Смерть Єлизавети II: момент, коли історія зупиняється

Це момент, коли історія зупиняється, - на хвилину, годину, день чи тиждень.

Два епізоди з двох абсолютно різних епох пройшли крізь її життя й правління.

Перший стався в освітлений сонцем день, хоча була жахлива післявоєнна зима. Молода жінка, насправді ще дівчина, сидить за столом, темне волосся зібране у зачіску, на шиї - намисто з перлів. Вона - дуже гарна, а попереду в неї - все життя.

"Я хочу зараз зробити одну заяву. Дуже просту. Я заявляю перед усіма вами, що все моє життя, буде воно довгим чи коротким, буде присвячене служінню вам і тій великій імперії, до якої ми всі належимо",- заявила Єлизавета по радіо у свій 21-й день народження, 21 квітня 1947 року. І свого слова дотримала.

Інша промова - більш формальна. Сім десятиліть по тому, у 75-ту річницю закінчення війни в Європі, вона сидить за письмовим столом, праворуч - фото її батька, покійного короля, і кашкет від її військової форми.

У лютому 1945-го Єлизавета за власною ініціативою вступила до "Допоміжної територіальної служби" — жіночого загону самооборони — і пройшла підготовку як механік-водій санітарного автомобіля, отримавши військове звання лейтенанта.

Її кашкет займав почесне місце на письмовому столі під час звернення до нації в річницю великої й героїчної перемоги.

Цей кашкет був простим нагадуванням про найважливішу річ у її житті - про служіння, яке, на її думку, лежало в основі корони, яку вона успадкувала і якій присвятила своє довге життя.

Через багато років вона дозволила собі рідкісний момент публічного самоаналізу.

"Хоч ця обітниця пролунала у дні юності, коли я була ще дуже незрілою у своїх судженнях, - сказала вона у свій срібний ювілей, - я не шкодую і не відмовляюся від своїх слів".

Вона мало говорила і ще менше розповідала про себе на публіці.

При цьому Єлизавета II стала першим монархом, чию коронацію транслювали по телебаченню. Проти допуску на церемонію журналістів виступав тодішній прем'єр-міністр Вінстон Черчилль, але "за" була сама Єлизавета.

"Щоб вірити мені, люди повинні мене бачити", - пояснювала вона.

Освітлення її життя на радіо і в газетах, нескінченні фото у гарних сукнях — усе це було частиною того, що означає бути королевою, частиною роботи, якій вона присвятила своє життя. Говорити ж про свої почуття привселюдно - не було її обов'язком.

Вона належала до покоління, що не відчувало потреби ділитися своїми почуттями. Часи і потреби змінилися. Вона - ні.

Тут зійшлися доля і характер. Їй судилося прийняти корону, коли в країні почалися далекосяжні зміни. Але королева відкрито говорила про свою симпатію до традицій, до того, як все було завжди, і про своє негативне ставлення до змін.

Її серце належало сільській Британії. Там, з кіньми й собаками, серед людей, які любили тварин так само сильно, як і вона, був спокій і життя, до якого вона звикла.

А за брамою королівського палацу вирували зміни. Єлизавета зійшла на престол у переламний момент. Британія перемогла у війні, але більше не була світовою, військовою чи економічною державою.

Старий порядок, в основі якого лежали церква, аристократія й класова градація, руйнувався. Походження втратило свою значущість. На передній план вийшли особисті якості, фінансовий успіх і популярність.

Споживчі товари — холодильники, пральні машини і телевізори — змінили суспільне життя. З'явилися профспілки, жінки почали будувати кар'єру. І суспільство, колись згуртоване й однорідне, стало мобільним і роздробленим, відірваним від старих переконань й уподобань.

Щорічні "бали дебютанток", які влаштовували з нагоди першого виходу в світ юних дівчат, скасували. А слово "монархія" поступово почало замінюватися словосполученням "королівська родина".

До кінця 1960-х років у Букінгемському палаці вирішили, що потрібно показати королівську сім'ю в набагато неформальнішому світлі. Відтак було знято революційний для того часу документальний фільм "Королівська родина".

ВВС отримала дозвіл знімати сім'ю Віндзорів у домашній атмосфері. У фільмі показали сімейний пікнік, прикрашання різдвяної ялинки, поїздку з дітьми машиною. Цього повсякденного життя королівської сім'ї раніше в народі ніхто не бачив.

Однак деякі речі лишилися непорушними. На Різдво члени королівської родини збиралися у Сандрінгемському палаці, Великдень святкували у Віндзорському замку, а довгі літні канікули проводили в Балморалі. Ще був традиційний винос прапора особистою гвардією королеви, королівські перегони в Аскоті і зміна варти.

Цих традицій при Єлизаветі суворо дотримувалися.

Її характер допомагав не підкорятися моді. Цей опір, глибока повага — навіть любов — до традицій були її найбільшою силою, однак, призвели, можливо, до найбільшого випробування — важкої кризи в родині.

1992 рік королева назвала своїм "annus horribilis" (жахливий рік - лат.) - троє з чотирьох її дітей оголосили про розлучення.

Другий син королеви герцог Йоркський розійшовся зі своєю дружиною Сарою.

Наступною була його старша сестра, принцеса Анна, яка оголосила про розлучення з капітаном Марком Філіпсом після 19 років шлюбу.

До того ж з'ясувалося, що принц Чарльз і принцеса Діана глибоко нещасні в сімейному житті. Пізніше і вони перестали жити разом.

В середині 1990-х багато хто вважав монархію відірваною від народних настроїв; ЗМІ напряму критикували королеву й розмірковували про майбутнє королівської родини.

Монархія в цей період активно захищала свої позиції. Букінгемський палац відкрили для відвідувачів, щоб зібрати гроші на відновлення Віндзорського замку. Було оголошено, що королева і принц Філіп платитимуть податки з доходів від своїх інвестицій.

Королева намагалася залишатися фігурою, здатною повернути впевненість у власних силах. Найважливішою своєю роллю вона вважала роль символу нації.

Але трагічна смерть принцеси Діани в автокатастрофі в Парижі в 1997 році стала ще одним ударом для монархії. У цей час королева зазнала незвичної для неї критики.

Коли біля Букінгемського палацу, що потопав у траурних букетах і листах зі співчуттями, збиралися юрби вражених смутком британців, королева, здавалося, відсторонилася від спільного горя, чого ніколи не робила раніше у важкі для нації періоди.

"Де наша королева? Де її прапор?" - запитувала Sun.

Підливали олії у вогонь й заголовки інших британських таблоїдів. "Доведіть, що вам не байдуже", - закликала Daily Express. "Ваш народ страждає - поговоріть з нами, мем", - обурювалася Daily Mirror.

У підсумку вона виступила зі зверненням до нації, віддавши належне своїй невістці і пообіцявши, що монархія буде змінюватися відповідно до вимог часу.

Її виступ був бездоганним, а промова - короткою, але ідеально продуманою.

"Те, що я кажу вам зараз, як ваша королева і як бабуся, я говорю від щирого серця... ніхто з тих, хто знав Діану, ніколи не забуде її. Мільйони інших, які ніколи не зустрічалися з нею, але відчували, що знають її, будуть пам'ятати її. Я, наприклад, вважаю, що з її життя і надзвичайної й зворушливої реакції на її смерть можна засвоїти уроки. Я поділяю вашу рішучість зберігати її пам'ять".

Це був тріумф, вирваний з пащі глибокої кризи. Отрута, що вирувала навколо королівської сім'ї, палацу й самого інституту монархії, розвіялася.

Вона рідко їздила у відпустку за межі Британії - поїздка за кордон означала роботу. Її закордонні турне крок за кроком змінювали відносини Великої Британії з країнами, які вона відвідувала. Це були післявоєнна Німеччина у 1965 році, Китай - у 1986-му, Росія - в 1994 році.

Візит до Південної Африки після закінчення епохи апартеїду в 1995 році вона назвала "однією з найвидатніших подій у моєму житті". А президент Нельсон Мандела у відповідь назвав їхню зустріч "одним з найнезабутніших моментів у нашій історії".

У травні 2011 року королева стала першим британським монархом, який відвідав з офіційним візитом Ірландію, що стало історичною подією для двох країн.

У своїй промові, яку вона почала ірландською мовою, королева закликала сторони до поблажливості і примирення, згадавши при цьому про події, "які, нам хотілося б, щоб відбулися інакше, або щоб їх узагалі не було".

Роком пізніше, під час свого візиту до Північної Ірландії в межах святкування свого діамантового ювілею, вона потиснула руку одному з лідерів ІРА Мартіну Макгіннессу.

Це був нелегкий момент для монарха, чий родич лорд Луїс Маунтбаттен був убитий в 1979 році під час вибуху бомби, закладеної ІРА.

У наші дні британський монарх має дуже мало реальних повноважень щодо прем'єрів, уряду і парламенту.

Єлизавета добре розуміла обмежену роль, що дісталась їй у спадок.

Чи сприяв її консервативний характер тому, як вона виконувала свою політичну роль? Можливо, певною мірою. Але останнім монархом, який втручався у політичні справи країни, був її дід Георг V.

Коли ж вона зійшла на престол, політична роль монарха відпала. Її інституційна доля полягала у тому, щоб бути кимось, хто виконує накази інших. Це вона розуміла від самого початку. Тут доля і характер йшли пліч-о-пліч.

Саме уникнення будь-яких політичних розбіжностей і відмова слідувати віянням моди дозволили їй перемогти у ролі, що принесла їй любов і повагу саме як главі нації.

У цьому й полягає велика неписана роль сучасної монархії. Саме тут незахищене традицією й непідготовлене прецедентом правління було обумовлене одним лише її характером.

Її дід заклав основи монархії, яка служила, а не керувала нацією. Але він надто любив полювання і присвячував йому більшість часу. Її батько став королем випадково: він отримав роль, на яку не очікував, і більшу частину свого правління носив військову форму.

Після кризи 1990-х років монархія знову відродилася. Коли великі надії змінились розчаруванням, цинізм вкорінився, а з політичних лідерів глузували, завжди непохитна й трохи несучасна королева стала уособленням спадкоємності нації, що постраждала від змін, розчарувань й розколу.

Це була нагорода за її нескінченне терпіння, за відмову виявляти емоції на публіці, ділитися своїми думками, хилитися вліво чи вправо, покірно наслідувати моду чи відповідати на нападки, від яких вона і її родина страждали багато десятиліть.

Вона залишалась осторонь від усього цього не через ієрархію, а тому, що вона - з передбачливістю, яка й досі дивує - ніколи не жила поверхневим повсякденним життям.

Вона розуміла, що ритм монархії - традиції й церемонії, народження, весілля й смерті - дають втіху тим, хто страждає від втрат минулого, і нагадує про плинність людського життя й неминучість смерті.

І вона розуміла, що не все в національному житті повинно мати чітку мету, що для консервативної нації, яка переживає майже безперервні зміни, наступність, яку вона уособлює і як людина, і як монарх має найвищу цінність.

Вона, яка багато десятиліть тому поклялася присвятити життя служінню, зробила монархію сховищем того, що нація любила у собі найбільше.

Вона змогла це зробити, тому що її характер уособлював багато з того, що британці вважають своїми найкращими рисами: скромність, ощадливість, розсудливість, стійкість, невибагливість, саркастичне почуття гумору, довготерпіння і вихованість.

"Я - останній бастіон стандартів", - сказала вона якось. І це не було вихвалянням кращими манерами чи етикетом, ніж в інших. Вона пояснювала свою роль і своє життя. Уособлювати найкраще, що є в Британії, було її життям і роботою. Її служінням.

Фото: Alamy, Getty Images, National Portrait Gallery та Jersey Heritage Trust.

Ви завжди можете отримувати головні новини в месенджер. Достатньо підписатися на наш Telegram або Viber.