Розстріляні нерви: Україні бракує військових психологів

Колишній танкіст Вітя на своєму колісному візку спритно роз’їжджає широкими коридорами травматології. З розгону долає пологі підйоми і жартома огризається на свою знайому, яка йде поруч і мимоволі підштовхує візок ззаду, щоб полегшити Віті роботу. У повороти входить на швидкості, майже не гальмуючи.

"Сьогодні вже двічі перевертався", - сміючись розповідає цей невисокий і старший на вигляд чоловік, який в серпні у боях на Луганщині втратив праву ногу. Під час розмови з'ясовується, що йому 33 роки.

Віктор Козюра – один з тих ветеранів АТО, який сам, через друзів-волонтерів, попросив собі психолога. Перепробувавши кількох спеціалістів – "приходили якось дві жінки, витримали мене хвилин десять"? – боєць зупинився на 26-річному психологові, з яким таки знайшов спільну мову.

"Чим він особливий? Він дурних запитань не ставить", - каже Віктор. Судячи з його слів, до таких запитань належить, наприклад: ну, як там на війні?

"Коли мене питають, що там відбувається в Луганську чи ще десь, я відповідаю: хочете дізнатися? Ідіть туди і дізнайтеся – це щоб без матюків. А не за мамчину спідничку ховатися", - розповідає Вітя, який вже п’ятий місяць лікується в київському Військовому госпіталі і готується стати на протез.

"Він мене зрозумів, повністю, - продовжує про психолога. - Я з ним порозмовляв – і мені зразу полегшало. Мені треба з кимось розмовляти. Він питань не ставив, тільки дуже легкі. А я йому відповідав по-тяжкому. Слухає, вставить словечко і далі слухає".

Бойові психологи

В Україні немає загальної державної програми, яка б організовувала психологічну допомогу воїнам, що повертаються з АТО. При міноборони діє соціально-психологічний центр, своїх психологів мають місцеві управління ДСНС, однак основну частину роботи беруть на себе волонтери з таких об'єднань, як <link type="page"><caption> Психологічна кризова служба</caption><url href="https://www.facebook.com/Psychological.Crisis.Service.Ukraine?fref=ts" platform="highweb"/></link>, що має кілька сотень психологів по всій Україні, чи <link type="page"><caption> Товариство ветеранів АТО</caption><url href="https://www.facebook.com/VeteranyATO/info?tab=page_info" platform="highweb"/></link>.

Інша проблема, на яку волонтери можуть впливати лише частково, – це природний брак кваліфікованих військових психологів, які вміють працювати з посттравматичним синдромом.

Військовий психолог від "цивільного" відрізняється тим, що він реально розуміє ситуацію, в яку потрапив боєць, тому що він або сам бував у зоні бойових дій, або має достатньо досвіду роботи з солдатами, пояснює волонтерка Інна Ткачова з Товариства ветеранів АТО.

"Ця людина сприймає те, що відбувається, з іншою реальністю. Це інший потік енергії. Вони мають бути на одній хвилі", - пояснює Інна, яка, за словами її друзів, буквально живе в київському госпіталі, де їй допомагають дві доньки і чоловік.

Про брак фахівців говорять також в інших волонтерських організаціях і в міноборони, де створюють психологічну службу Збройних сил.

Раніше невелику кількість військових психологів готували в Києві, пояснює Тетяна Конрад з Психологічної кризової служби. Майже всі вони сьогодні працюють або в штабах, або в зоні АТО, і їх дуже бракує. Ці спеціалісти, декотрі з яких мають досвід Іраку, разом з запрошеними іноземними фахівцями тепер мають навчити цивільних психологів працювати в умовах війни.

Потрібні також тренінги і для командирів, що допоможе зберегти бійцям не лише здоров'я, але й іноді життя.

На те, що держава в умовах війни сама вирішить питання з браком психологів, волонтери особливо не розраховують.

"Треба ламати систему (державних органів. – Ред.), але зараз у нас нема на це ні сил, ні часу. Зараз треба підходити до цього з точки зору ситуації. Чекати не можна. Чим далі, тим гірше", - каже Інна Ткачова і переводить питання на вищий рівень – боротьбу між байдужістю і любов'ю в суспільстві.

Інна розповідає про свого друга, який після семи місяців, проведених на фронті, вперше повернувся на мирні території: "Слухай, у мене було таке враження, що на Донбасі воює вся Україна. Я сюди приїхав і зрозумів, що це не так".

"Те, що зараз над нами нічого не літає і не гримить, не означає що в нашій країні немає війни, - каже вона. - Зараз просто загорілася частина будинку. Реально ми потихеньку руйнуємося. Тут просто треба увімкнути в собі людину. Ми повинні навчити дітей в школі, що найважливіше, що є в людини – це життя. Далі ми повинні навчити їх любити, а не жаліти. Це дві різні речі".

"Ох, який я молодець!"

Хоча психологи-волонтери працюють безкоштовно і, напевне, з ідейних мотивів, це ще не означає, що кожен з них може стати хорошим помічником для бійців, які прийшли з війни.

"Роботи дуже багато, і вона дуже виснажлива. І не всі можуть працювати", - каже психолог Тетяна Конрад, яка працює в Дніпропетровську і Запоріжжі. Вона розповідає про двох колег-дівчат, які спробували свої сили влітку, але не змогли працювати з бійцями.

На думку Інни Ткачової, іноді проблема в тому, що декотрі психологи-волонтери ставлять перед собою не ті завдання: замість того, щоб, дійсно, допомогти іншим, вони прагнуть підвищити свою самооцінку.

"Постійно має бути безкорисність, - каже волонтерка. - Ми не повинні, віддаючи, очікувати чогось навзамін, навіть "дякую". Ми не повинні, заходячи сюди, намагатися бути волонтером з точки зору "я прийшов почистити карму, ох, який я молодець!".

Ще одна перепона, яку доводиться долати психологам, – те, що деякі українці, особливо чоловіки, традиційно з підозрою ставляться до професії з коренем "псих", вбачаючи в психологах і психіатрах загрозу власній мужності. Тому найгірше, що може зробити психолог, додає Інна Ткачова, – це прийти в палату і сказати: "Добрий день, я – психолог".

Щоб уникнути можливого відторгнення, психологи мають діяти дуже обережно, каже волонтерка. Найкраще, коли ветерана зведе з психологом його друг або родич, якому він довіряє.

10 см розуму

Декого з солдатів відштовхує ще й те, що психологами в Україні переважно працюють жінки. За оцінками Тетяни Конрад з Психологічної кризової служби, їх у цій сфері близько 80%.

"Коли ми починали працювати влітку, військові нас іноді не сприймали: "Дівчата, чим ви можете нам допомогти?" - згадує пані Конрад про роботу в ротаційних таборах. - Зараз замполіти перед черговою ротацією самі дзвонять і просять нас приїхати в ротаційні табори і в зону АТО, щоб дати психологічне розвантаження".

У тому, що він не сприймає жінок-психологів, зізнається і поранений танкіст Віктор Козюра: "Я з жінками ніколи розмовляти не буду". Але при цьому він має що сказати тим своїм побратимам, які, повернувшись з війни, навідріз відмовляються від будь-якої психологічної допомоги.

"Пацанам скажу, що треба з психологами по-любому розмовляти, бо в нас нервова психіка, порушена", - розповідає ветеран. Він каже, що спить по чотири години на добу, і просить не фотографувати його зі спалахом.

"Один постріл, - він швидко проводить пальцем біля скроні. - І десять сантиметрів розуму зникає".