Блог психолога: чи повинен коханий бути рідним?

"Будь моїм близьким чужим". Комусь така пропозиція може видатися образливою, прозвучавши якось на зразок: "Стій там, іди сюди". Хтось особливо вразливий може навіть сприйняти це як сигнал готовності до розлучення.

Адже скрізь, коли йдеться про подружжя, тільки й чуєш: "моя дружина", "власний чоловік", "найрідніші люди" - і це здається цілком нормальним.

Але навіть психолог-другокурсник знайде в усіх цих "мій", "власний", "рідний" інфантильність, залежність, страх втрати, чіпляння одне за одного - словом, ознаки невротичних відносин.

Чи не головна помилка усіх нещасливих шлюбів - установка на те, що чоловік та дружина повинні стати одне для одного рідними людьми.

Пояснити природу цієї установки досить легко. Батьки, прагнучи захистити дитину від ворожого світу, зазвичай повчають, що з рідними людьми вона - в безпеці, а чужі можуть зробити щось погане, їх треба боятися.

Тож у малюка виникає впевненість, що близькі стосунки можуть бути тільки з рідними.

А значить, за логікою нашої "внутрішньої дитини", щоб наш обранець став близьким, з ним треба спочатку "поріднитися", а вже потім, почуваючись у безпеці, дедалі щільніше стискати його обіймами "любові".

"Безпека" у цьому випадку - це така собі гарантія того, що коханий не покине, адже з рідними (і тут ми проводимо паралель з батьками) не можна розлучитися.

Таке "змішування" батьківських і подружніх відносин небезпечне у багатьох сенсах.

По-перше, "призначаючи" партнера рідним і власним, що начебто так очевидно і є свідченням любові і відданості, ми порушуємо кордони його особистої свободи, а свій шлюб - позбавляємо повітря.

По-друге, таким чином, ми руйнуємо надзвичайно важливий для шлюбу баланс "брати-давати".

Ми дбаємо про нього, щоб зберегти рівноправні стосунки з чужими людьми, - без цього ми весь час почувалися б боржниками чи навпаки доброчинцями.

У шлюбі ж, коли виникають такі дитячо-батьківські розстановки, хтось обов'язково здебільшого дає, а хтось тільки приймає. І те, що є таким природним для "безумовної" батьківської любові, дуже шкодить коханню двох дорослих людей.

Таке співжиття не буде гармонійним. Адже втома і роздратування, наприклад, "чоловіка-батька", які, до речі, майже завжди супроводжуються прихованою неповагою до позірно коханої "безпомічної" дружини, рано чи пізно призведуть або до розлучення, або, зважаючи на обставини чи особливості характеру, до внутрішньої еміграції чи емоційної недоступності.

Або ж дружина, втомившись від постійного почуття вдячності, запрагне звільнення попри усі добрі справи свого «благо чинника».

Можливо, таких людей ще протягом якогось часу триматимуть поруч діти або спільні стіни, але кожен з них вже буде жити власним життям.

Нарешті, по-третє, що дуже важливо, установка "партнер - рідна людина" призведе до проблем у сексуальній сфері.

Секс з родичами у нашій культурі є табуйованим, пояснює відомий психотерапевт Сергій Петрушин. Отож спочатку інтимні стосунки з "партнером-родичем" викликатимуть сильні відчуття - саме через порушення цього табу. Однак згодом вони породять несвідоме почуття провини. Оскільки ж людина не може жити цим з почуттям довго, інтимне життя e таких родинах скоро зовсім зійде нанівець і зміниться або нудьгою, або сварками через його відсутність.

Виникає запитання: якщо вважати свого чоловіка чи дружину чужою людиною, то як же з ними жити?

Але у цьому і полягає мистецтво побудови відносин між особистісно дорослими людьми.

Для цього потрібно знаходити точки дотику, спільні інтереси з поки що чужими людьми, поступово стаючи ближчими одне для одного, але у жодному разі не рідними.

Тобто потрібно не чіплятися, не маніпулювати (якщо покинеш - без тебе не виживу), не ображатися, коли нас не пускають за певну "червону лінію", адже така образа - це також один із видів психологічного тиску, але й самим не треба прагнути перетворити партнера на "жилетку", "визволителя" і "наше все".

Найкращі стосунки - коли партнерам, умовно кажучи, нічого не потрібно одне від одного, але вони хочуть бути разом.

Такий шлюб можна порівняти з витвором мистецтва: що менш прикладний він - то кращий. А хіба людські відносини - не найфілігранніше з мистецтв?

Звісно, стосунки між "близькими чужими" - напружені, драйвові, але це - здоровий неспокій.

В інакшому випадку вони ризикують перетворитися на суцільну нудьгу - супутницю застарілих шлюбів.