Книга року ВВС Есеїстика-2022: думки журі про п'ять найкращих книжок
До короткого списку премії Книга року ВВС-Есеїстика-2022, яка є частиною щорічного літературного конкурсу "Книга року BBC", увійшли п'ять книжок. Публікуємо рецензії членів журі на твори, що змагатимуться за головну премію у грудні.
Журі обирало фіналістів з 38 видань, які увійшли до довгих списків Книги року ВВС-2022.
Відразу мушу зазначити, що книга Ярослава Грицака, яка наробила розголосу і в академічному середовищі і серед широкого кола читачів, не легко пройшла в короткі списки "Книги року-2022". Погляди журі розділилися, - пишуть зазвичай у таких випадках.
Члени журі - звичайні собі живі люди, які мають власне бачення історії України і особисті оцінки тих чи інших явищ і процесів. Комусь не сподобалося, як Ярослав Грицак оцінив постать Михайла Грушевського. Ще когось обурило нібито твердження, що українські селяни ХVII століття українцями себе не відчували…
Але то нормально. Та й ніяк не встановити "остаточну істину" в такій складній штуці, як національна історія… Хто зна, що саме думали ті українські селяни ХVII століття, коли навіть наші сучасники незмінно дивують нас на кожних нових виборах.
Українська історія така складна і суперечлива, що я кожного разу здивований, коли якийсь круглий стіл чи історична наукова конференція не закінчуються бійкою антагоністів. Але й це добре. Бо наша історія нам болить, нам не байдуже.
У Франца Кафки в одному оповіданні йдеться про середньовічний Китай. Він пише, що комунікації на той час в Піднебесній були такі занедбані, а відстані такі великі, що новини зі столиці до провінції іноді доходили через кілька століть по тому, як вони відбулися… Тому в регіонах існували "політичні" партії та рухи, зорієнтовані на лідерів, що померли двісті-триста років тому.
Вам це нічого не нагадує? Адже і в нас в Україні досі можна зустріти активних прихильників гетьмана Скоропадського, Симона Петлюри чи Володимира Винниченка.
А книгу Ярослава Грицака, як на мене, таки варто читати. Бо це - подія. Та подія, яка вкотре доводить, що національна історія це - процес, а не акт. Це - жива наука. Варто читати бодай для того, щоб не погодитися. Зрештою, саме ми творимо зараз нову історію України!
Після 24 лютого мені складно читати есеїстику, яка не враховує фактор війни. Здається, що без його врахування будь яка книжка розмірковувань про нашу країну і громадян є неповноцінною. Але з Казаріним у мене такої складності не було. Тому що він пише про війну. Так, це війна лютого-березня 2014-го і подальших років. Але від того, як він про неї пише і як його тексти кількарічної давності накладаються на наші дні, шкірою пробігають мурашки.
У Павла дуже впевнене письмо. Не тільки тому, що він вправно орудує словом як інструментом. У нього кожне друге речення - ствердне. Тут мало знаків запитань. Це готові твердження і визначення, сформовані у короткі чіткі форми.
Декому така манера може видатися безапеляційністю. Але це той випадок, коли безапеляційність легко сплутати з досвідом. Життєвим і професійним. Павло пише про те, що сам пережив, передумав і проговорив не тільки з собою, але і з читачами своїх регулярних колонок і есеїв.
Автобіографічність тексту дає право на таке письмо-дефініцію. І в цьому біографічному русі від Криму, через Іловайська і Дебальцеве, через вулиці Грушевського і Банкову, через пасіонарність і байдужість аж до антивакцинаторських шабашів я впізнаю себе, близьких і всю країну.
І бачу, як моя країна місяць за місяцем з невивченого дикуватого узбіччя перетворюється на цивілізаційний центр. І то центр не тільки Східної і не тільки Європи.
З книжками Андрія Любки у мене особливі стосунки. За деякі мені хочеться його насварити (і сказати: перестань таке писать), але є й такі, за які я йому вдячна. Бо вони викарбовують в моїй душі емоції, які я потім довго ще ношу зі собою.
Таким був перший його роман "Карбід" про пригоди закарпатських контрабандистів. Після нього у мене на багато років лишився присмак сміху до сліз. Бо я мало над чим так сміялась, як тоді посеред ночі у Києві над "Карбідом".
І ось тепер Андрій Любка написав знову таку книжку. "Щось зі мною не так" - це збірка його власних думок і емоцій про все на світі. Як ото кажуть "шо вижу, то и пою". Найбільша небезпека у такому жанрі - це скотитися у банальність. А от Андрію вдалося цього уникнути. У цій книжці - він щирий, не претензійний і доречний.
"Щось зі мною не так" - це осіння книжка. Навіть у назві проступає оте осіннє сум'яття. Це коли душі щемко, затишно і по-людськи.
Хочу особливо подякувати Андрію за його "теорію лежачології" - вона навчить вас не картати себе за неробство і спання до обіду.
Але моє серце вкрав есей про Варшаву. Бо автор відчув її точнісінько так само, як відчуваю її зараз я. "Місто, яке любиш за те, що його нема за що любити". Дякую, Андрію, за книжку, яку любиш за те, що її немає за що любити. Але все ж є за що…
Ірина Магдиш розповідає про "прекрасну епоху" кінця ХІХ - початку ХХ століття, про передвоєнний модернізм із його пошуком нової естетики, добу, що розвивалася під знаком Фрідриха Ніцше й Зиґмунда Фройда, коли руйнувалися й ревізувалися всі усталені вікторіанські ієрархії й цінності.
Героями цієї книжки стали архітектори Василь Кричевський і Владислав Городецький, художники Олександр Мурашко й Олекса Новаківський, поет і маляр музагетівець Михайло Жук, геніальний графік Георгій Нарбут…
Знайдемо ще десятки блискучих імен, безліч чудових ілюстрацій та коротких історій, важливих для розуміння самого духу переломового часу. А що біографії художників часом захоплюють не менше, ніж їхні твори, то читачі дізнаються про стосунки, дружби, суперництва, протистояння.
Коментарі мистецтвознавця розкривають не завжди зрозумілі контексти, перегук і взаємодію різних мистецьких царин. Скажімо, чому Михайло Жук зобразив на своєму панно Павла Тичину в образі чорного ангела? І хто та дівчина, що стала прообразом ангела білого?
Чому успішний петербурзький графік Георгій Нарбут повернувся в уенерівську столицю та робив ескізи багатьох важливих атрибутів державності? І яких остаточних істин Нарбут шукав у таємній антропософській дев'ятці? Та епоха таки справді була прекрасною, зоставивши по собі багатий і розмаїтий спадок.
Ми всі (напевне) знаємо, що авіаконструктор Ігор Сікорський був українцем. Книга Олени Шульги показує Україну як місце народження багатьох серйозних винаходів - або винахідників.
Багато винаходів у книзі стосується саме авіаційної галузі: дирижабль, гідроплан, епілептичне крило тощо. Є тут і прототипи нинішніх "родзинок" оборонпрому. Ну і винахід, за який були б вдячні мільйони жінок у помірних кліматах: чоботи на змійці.
Є тут і Іван Пулюй, один з відкривачів рентгенівських променів: змагання різних націй за першість у цьому відкритті вже давно стало матеріалом для анекдотів про "російських першовідкривачів". Десятиліттями чи й століттями спроби розповісти світу про саме українські винаходи сприймалися або з байдужістю, або зі сміхом.
Шульга не дискутує з уявними скептиками, а просто розповідає про українців-інженерів, і це, як не дивно, виявляється вдалим полемічним прийомом. Хіба що в деяких біографіях хотілося б більше деталей про "український період" винахідників, багато з яких творили за кордоном.
