Блог з Луганська: в пошуках української пенсії

Кілька років тому нашому відділу дали завдання зібрати історію злету власника компанії - наближався якийсь черговий ювілей фірми.

Пригадую, що знаходила ровесників його успіху - тих, з ким він торгував у 90-і на базарі, з ким саджав цибулю на плантаціях, з ким носив мішки.

Більшість із них були його друзями і продовжували працювати в нашій компанії - однієї з найбільших в Луганській області.

Тоді це здавалося якоюсь казковою історією: могли всі, але придумав та реалізував ідею саме він, а всі ми - наймані працівники - ніколи в своєму житті і не дочекаємося такого ось лотерейного квитка в багатство, хай важкою працею.

Як відомо, війни та глобальні катаклізми дають старт чомусь новому. На фоні розрухи, голоду та постійних стресів завжди є ті, хто знає, в який бік спрямувати човна і що в ньому перевозити.

Оскільки я увесь час була в Луганську, історія нових скоробагатьків особливо цікава - хто зумів тривати ніс за вітром, а хвіст пістолетом попри очевидні труднощі?

Найспритнішими та найслизькішими за характером свого бізнесу стали ті, хто займався оформленням пенсій на території, підконтрольній Україні. Перше оголошення я прочитала у єдиній на той час місцевій газеті "Луганск ХХІ век" у розділі "Послуги" - "Допоможу з оформленням української пенсії". Це було восени 2014 року.

Все дуже просто - послуга і номер телефону. Номер був постійно зайнятий, що вже свідчило на користь автора об'яви - дуже затребуваний. У мене не було інших варіантів, а питання "Чи оформили ви українську пенсію?" лунало майже звідусіль. Так ніби йшлося про необхідну операцію, на яку ми ніяк не могли наважитися, але тягнути далі вже було не можна.

Хоча все одно мама не отримувала на той момент місцеву пенсію вже півроку. Настрій був від цього препоганий. Родичі регулярно дзвонили нам з цим питанням "Ну що у вас з пенсією?" - так ніби ми відмовилися її отримувати.

Отже я набрала той номер, розуміючи, що граю в російську рулетку. Якщо не хочеться ризикувати - ласкаво просимо в гру вартістю тисячу гривень.

Платимо тисячу і отримуємо незабутні відчуття хвилювання від того, повернуть нам гроші чи ні.

Чоловік виявився високим, молодим та охайним. Махнув перед носом своїм паспортом, кивнув на багатоповерхівки: "Тут я живу".

Перерахував гроші (тоді здавалося, що тисяча - це дуже мало), перевірив ксерокопії з підписами і тільки його й бачили. І так півроку.

Щомісяця він казав нам, що йде через засніжене поле, несе наші документи в обхід блок-постів, що тільки заїхав до Харкова після трьох діб в дорозі, що його повернули назад, спіймавши десь в лісі ...

Було вже зрозуміло, що тисячу ми втратили і вирішення заповітного питання відкладається на невизначений час. Гроші я давала разом з колегою, яка виявилася наполегливішою. З нашим повіреним вона не церемонилася і в травні, коли він, нарешті, видавив із себе, що нічого вирішити не може і гроші витратив на дорогу в Харків, вона підключила до процесу повернення грошей нашого спільного знайомого юриста.

Юрист, який був більше схожим на алкоголіка, сказав, що допоможе повернути гроші за пляшку гарної горілки, компот і гарну закуску, але на зустріч з нами пішов.

Все кінчилося майже щасливо. Юрист лишився з пляшкою та закускою, наш ділець повернув нам документи та гроші, а нам наші півроку очікування коштували всього-на-всього нервів та накритого столу для пияка-юриста. Чомусь увесь час хочеться взяти слово "юрист" в лапки.

Отже питання знову виявилося відкритим. І знову родичі дзвонили нам із тим самим питанням "Ну що з пенсією?". Так ніби це була їхня пенсія або від цього залежало те, допомагати нам чи ні.

Влітку я зустріла колегу. Він в минулому був великим начальником у місті, забезпечував житлом за рахунок міста своїх дітей та рідню, і під час війни виглядав досить спокійно.

Він дав мені телефон тих, хто, за його словами, оформив вже пенсію половині міста.

Я набрала цих хлопців. За півроку вартість послуг зросла до двох тисяч гривень і цього разу ми зустрілися в них в офісі з табличкою юридичної фірми.

Офіс був схожий на "Роги і копита" - два столи, два стільці, вентилятор і все.

Щоб встати, піти і більше ніколи туди не повертатися.

Черга була безмежною. Якісь старі люди, від яких пахло валідолом і старістю. Хтось ледь не падав, тримаючись за серце.

Стільців для очікування в коридорі не було. Годину в черзі і пара хвилин прийому: перерахували гроші, перевірили ксерокопії документів. Все. Через два місяці набрали: "Прийдіть за карточкою - все готово".

Знову дві години в черзі під дверима, але всі було винятково щасливі - питання нарешті вирішилося. Потім вони прислали смску, як відповідати, якщо подзвонять з перевіркою із банку.

Враження більше ніж приємні. Якби всі так питання ось так вирішувалися - швидко, легко і з мінімальними витратами.

У черзі під дверима пенсію обговорювали всі. І всі були переконані, що чинять правильно, забираючи своє. Аргументи були такі: "Я надто довго і тяжко працював, щоб дарувати свої гроші Україні", Вони в мене стріляли, а я їм ще і платити за це маю?" та інші.

Після нас питанням пенсії зацікавилася наша тітонька. Хлопці із юридичної фірми брали вже за послугу 2900 гривень, і вона вирішила їхати за 1900 грн з тими, хто за руку проведе по всіх інстанціях на території України, а до кінця дня карточка вже буде на руках.

Моя тьотя переживала, що витримати таку довгу дорогу буде непросто, але разом з нею їхали мало не лежачі люди, яких перевізник таскав по кабінетах попід руки і питання вирішили для всіх. Вуаля!

Єдиний мінус. Великий мінус. Цього казкового оформлення вистачає лише на півроку, після чого треба знову щось робить - їхати, комусь платити або забути/забити на наступні виплати.

Найдивовижніше те, що моїй колезі вдається отримувати українську пенсію за ще зимою померлу маму-блокадницю. Пенсія хороша. Як їй це вдається - загадка.

У нас не заведено говорити про те, як вирішують такі питання. Всі кивають на якихось знайомих, які мають своїх знайомих на українському боці. Це й так ясно - без знайомих в банках (зазвичай це невеликі банки) і пенсійних фондів такі питання не вирішити.

До речі, оператор, коли активував карточку влаштував справжній допит, де і як ми отримали картку для отримання пенсії. З десяток питань, але для того, щоб відповісти на них, треба було мати на руках всього лише паспорт та карточку пенсіонера.