Блог психолога: ода одиниці

"Один танцюю" - так називається картина Володимира Шинкарьова, яка свого часу мала шалений успіх. Її копії на численні замовлення годували художника протягом тривалого часу.

На полотні передано настрій людини, котрій несподівано безпричинно так добре самій із собою, що хочеться танцювати, стрибати, вимахувати руками. Гадаю, не через особливі художні якості подобалася картина, а мабуть тому, що переживання художника зрезонували тоді з почуттями багатьох.

Людям ніби показали - он як може радіти людина сама-одна, раніше ж весь час втовкмачували: щастя можливе лише у парі. Хотілося повісити собі на стіну наочне підтвердження свого права бути щасливим наодинці і не почуватися при цьому ані винним за власну безтурботність і егоїзм перед усім людством, ані неповноцінним через своє одинацтво.

Не певна, навіть, чи є таке слово, адже і у мові нашій вкрай мало позитивно забарвлених визначень такого людського стану. На відміну від негативних: відлюдник, пустельник, старий дівич(діва), сам, як пічкур. Бідний пічкур! А народна мудрість додає куті меду:"Де одинець - сімейству кінець, де сім - щастя всім". Отак!

Але чи так воно насправді? Наразі не йдеться про те, одружуватися чи ні, це вже кожен хай, як сам собі хоче. Але й кохання часто ми собі вигадуємо, "підганяємо" під тиском соціальних очікувань. От як психологи-біхевіористи (поведінкові) вважають, ніби плачемо ми, тому що течуть сльози, а не навпаки, і щось у цьому таки є.

Так і "кохання" часто виникає через те, що у визначеному для цього природою біологічному віці так солодко завмирає серце. Як тут не зустріти чарівного принца (принцесу)? Адже свою "половинку" неодмінно годиться зустріти (на вулиці,чи що?).

Хай там як, от вже ми нарешті не самі, і ладні інвестувати у життя з кимось набагато більшу частку себе, ніж хотіли спочатку. Он і Маяковський писав "Единица вздор, единица - ноль". З’являються хатні обов’язки, діти, де й діваються амбітні плани юності. Багато хто дає собі раду з новою ідентичністю - себе в сім’ї. Але чи таки себе?

В основі страху самотності чи радше буття на самоті - особистісна незрілість, низька самооцінка. Це щось глибинне, подібне до страху смерті, небуття. Інші люди потрібні як дзеркала, відбиваючись у яких, ми здатні знайти підтвердження тому, що красиві, розумні, талановиті, що ми взагалі є. Тут таки треба шукати корені притаманного здебільшого жінкам несвідомого почуття провини, одне з проявів котрого - бажання бути потрібною. От якщо ти весь час щось робитимеш для когось (родини, дітей), часто нехтуючи власними бажаннями й потребами, - ти - хороша дівчинка, а коли живеш для себе - черства егоїстка. Хіба не так нас вчили?

Та не лише суспільство "винне" у цих стереотипах, бо воно - це ми, ми ж їх і культивуємо, боячись залишитися сам на сам із собою. Але поки в житті людини не відбудеться така зустріч, вона так і не подорослішає, не відбудеться як особистість, продовжуючи чіплятися за когось. Ні, не потрібно розлучатися з кимось абощо, натомість бажано наважитися зустрітися з самим собою. Цілюще усамітнення дуже надається до цього. Для когось, можливо, така практика виявиться болісною. Нагородою ж буде те, що не навчимося не несвідомо переживати, а повноцінно жити власне життя.