроти ворожого світу. Звідси - прагнення терпіти будь-які витівки партнера, бо переважає усвідомлення, що якщо він піде, я буцімто залишуся сам на сам із буремним хаосом.

Розлучення у таких шлюбах зазвичай дуже болюче, бо проходить через розрив, страждання, втрату власної ідентичності, яку інколи вже так і не вдається відновити. Отже, висновок: до рівноправного союзу ще треба дорости.

Порожнеча вдивляється у вас

Якщо ви помітили у ваших стосунках ознаки вищезгаданого, не засмучуйтеся, адже завжди є вибір: рухатися вперед, тобто створювати нову форму стосунків, або відтворювати застарілі штампи з минулого життя.

Щоб запобігти злиттю, бажано орієнтуватися не на збіг очікувань і точок зору, а на перегляд власного ставлення до зовнішнього світу і прийняття людей такими, якими вони є. Бажано навчитися сприймати несхожість не як щось вороже та чужорідне, а як таке, що може збагатити нашу особистість.

Партнер не повинен бути рятівником, бо так ми приписуємо нашому "єдиному" невластиві йому якості визволителя від усіх моральних, фінансових, світоглядних негараздів. Надмірні очікування лягають на нього непосильним тягарем, він перебуває під шаленим тиском не виправдати сподівання. І зрештою, робить усе, щоб його позбутися.

Ми ж, звикнувши одержувати хороше "ззовні", стаємо дедалі більше безпомічними. Протиотрута: будуючи стосунки з людиною, не занедбувати своїх стосунків зі світом людей.

Ще дуже важливо поважати психологічні кордони - свої та свого партнера, вміти навіть через багато років спільного життя тримати безпечну для обох дистанцію. Народна мудрість вчить: "Чим сильніше кохаю, тим на більшу відстань можу відпустити". Тож для здоров'я стосунків треба вміти вчасно і без помилкового почуття провини говорити "ні".

Ідіть у театр, якщо хочете, але не примушуйте до цього чоловіка і не ображайтеся через його небажання скласти компанію. Водночас не картайте себе, коли ваші бажання не збіглися із прагненнями коханого. Ви ж різні люди - і в цьому цінність вашої маленької спільноти.

Не впасти у симбіоз допоможе й усвідомлення того, що кожен із нас має право на власне життя, і тільки ми самі вирішуємо, як ним розпорядитися. Протидією злиттю має бути установка: мені з тобою добре, мені й без тебе добре.

Якщо ж хтось запевняє, що без вас пропаде, швидше припиняйте спілкування. Бо навіщо вам несамостійна порожня людина, котра прагне заповнити вами себе, а потім із вами злитися?