Три життя Едуарда Шеварднадзе

Едуард Амвросійович Шеварднадзе прожив три життя: радянського партійного функціонера, творця перебудови та нового мислення і лідера незалежної Грузії. Передбачити ці повороти не міг ніхто, і найменше - він сам.

Як і його патрона Михайла Горбачова, Шеварднадзе більше поважають і цінують у світі, ніж на батьківщині.

Одні твердять, що він послідовно провалював усе, за що брався, інші вважають, що людство не забуде його історичних заслуг.

Активний комсомолець

Майбутній державний діяч народився 25 січня 1928 року в селі Маматі Ланчхутського району Грузії в багатодітній сім'ї вчителя російської мови та літератури і з 10 років підробляв листоношею.

У 37-му році батька Шеварднадзе збиралися заарештувати. Колишній учень, який служив у місцевому НКВС, попередив його, і він кілька місяців переховувався, поки про нього не забули. Старший брат Акакій загинув, захищаючи Брестську фортецю.

Едуард з відзнакою закінчив медичний технікум, що дозволяло йому вступити до інституту без іспитів, але отримав пропозицію очолити комсомольську організацію і віддав перевагу політичній кар'єрі.

Розвинений, енергійний, хороший оратор, він щороку отримував підвищення і у 25 років став першим секретарем Кутаїського міськкому комсомолу.

Після доповіді Хрущова на ХХ з'їзді тбіліська молодь виступила проти розвінчання культу Сталіна і влаштувала масові заворушення, які закінчилися введенням у місто військ, застосуванням зброї та загибеллю 21 людини. В Кутаїсі ситуація лишалася більш-менш спокійною. Важко сказати, чи була в цьому заслуга Шеварднадзе, але його помітили, і наступного року він очолив республіканський комсомол.

Борець з корупцією

1968 року з посади першого секретаря одного з тбіліських райкомів партії його призначили республіканським міністром внутрішніх справ.

За неписаними номенклатурними правилами ця посада була безперспективною. Переведення з партійної роботи на генеральські посади в міліцію траплялися досить часто, але зворотня дорога була закрита. Максимум, на що міг розраховувати в майбутньому Шеварднадзе, якому ледь виповнилося 40, - місце одного з численних заступників союзного міністра. Однак обставини склалися для нього сприятливо.

Корупція в закавказьких республіках зашкалювала навіть за радянськими мірками. Почали з Азербайджану, де в ролі "залізної мітли" виступив глава республіканського КДБ Гейдар Алієв, потім настала черга Грузії.

На посаді міністра Шеварднадзе зарекомендував себе ефективним управлінцем і, за одностайними відгуками людей, які його знали, не брав хабарів. За одними даними, його ім'я назвав Брежнєву Алієв, за іншими - глава союзного МВС Микола Щолоков.

1972 року після річного стажування в ролі першого секретаря Тбіліського міськкому 44-річний Шеварднадзе очолив республіканську парторганізацію. Членства в ЦК КПРС, призначеного за рангом, йому довелося чекати до наступного з'їзду - цілих чотири роки.

За перші п'ять років правління нового лідера в республіці засудили за корупцію близько 30 тисяч людей, і ще 40 тисяч позбавили посад.

Про методи Шеварднадзе розповідали легенди. Наприклад, на засіданні бюро республіканського ЦК він запропонував присутнім показати наручний годинник, і у всіх виявилися "Сейко", вартість яких дорівнювала місячній зарплаті радянського працівника, і лише у нового першого секретаря була скромна "Слава".

Одного дня він заборонив тбіліським таксі виїжджати вранці з парків, але на вулицях все одно виявилося повно машин з "шашечками". Сучасному читачеві слід пояснити, що в СРСР приватні перевезення вважалися "нетрудовим доходом".

Побороти корупцію за відсутності цивільного контролю і гласності Шеварднадзе не вдалося. Організовану ним кампанію згодом називали "показухою" і заміною одних злодійкуватих чиновників на інших.

Гнучкий політик

Очоливши республіку, він пообіцяв "вичистити до кісток капіталістичний свинарник", а згодом відзначився винятковими навіть за тодішніми мірками лестощами Брежнєву і заявою, що для грузинського народу Сонце, виявляється, сходить не на сході, а на півночі, з боку великої Росії.

На пленумі ЦК КПРС 23 червня 1980 року, де заднім числом обговорювалося введення радянських військ в Афганістан, Шеварднадзе заявив, що "сміливий, єдино правильний, єдино мудрий крок, зроблений щодо Афганістану, був із задоволенням сприйнятий кожною радянською людиною".

Західні аналітики до 1985 року відносили його до "хардлайнерів" у керівництві СРСР.

Згодом опоненти неодноразово запитували: коли ж ви були щирі, Едуарде Амвросійовичу?

"Ми не вислужувалися перед Москвою. Ми лише хотіли створити умови, щоб краще служити своєму народові", - відповідав Шеварднадзе.

Права рука Горбачова

У 1970-х роках керівник Грузії близько зійшовся з сусідом, першим секретарем Ставропольського крайкому партії Михайлом Горбачовим. Вже тоді два політики, як вони згодом стверджували, розмовляли досить відверто. Горбачов згадував, як одного разу на відпочинку в Піцунді Шеварднадзе сказав йому: "Все прогнило, все треба міняти".

Через два з половиною місяці після приходу до влади Горбачов викликав Шеварднадзе до Москви і запропонував йому стати міністром закордонних справ.

Призначення на цю посаду людини без жодного зовнішньополітичного досвіду, яка не знала жодної іноземної мови, викликало сенсацію і в країні, і в світі.

Спостерігачі називають дипломатію найконсервативнішою професією. Кар'єрні дипломати роками, а то й десятиліттями повторюють ті самі позиції, ані слова не змінюючи в апробованих формулюваннях. Для радикальних змін потрібна людина зі сторони. Саме такі зміни замислив генеральний секретар, а Шеварднадзе став найактивнішим провідником і політиком "нового мислення".

Після застебнутого на всі ґудзики Громика спілкування з Шеварднадзе стало для зарубіжних партнерів культурним шоком: радянський міністр посміхається! І навіть жартує!

На першій зустрічі з новими підлеглими Шеварднадзе заявив: "Мені буде складно на фоні авторитету Андрія Андрійовича (Громико. - Ред.)! Порівняно з ним, крейсером зовнішньої політики, я усього лише човен. Але з мотором".

Коли після переговорів у Вашингтоні з держсекретарем Джорджем Шульцем молода американська журналістка запитала: "Завтра неділя, які у вас плани на вихідний?", він миттєво знайшов відповідь: "А які у вас пропозиції?". Іншого разу він подарував Шульцу кавказький кинджал і сказав: "Ну ось, я роззброївся, тепер ваша черга!".

Шеварднадзе не став змінювати МЗСівські кадри, що, на думку багатьох, було помилкою. З людей, знайомих йому з колишнього життя, привів на Смоленську площу лише одного - журналіста Теймураза Мамаладзе, якого зробив своїм помічником.

Колектив розколовся: одні з ентузіазмом прийняли ідеї та стиль нового шефа, відзначивши його колосальну працездатність, пам'ять і здатність до навчання, інші зневажливо охрестили "Кутаїський комсомольцем".

Найбільше ворогів Шеварднадзе нажив серед військових. Він відкрито поставив питання про те, що бідність населення і технологічна відсталість загрожують національній безпеці більше, ніж всі американські ракети разом узяті. Генерали, що визнають скорочення тільки чужих армій і звикли за Брежнєва і Андропова отримувати усе, що бажали, за першою вимогою, обурилися.

На переговорах з роззброєння міністерство оборони представляв начальник генштабу Михайло Моїсеєв. Він не лише відкрито ігнорував та ображав міністра закордонних справ, а й американцям заявив, що у них, мовляв, нормальні дипломати, а у нас "диваки".

Після виведення радянських військ зі Східної Європи антипатія посилилася і охопила не лише військову верхівку, а й усе офіцерство, для якого служба в НДР або Чехословаччині була мрією життя.

Партійні збори апарату міністерства оборони ухвалили постанову з вимогою віддати Шеварднадзе під суд.

На думку низки аналітиків, політика Москви на Кавказі у 1990-х роках багато в чому визначалася особистою ненавистю до нього російських військових. І взагалі, його настанова про те, що Захід - не ворог, а партнер, вкрай дратувала прихильників радянських цінностей.

У другій половині 1990 року стосунки між Горбачовим і Шеварднадзе зіпсувались. Військові, партапаратники і депутати з групи "Союз" чудово розуміли, що Шеварднадзе нічого не вигадує, а проводить лінію Горбачова, але воліли не чіпати персону президента і лаяти міністра, а Горбачов приймав цю гру.

"Можливо, в Горбачові прокинулися ревнощі, - пише біограф Шеварднадзе Леонід Млечин. - Шеварднадзе став відомий у всьому світі. Зовнішню політику країни пов'язували з його ім'ям. Це почесно, але небезпечно для кар'єри".

20 грудня 1990 Шеварднадзе прямо з трибуни IV з'їзду народних депутатів СРСР заявив про відставку, попередивши про "майбутню диктатуру".

Горбачов обурився тим, що соратник попередньо не погодив з ним свій демарш. На Заході відставка Шеварднадзе викликала паніку. Горбачову довелося давати пояснення Джорджу Бушу-старшому, доводячи, що "Едуард просто втомився".

Друга спроба

Едуард Шеварднадзе став останнім в історії міністром закордонних справ СРСР. Як і В'ячеслав Молотов, він обіймав цю посаду двічі.

Відразу після путчу Горбачов запропонував йому повернутися на Смоленську площу. Шеварднадзе відмовився, жорстко заявивши: "Я вам не вірю, Михайло Сергійовичу!". Однак, коли на повну постала загроза розпаду СРСР, погодився підставити плече.

У серпні 91-го Шеварднадзе був серед захисників Білого дому.

"Горбачову було зрозуміло, що, якщо він поверне Шеварднадзе, це стане чудовим сигналом для зовнішнього світу і для всієї радянської номенклатури - значить, все має стати на свої місця і інтермедія, пов'язана з путчем, закривається", - згадував прес-секретар президента СРСР Андрій Грачов.

За словами Олександра Безсмертних, який у 1990 році змінив Шеварднадзе на посаді глави МЗС, не може бути більшої дурниці, аніж думка про те, що той заздалегідь планував розпад СРСР і думав виключно про інтереси рідної Грузії.

Шеварднадзе до кінця боровся за збереження союзної держави, замість закордонних візитів вирушивши у турне столицями республік. І особисто для нього це було останнім шансом: він не був близький до Бориса Єльцина і розумів, що в суверенній Росії жодної посади йому не запропонують.

Але все було марно. "Друге пришестя" Шеварднадзе тривало лише три тижні.

Місія нездійсненна

Після розпаду СРСР на 63-річного екс-міністра чекало спокійне і забезпечене життя - чи то у Москві, чи то на березі Женевського озера. Він був у зеніті світової слави. Журналісти стояли в черзі за інтерв'ю. Виданням мемуарів і лекціями в західних університетах він міг без особливих зусиль заробляти мільйони.

Однак, коли в березні 1992 року грузинські політики, які щойно повалили Звіада Гамсахурдіа, запропонували Шеварднадзе очолити країну, він погодився.

"Я знав, що, якби я не повернувся до Грузії, вона б загинула", - говорив Шеварднадзе.

Частка істини в його словах була, але, на відміну від Гейдара Алієва, який опинився в аналогічній ситуації, консолідувати суспільство йому не вдалося.

Ймовірно, Шеварднадзе розраховував опинитися в маленькій країні "китом в акваріумі", перед світовим авторитетом якого всі дружно схиляться. Натомість він опинився в суспільстві, доведеному до точки кипіння, і в оточенні збройних баронів, налаштованих нікому не підкорятися.

Кризу у відносинах з Абхазією і Південною Осетією створив його попередник Гамсахурдіа. На військову експедицію до Абхазії в серпні 1992 року Шеварднадзе погодився під тиском громадської думки і впливових військових лідерів Тенгіза Китовані і Джаби Іоселіані.

Росія оголосила себе безстороннім посередником, але грузинські позиції обстрілювали "невідомі літаки", на абхазькій стороні билися козаки та добровольчий батальйон Шаміля Басаєва. Російська влада крізь пальці дивилися на переміщення через кордон озброєних людей.

"Я далекий від того, аби стверджувати, що в Абхазії з нами воює Росія. Але маю право стверджувати: в Абхазії з нами веде війну червоно-коричнева армія імперського реваншу", - заявив Шеварднадзе.

Він до кінця лишався в оточеному Сухумі і його вивіз на вертольоті тодішній глава МНС Росії Сергій Шойгу.

Представники абхазького командування стверджували, що могли збити вертоліт, але розуміли, що загибелі Шойгу Москва не пробачила б.

З узятими в полон представниками грузинської адміністрації абхази розправилися страшно. Друга Шеварднадзе по комсомолу Жиулі Шартаву, призначеного ним мером Сухумі, перед розстрілом примусили ковтати землю: ти хотів нашої землі - то їж!

Двічі - у листопаді 1995-го і в квітні 2000 року - Шеварднадзе з великою перевагою вигравав президентські вибори, але загальновизнаним національним лідером не став. Його критикували за економічні труднощі, корупцію держапарату і особливо за нездатність повернути Абхазію і Південну Осетію і вирішити проблему біженців.

На главу держави двічі скоювали замахи. У серпні 1995 року його поранило вибухом бомби. У лютому 1998 року президентський кортеж в центрі Тбілісі обстріляли з гранатомета і автоматів. Життя Шеварднадзе врятував броньований "Мерседес", що стало для фірми гарною рекламою.

В організації першого замаху влада Грузії звинуватила колишнього главу Служби безпеки країни Ігоря Гіоргадзе, який після цього сховався в Росії. Гіоргадзе заявив про свою невинність.

Друга справа заплутана ще більше. Підозрювали опозицію, чеченських бойовиків, російське ГРУ, місцеву мафію.

"Революція троянд"

2 листопада 2003 в Грузії пройшли парламентські вибори. Виборчком оголосив про перемогу пропрезидентського блоку "За нову Грузію". Опозиція звинуватила владу в "тотальній фальсифікації".

Масові заворушення 21-23 листопада, які увійшли в історію як "революція троянд", закінчилися відставкою Шеварднадзе. Світові телеканали показали відеокадри, на яких політичні противники буквально виштовхували його в шию з залу засідань парламенту.

Нова влада призначили йому пенсію у 410 доларів на місяць.

Екс-президент доживав віку в будинку в тбіліському урядовому кварталі Крцанісі, колись побудованому за вказівкою Лаврентія Берії. Уряд Михайла Саакашвілі продав комплекс американському інвестору, але резиденція Шеварднадзе лишилася йому.

За словами гостей, будинок нагадував музей. Стіни прикрашали десятки фотографій, які закарбували зоряні годинник політика.