Бійці батальйону "Донбас": вони не приховували, що росіяни
Бійці українського добровольчого батальйону "Донбас" Остап Проць (позивний "Бендер") і Роман Берко (позивний "Ковальський") щойно повернулися до рідного Львова зі сходу України лікувати - легкі, на щастя для них - поранення.
З солдатами, які за останні два тижні пережили оточення під Іловайськом, загибель третини батальйону і здачу в полон російським, як вони кажуть, військовим, поговорив кореспондент BBC Юрі Вендик.
У Остапа - 9-місячний син. Незважаючи на все це, 31-річні колишні однокласники, колишні адвокат і менеджер страхової фірми, а тепер солдати, готові повернутися на війну при першій можливості.
Хтось, можливо, скаже: "Махають кулаками після бійки". Але Остап і Роман просто вважають, що "бійка" ще не закінчилася. В перемир'я, оголошене кілька днів тому, вони не вірять.
Остап Проць: У нас в батальйоні "Донбас" всі бійці, навіть поранені, незадоволені перемир'ям. Ми про нього дізналися в госпіталі - і нам це не сподобалося. Ми не хочемо перемир'я. Ми хочемо воювати, бо ми бачимо, що Росія зовсім не така страшна.
Наша армія досить непогано воює, досить професійно. Але є одна проблема: є генералітет, який з цієї війни зробив собі бізнес. Бізнес, наприклад, на зборі відкупних з тих, хто не хоче йти воювати. Спеціально повістки шлють тим, хто не хоче йти - щоб за гроші "відмазувати". Паливо - воно дуже цінне. Не виключено, що торгують навіть боєприпасами. Загалом, дуже багато зрадників.
Роман Берко: Насправді з їхнього боку воюють контрактники, за гроші. І коли вони отримують від наших бійців відсіч - неважливо, від кого, від "Донбасу", від інших добровольчих батальйонів, чи армії - вони починають відступати. Вони не хочуть вмирати. Наші бійці набагато сміливіші, ніж вони.
Остап Проць: Це елементарно - питання мотивації. Якщо людина сама прийшла, вона розуміє, що в неї будуть стріляти, що вона може загинути... Звичайно, багато хто в Іловайську сильно впав духом - втомилися слухати, що свистить, звідки летить, наше, не наше...
Наші люди - проти перемир'я, просто одна проблема: потрібні нормальні воєначальники-патріоти, жорсткі, які будуть робити свою роботу... А ті генерали, що зараз є, за ними вже шлейф...
Роман Берко: Це повії!
Остап Проць: Ну, не те що повії, але у них - радянський спосіб мислення. Радянський спосіб ведення війни.
Роман Берко: Їм техніки шкода більше, ніж людей.
Остап Проць: Найцікавіше: росіяни воюють так само, як і наші. Ніхто не цінує людське життя. Це для них фішки, ігри, не більше. Причому такі, за які не треба відповідати...
ВВС: Звідки ви знаєте, що це саме російські військові?
Роман Берко: Так вони навіть не приховували! Шеврони. Російська армія. Російські пайки. Ми здалися в полон псковській десантно-штурмовій бригаді. Спілкувалися з їхніми бійцями - в основному це Йошкар-Ола, Башкирія...
Остап Проць: Є слов'яни, але дуже багато азіатів...
ВВС: Ну, Йошкар-Ола, Башкирія - це ще не Азія, строго кажучи.
Остап Проць: Вони взагалі не розуміють, що відбувається. Вони скаржилися, що перед тим, як їхати, вони пишуть контракт з відкритою датою, у них забирають телефони, документи. І очевидно, що коли їх вбивають, контракт закривають заднім числом...
Коли нас взяли в полон, росіяни говорили, що здивовані, що ми так добре воюємо. Вони були набагато краще підготовлені, вони чекали нас в засідці два дні, на нас були націлені танки, артилерія. Міни вони клали, як в корзину... Але при тому, що у нас не було важкого озброєння, ми їм дали такий бій...
Насправді, у них дуже погано з логістикою, у них були проблеми з водою, з сигаретами, з постачанням взагалі. І, ми думаємо, що вони погодилися обміняти поранених (українських солдат. - Ред.), бо не знали, що з нами робити. Загалом, не все так добре у цьому королівстві "датському".
ВВС: Але і в українському теж. Самі ж кажете про злодіїв в генералітеті. Може, це перемир'я дасть можливість якось налагодити справи в армії?
Остап Проць: Вірити, звичайно, треба. Без оптимізму взагалі нічого не зробиш. Але я не можу зрозуміти... Якщо в адміністрації штабу АТО знаходять людей, у яких родичі - в "ДНР".
Роман Берко: Можливо, і зможуть навести порядок. Але, я вважаю, в цій верхівці дуже багато тих, кому вигідний бардак.
ВВС: І що тут можна зробити?
Остап Проць: Я скажу, що б я зробив. Я б звільнив до чортової матері всіх генералів, а полканам дав би (звання. - Ред.) генералів. Тих, що зараз на передовій. Майорів зробив би полковниками. Загалом, скинув би верх, і щоб воно все посунулось наверх. Якщо б полковника призначили генералом, він би старався.
Я вважаю, що в такій важкій ситуації будь-яка людина, яку підозрюють в нечесності, має бути якщо не заарештована, то принаймні відсторонена.
ВВС: Як саме ви потрапили в полон?
Роман Берко: Ми б прорвалися. Просто у нас було дуже багато тяжкопоранених, і з ними ми б далеко не пішли. Наш батальйон, при тому, що найважчою зброєю у нас були кулемети Калашникова і РПГ, примудрився знищити три танки, а один захопити, знищити два БМП і взяти близько двадцяти полонених.
ВВС: Як це виглядало хронологічно: Ви забрали полонених, потім самі потрапили в полон?
Роман Берко: Батальйон зайняв кругову оборону на хуторі Красносельський. Прийняли ми бій о шостій ранку 28-го серпня, в четвер. Бій тривав до першої години дня. І на той момент ми вже несли колосальні втрати. З тих, хто зараз вважається зниклим без вісті, багато - це кого не змогли ідентифікувати або просто не знайшли. Розірвало.
Росіяни теж взяли полонених. Потім, вони теж слухали наші радіопереговори, вони дізналися, що у нас багато важких 300-х, і що ми не зможемо прорватися далі. І вони нас взяли в облогу. Облога тривала близько півтори доби, одночасно йшли переговори. Командир домовився про припинення вогню...
Остап Проць: Вони дали "слово російського офіцера", а потім знову відкрили вогонь і поранили ще багато людей.
Роман Берко: Ну, це був не те щоб щільний вогонь, а так: танк виїхав, три рази стрельнув - поїхав. Або міномет звідкись із зеленки кілька мін кинув - і знову заспокоїлося.
На переговорах командир спочатку домовився, що вони нам дають коридор, ми - з їхніми полоненими - просуваємося в буферну зону, і там віддаємо їм полонених. Він спочатку погодився, але через деякий час - я так розумію, він спілкувався зі своїм штабом - знову зв'язався з нашим командиром і заявив, що прийме тільки здачу в полон. І дав час на роздуми...
Остап Проць: Іноді пострілюючи...
Роман Берко: Під кінець вже було сказано ультимативно, що нам дають дві години, і якщо ми не здаємося, то на нас направлять всі знаряддя і знищать.
Остап Проць: А у нас - тільки стрілецька зброя і гранатомети. Та й гранатометів толком не було.
ВВС: І коли ви в результаті здалися?
Роман Берко: Це був вечір п'ятниці, 29-го числа. Потім нас дві доби тримали в полі, а потім віддали українським медикам. Вони не знали, що з нами робити. Їм же довелося б віддавати нам воду, якої їм самим не вистачало. Нормальної меддопомоги у них не було. У нас за цей час, що ми чекали видачі, двоє 300-х стали 200-ми.
Потім нас привезли в Курахіне (місто на захід від Донецька. - Ред.), а там - вертольотами до Дніпропетровська. Там вже чекали карети на полі, і розвезли нас по госпіталях.
ВВС: Як ви собі пояснюєте, чому ви взагалі пішли на війну?
Роман Берко: Багато причин. Патріотизм...
Остап Проць: Хтось має це робити. За моїми розрахунками, рано чи пізно війна мала розпочатися. Ми це розуміли ще роки три тому, і коли вона почалася, нас це взагалі не здивувало.
