Блог із Луганська: куди дівається гуманітарна допомога?

Коли ти бідний, то бачиш навколо тих, кому гірше за тебе, а коли багатий - шукаєш собі подібних.

Пенсія моєї самотньої тітки складає 2400 рублів (1200 грн помножені на 2 за місцевим офіційним курсом). Їй цих грошей вічно не вистачає, і вона відчуває хронічний голод.

Так, вона не дуже хазяйновита, так, у неї не виходить заощаджувати або жити, якось розраховуючи свій нехитрий бюджет (хоча як можна розрахувати цю суму заощадливо?!).

Головне бажання моєї тітки - наїстися, і нам поруч із нею дуже важко. Їй потрібне буквально все - ліки, продукти, заміна труб і зимове взуття. Поруч із нею завжди тягнешся до гаманця, але все, чим їй допомагаєш, тоне в бездонній ямі її проблем. Днями тітці "пощастило" отримати гуманітарну допомогу, яку видавали тим, чий дохід - 1200 грн на місяць і менше.

Це була гра "уряду" з моєю тіткою. Зібрати довідки про склад сім'ї, принести все це в управління соціального захисту, потрапити на прийом, написати заяву, дізнатися про наявність продуктової допомоги, а потім спробувати отримати її, попередньо переконавшись, що твоє прізвище є в списках.

Черга за допомогою - це те ще випробування. Від пів на сьому ранку до другої дня - на вулиці під дощем. Але моя тітка вийшла переможцем із цього раунду, потягнувши додому пакет із борошном, цукром, манною крупою, рослинним маслом і рибними консервами - усе "мейд ін Раша".

Пакет був настільки важкий, що бійка в черзі (ногами), лайка і злива забулися майже відразу, залишивши відчуття щастя від вистражданої і заслуженої продуктової допомоги. Подальша застуда не зіпсувала настрою. Подружки-ровесниці співали моєї тітоньці дифірамби: "Яка ти молодець, змогла, як тобі це вдалося - стільки простояти!"... А вона ділилася направо і наліво рецептами свого "успіху".

Гуманітарки - це запалений мозоль для більшості, якщо не для всіх, жителів "республіки". Дивна з нею річ. Вона нібито тоннами надходить до наших країв, але далі - розчиняється в повітрі, як дим.

Усі відверто говорять про те, що гуманітарну допомогу можна знайти в мережі супермаркетів "Народний". Про це говорять у транспорті й на зупинках. Кажуть зі злістю і спокійно, просто констатуючи те, що відбувається.

Якщо об'єктивно - неясно, куди діваються всі ті тонни продуктів, про які нам повідомляють в новинах.

Якщо ними годують у лікарнях, то цього не підтверджує ніхто з тих, хто там лежав у різний час цього року. У руки пенсіонерів допомога потрапляє тільки після того складного квесту, в який зіграла моя тітка. І те - один раз і за наявності всіх довідок. Багатодітним сім'ям та самотнім матерям допомогу цього року давали двічі. Востаннє - тільки тим, чиї діти не досягли шестирічного віку.

Зрозуміло, що ощасливити всіх неможливо. І за допомогою йдуть і ті, для кого це реальний порятунок від голоду і ті, чиї іномарки чекають за воротами управління соцзахисту. І ще є злі язики, на котрі, як відомо, не накинути хустку.

Перші машини російського гуманітарного конвою люди зустрічали на вулиці і плакали. Луганськ не бачив ТАКОГО з часів звільнення від німецько-фашистських загарбників у Другу світову війну. Люди вибігали на вулицю, вітально жестикулювали і обнімалися. Загальна радість: нас не залишили, не забули, не дадуть померти! Зв'язку, світла і води ще не було. Але люди по ланцюжку передавали одне одному новини про допомогу.

Спочатку ми запитували одне в одного, коли її будуть роздавати, потім - як це буде відбуватися. У сусідів чоловік і батько родини всю війну ховав своїх жінок у підвалі, качав воду, переробивши свердловину під ручний насос, колов дрова. І як єдиний на кілька будинків чоловік, він вирушив розвідати щось про гуманітарку.

Я згадую зараз це все і розумію, як смішно це звучить. Сусід поїхав на велосипеді, щоб дізнатися новини. Ми тоді нікуди не ходили, бо дуже сильно стріляли, і мені здавалося, що за межами нашої вулиці все в руїнах. Ми чекали на повернення свого відчайдушного сусіда (не побоявся!) і скажено хвилювалися.

Особливих новин він не привіз - школа розбита, відповідно, у ній допомогу не роздаватимуть. Вся околиця займає чергу біля закритого магазина на площі, він теж зайняв чергу, а потім приїхала якась машина, і з неї повідомили, що сьогодні нічого не видаватимуть.

Кам'яний вік. Я заздалегідь вирішила, що не хочу залучати до всього цього маму. Мені здається, є речі, в яких спокійніше не брати участі. Так спокійніше.

...З нашої вулиці чергу за гуманітарною допомогою зайняла одна жінка на всіх - на всю вулицю. Для цього вона вийшла о 2:00 ночі з дому.

Черга нашої вулиці підійшла тільки в другій половині дня. Зв'язку не було, новини передали по ланцюжку. Хтось повертався із черги, хтось біг додому за підписом на довіреності від тих, хто не міг прийти за допомогою сам. Сім кіл пекла, якось так це було. Спека, сильно стріляли. Старі приходили настільки древні, що, схоже було, ніби це їхній останній шлях. Багатьом ставало погано в черзі. Майже всі сиділи на траві.

Несподівано "військові" привезли воду в пляшках - її розмели відразу ж, а потім хтось пустив пляшку по черзі. Один із "військових" був у гумових шльопанцях на босу ногу, іншому було років 15, але обидва мали автомати. Я ще подумала: як же той, що в шльопанцях, побіжить, якщо треба буде.

Мені не віриться, що я там була, бачила це, чула переговори людей. У черзі розповідали, хто що готує, як живуть без хліба і води. Хтось говорив, що одним попаданням снаряда можна скоротити всю цю чергу.

...Ні, страшно не було. Було відчуття хаосу, спеки, липкого тіла і повного божевілля. Час втратив свою ціну. Життя людини впало нижче нульової позначки за своєю вартістю.

Так, допомога. Я отримала допомогу. Всі її отримали. Відразу забулося все - черга, спека, страх. Тушонка, крупи, 20 пакетиків чаю без упаковки - щастя від відчуття цієї ваги у руці. Всі в місті несли такі пакети. Потім була друга допомога, більш організована, і... все.

У грудні 2014 року я випадково побачила якийсь черговий гуманітарний конвой. Із прапорцями і машинами супроводу.

Я стояла біля кіоску "Союздруку", купувала святковий новорічний пакет. Ми з продавчинею, як загіпнотизовані, дивилися на цей нескінченний потік вантажівок. Вона запитала у мене: "Не порахували, скільки машин?" "15", - сказала я. Ні я, ні вона, ні такі ж загіпнотизовані люди на вулиці не були щасливі і дивилися на фури сумно - всі вже зрозуміли, що допомоги для нас від "уряду" більше не буде, розраховувати потрібно тільки на себе.

А вже вдома я побачила, що на подарунковому пакеті було написано "З Новим 2014 роком!" Мабуть, для всього Луганська життя зупинилося саме тоді.