Книга року ВВС-2022: думки журі про п'ять найкращих книжок
До короткого списку премії Книга року ВВС-2022 увійшли п'ять книжок. Публікуємо рецензії членів журі на твори, які змагатимуться за головну премію у грудні.
Журі обирало фіналістів з 38 видань, які увійшли до довгих списків Книги року ВВС-2022.
Меша Селімович у романі "Дервіш і смерть" каже, що французька мова була створена богом для жінок.
Так само для Франції були створені окремі люди.
Ірена Карпа народилася в місті Черкаси, а згодом переїхала до Івано-Франківська. А нині мешкає в Парижі. "Дай бог каждому", як кажуть у нас в Україні в подібних випадках. Але то не про Карпу. Бо вона мешкає поміж Парижем та Україною. Бо Ірена - людина світу і не може всидіти на одному місці просто так, "щоб було".
Вона цілком органічна і своя - і в Парижі, і в Києві, і в Прикарпатті. Якби переді мною стояло завдання окреслити авторку якимсь одним словом, я б сказав римою: дуже не байдужа!
Пригадую, як ми одного разу сиділи в кав'ярні "Гудвайну" в столиці України і обговорювали проблеми інклюзивності в українській освіті, а за якийсь тиждень так само сиділи в кав'ярні на Трокадеро в Парижі і планували, що було б дуже добре щось зробити з Українським культурним центром, який розташувався в колишньому помешканні Алена Делона в 16-му окрузі. Небайдужість і всеохопність. Цікавість, непосидючість, інтерес, невгамовна жага до життя, якій можна навіть позаздрити.
Так само і новий роман Ірени. Там вдосталь і Парижу, і України, і пригод, і детективу з трилером, він сповнений таємниць, кохання та експресії.
Зміст я розкривати не буду, бо на те існує пряма імперативна заборона прямо в назві: "Тільки нікому про це не кажи".
Тому читайте обов'язково! Буде цікаво, і дуже цікаво. Тільки нікому про це не кажіть.
"Ферія" - класичний детектив на тлі іспанської Андалусії. Я певна, що детектив Сергія Карюка сподобається тим, хто любить Андрія Кокотюху, та й самому Кокотюсі.
Тут усе за законами жанру: тіло вбитого, українського дипломата Цибульського, з'являється вже на перших сторінках, як і належить за законами жанру. І одразу ж виникає головний герой - затриманий на місці події маляр Анатолій Чайка. Але він, звісно, не просто маляр. Він колишній український поліцейський, та ще й ветеран АТО.
Невдовзі знайомимося і з загадковою красунею, напівукраїнкою-напівіспанкою, хоча закрадається підозра, що не все так однозначно... Далі сюжет розповідати не буду, бо це злочин, який має каратися на горло. Але в книзі ще фігурують скарби, гарячий іспанський фестиваль, конкістадори і кошеня.
Українці в Італії мають власну географічну систему цієї країни. У ній Апеннінський півострів поділений за швацьким принципом: є халява (північні регіони), є каблук (Пулія), є передок (Калабрія) і так далі. От тільки Сицилія у такому перейменуванні залишається Сицилією. Бо вона особлива.
У "Гірких апельсинах" її особливість добре відчувається. Як і те, що Марина Манченко уже вісім років живе на цьому острові.
Прискіплива увага до деталей побуту, клімату і культурних особливостей іноді стримано, а іноді випукло вплетені в текст. Деколи книжка навіть нагадує путівник островом і його містами та містечками, що поєднані тонкими дорогами героїв-персонажів. Кожна новела наче про щось своє, але як і сама Сицилія, всі вони просякнуті інтригою, любов'ю, злочинами, піснями і людьми, які то з'являються, то зникають.
І мафія теж є. Куди ж без неї? Хоча вона у тексті присутня незримо. А от що дуже навіть зримо, то це несподіваний для України погляд на наших співгромадян в Італії.
Стереотипно ми уявляємо, що українці їдуть туди в першу чергу заробляти. Але ця книжка про тих, хто їхав вчитися. Або робив вигляд, що їде вчитися. Тільки фінал навчання у всіх різний. А от фінал книжки мені трохи гірчив. Але чого дивуватися, мене ж попередили, що апельсини гіркуваті.
Книжка Галини Петросаняк найперш, очевидно, про культурні розбіжності та про складність адаптації. Українка в Швейцарії почувається все ж у чужому символічному просторі, де діє не зовсім звична шкала оцінок і визначень.
Згодившись працювати в притулку для старих, сподівається на добрий заробіток і здійснення мрії, задля якої кинула батьківщину й родину. Має зібрати гроші на квартиру, в якій ростиме її маленька донька. Жінці здавалося, що може витримати всі випробування, згодитися на будь-яку працю. Однак опиняється в ситуації, яку не може прийняти. Пацієнти, котрих привозять у пансіонат, за кілька днів помирають.
Евтаназія - це про гідність і вільний вибір чи про вбивство? Героїні Галини Петросаняк важко дати відповідь на це жорстоке питання. Урешті вона йде з закладу, не вважаючи за можливе брати участь у тому, що вважає непрощенним гріхом.
До того ж іде не сама, бо несподівано знаходить у тому домі скорботи щире кохання. Розуміє, що її обранець приречений, що хвороба лишає йому зовсім небагато часу, але хоче зробити останні місяці чи дні щасливими. Закохані навіть підіймаються в небо на повітряній кулі: здійснюється давнє бажання і водночас ніби долається земне тяжіння, дарується можливість побачити світ у цілковито незвичній перспективі.
Ні, дива не сталося, фінал роману трагічний, але він впевнює у тому, що людина завжди може робити власний і лише власний вибір.
Спробуйте написати щось захопливе про муху або фікус.
Даю гарантію, що багато з вас провалять це завдання. Тільки не Андрій Сем'янків. Ось почитайте.
"По підвіконню повзала муха, дрібна і квола. Впершись підборіддям у руку, Сева раз за разом намагався її вполювати. Тицяв вказівним пальцем, а його шестинога жертва зривалась у короткий політ, пересідала на кілька сантиметрів убік і повзала далі. Муха відверто глузувала: витріщала на нього свої кулясті очі й потирала передні лапки, ніби хихотіла".
"Він підійшов до фікуса, який споглядав раніше головно під акомпанемент криків і принижень, тож рослина почала сприйматися як елемент загрози. Без свого колишнього господаря фікус одразу якось змарнів і втратив насичений зелений відтінок".
Навіть розчленування трупа Андрій Сем'янків перетворив у мистецтво. Ще ніколи у морзі не було стільки життя.
"Танці з кістками" - це роман (трилер) про паталогоанатома, який хоче заробить і змінити своє жалюгідне життя. Історія проста як двері.
Навіщо про таке писать? - може хтось запитати. Але це питання випарується, щойно ви візьмете цю книжку до рук.
Це як чорна діра. Вас у неї засмокче. Проти законів природи - ви безсилі. У цьому випадку - це сила слова і сюжету. Те, на чому література, власне, і тримається.
Я бажаю Андрію, щоб його книжку переклали англійською. А потім Netflix зняв серіал. Бо це наш український Breaking Bad.
