Росіяни, які воюють у "священній війні" в Україні

Від початку конфлікту в східній Україні вісім місяців тому Кремль заперечує будь-яку причетність до нього, у тому числі відправлення російських військ. Але на Донбасі є російські вояки, які з гордістю розповідають про свою присутність - і обговорюють свої ідеї "священної війни".

Навіть тоді, коли ранкове сонце відблискує на золотих куполах православних церков, українське місто Донецьк, оплот проросійських сепаратистів, не дуже схоже на Єрусалим. Тролейбуси їдуть через брудний сніг повз дим труб і купи шлаку біля вугільних шахт на околиці міста.

Але крізь дим і бруд Павло Раста бачить священне місто - і він бореться за нього з автоматом Калашникова в руках, так само, як хрестоносці билися за серце християнського світу багато століть тому.

Він може бути фінансовим менеджером, який донедавна працював в похоронному бюро і ніколи раніше не тримав зброї, однак він вважає себе сучасною версією середньовічного лицаря, прихильником лицарських ідей християнської чистоти і захисту беззахисних.

І беззахисними, на його думку, є громадяни на сході України, переважно російськомовні, яких атакує, на його погляд, безжалісний уряд України, який хоче знищити їх культурно або ж навіть фізично.

Павло, уродженець південного російського міста Ростов-на-Дону - високий чоловік до 40 років з модно підстриженою борідкою і "книжною" зовнішністю - один із сотень, а можливо й тисячі, російських добровольців, які воюють в Україні.

Конфлікт навколо самопроголошених Донецької та Луганської республік триває вже вісім місяців - і забрав щонайменше 4600 життів, навіть за найскромнішими оцінками ООН.

Попри заперечення Кремля, дані розвідки і російських правозахисників свідчать, що на Донбасі присутні тисячі регулярних російських військ поряд із більшою кількістю місцевих повстанців. Але такі люди, як Павло, кажуть, що вони там не за наказом, і не за гроші, а лише за ідею, ідею відновлення Російської імперії. Вона має бути православною, як імперії царів, і включати Україну та Білорусь.

"Чому я кажу, що Донецьк - це Єрусалим? Тому що те, що відбувається тут, - це священна війна руського народу за своє майбутнє, за свої ідеали, за своїх дітей і велику країну, яка 25 років тому була розділена на шматки", - каже Павло.

Ми сидимо на його вузькому, скрипучому ліжку в казармі в Донецьку, нашу розмову час від часу переривають гул артобстрілів і тріск стрілянини. Як і інші росіяни тут, він каже, що заплатив за більшу частину свого спорядження та організацію поїздки сам.

Деяке обладнання і їжу купують на пожертви, зібрані російськими націоналістичними організаціями, тоді як їхню зброю - в цьому загоні переважно гвинтівки - надають керівники сепаратистів: її або забирають в українських військових, або ж постачає Росія.

Мало кому із західних журналістів раніше дозволяли зустрітися з добровольцями: розкриття будь-якої участі Росії у війні є чутливим питанням, і деякі з його товаришів у цьому загоні російських і українських добровольців стурбовані нашою присутністю.

Їхня компанія різношерста: хтось із них - професійні солдати на пенсії, загартовані війнами Росії проти чеченських повстанців, деякі - колишні міліціонери, а можливо, і агенти спецслужб, які пізніше почали займатися бізнесом, деякі - молоді люди, які ніколи навіть не служили в армії.

Їхні культурні орієнтири також є разюче еклектичним. Образ православних хрестоносців не надто добре уживається з емблемою загону, в якому вони воюють - череп зі схрещеними кістками - і їхнім девізом: "Більше ворогів, більше честі".

Деяких вочевидь частково мотивує екзистенціальне прагнення надати сенс своєму життю, тож не дивно, що серед книжок, нещодавно прочитаних Павлом, - Альбер Камю і Жан-Поль Сартр. Але, здається, більшість з них об'єднує віра в те, що в Україні вони не підтримують повстання проти законного уряду, а радше захищають саму Росію проти зловісних сил Заходу, які хочуть її повного знищення.

"Війну тут розпочала не українська влада, - каже молодий доброволець з Підмосков'я, якого тут називають Чорномором. - А Європа, Англія і США". Він - юрист за освітою, який служив у міністерстві внутрішніх справ, був у Чечні, а тепер він залишив свою дружину і маленького сина, щоб боротися, як він каже, за "свободу".

Це означає, найперше, свободу російського народу. Павло має більш апокаліптичний настрій.

"Наші зусилля рятують російську державу, - каже він. - Бо якщо програємо війну за Донецьк, вона миттєво перекинеться через кордон і почнеться в Росії. Спалахне Ростов, спалахне Москва, спалахне Владивосток".

Багатьом стороннім спостерігачам це може здатися параноєю. Але ідея, що Росія - і ширший православний, слов'янський світ - оточена ворогами-загарбниками, була потужною в російській думці упродовж щонайменше 200 років. І традиція добровольців, які їдуть, щоб захистити цей світ, також має довгу історію.

Наприкінці XIX століття було багато реальних прототипів графа Вронського, героя "Анни Кареніної" Толстого, який після її самогубства поїхав захищати братів-слов'ян від турків у Сербії і помер у бою. У 1990-х російські добровольці - в тому числі деякі з тих, хто зараз воює в Україні, - обрали той самий шлях, приєднавшись до боротьби православних сербів проти католиків-хорватів і мусульман-боснійців у югославських війнах.

Як ставиться російська влада до таких добровольців? Звичайно, є складна взаємодія між націоналістичними групами та владою. Націоналісти поділяють відразу Кремля до західних ліберальних цінностей і його любов до сильної центральної влади. Але багато хто з них є затятими монархістами, які мріють про повернення назад - в часи до революції 1917 року. "Бог, цар, нація" - ось їхній девіз, і президент, який колись був агентом ненависної комуністичної таємної поліції, для них є явно чимось другосортним.

Путін запозичив частину їхньої релігійної символіки: у своєму щорічному посланні до російського парламенту, яке я дивився по поганенькому телевізору в казармі Павла, він теж використав порівняння з Єрусалимом. Але він говорив не про Донецьк, а лише про Крим, анексований Росією на початку цього року. У цій промові він наголошує на праві України самостійно визначати свій шлях - на відміну від Павла, який просто стверджує, що української держави не повинно бути взагалі.

Тож чи є добровольці джерелом небезпеки, які потенційно можуть поставити в незручне становище Кремль? Або ж вони - лише корисні інструменти політики, яку можна офіційно заперечити?

У квітні група сепаратистів під керівництвом колишнього агента російської розвідки Ігоря Стрєлкова - ще одного монархіста - захопили стратегічне місто Слов'янськ, на північ від Донецька, ефективно розпаливши війну.

У нещодавніх інтерв'ю Стрєлков заявив, що він бере на себе повну відповідальність. Але зараз він повернувся до Москви. Інші громадяни Росії, які відіграли важливу роль у формуванні сепаратистських республік, тепер також залишили Україну - принаймні частково, як виглядає, під тиском Москви. Їхня роль там більше не відповідає меті Кремля.

Москва, якщо захоче, може легко запобігти участі рядових добровольців, таких як Павло, в українському конфлікті. Але наразі вона вирішила їм не перешкоджати.

Влада не втручається в роботу націоналістичних сайтів, які вербують добровольців або ж їхніх воєнізованих тренувальних таборів - на кшталт того, який я відвідав на околиці Санкт-Петербурга, де їх тренують користуватися вогнепальною зброєю, вчать технікам виживання, базовій дисципліні і наданню першої допомоги. Можливо, таємно вона навіть заохочує такі дії.

Очевидним є те, що зі своїм ідеологічним завзяттям добровольці грають свою роль у продовженні війни, і вони вважають, що це триватиме ще довго. За вечерею я питаю Павла, чи не виникає в нього відчуття кинути все і повернутися додому, чи його друзі не кажуть йому повернутися, бо ваша справа того не варта?

"Кажуть, - говорить він з похмурою усмішкою, - а я їм кажу: як тільки, так і одразу". І це, в його уяві, означає дійти аж до найзахідніших кордонів України задля створення нової Російської імперії.