Кримські історії: для кого півострів став новим домом

18 березня виповнюється рік відтоді, як у Кремлі підписали так званий договір про прийняття Криму до складу Росії.

Міжнародні правозахисні організації, як-от чи Freedom House, підбиваючи підсумки року, пишуть про погіршення ситуації з захистом прав людини в Криму, а також наголошують на утисках кримських татар.

Натомість уповноважена з прав людини в анексованому Росією Криму Людмила Лубіна в оприлюдненій в березні <link type="page"><caption> доповіді</caption><url href="http://ombudsman.rk.gov.ru/rus/index.htm/news/296986.htm" platform="highweb"/></link> зазначила, що більшість проблем для мешканців Криму виникла через дії України.

Крім того, за її словами, є проблеми з облаштуванням близько 250 тисяч людей, які приїхали до Криму з "охопленого війною південного сходу" України.

Утім ті, хто приїхав до Криму зі східної України, майже одностайно твердять: головне, що там просто спокійно і не стріляють, а ті, хто живуть на півострові давно, помічають зміни, які сталися за рік після анексії.

Почати життя з початку

Раніше Олександра працювала біохіміком в Донецьку, зараз вона менеджер готелю в Ялті. До Криму дівчина, як і багато інших її земляків переїхала через бойові дії.

"Я поїхала, і вже за кілька днів снаряди розірвалися біля моєї роботи. Я кинула все, що в мене було. В Криму у мене є родичі і хоч якась підтримка, тому я обрала саме це місце. Тут можна почати життя з початку", - каже дівчина.

Роботу в туристичній сфері, незважаючи на відсутність досвіду, дівчина знайшла за тиждень.

"Хоча і кажуть, що тут туристичний сезон було провалено, але гостей у нас в готелі було багато", - розповідає Олександра, яка живе в Ялті вже більше півроку.

Олександра і раніше приїздила до Криму на відпочинок. Дівчина каже, що зараз на півострові мало що змінилося.

"Змінилися лише очікування людей. Чомусь люди очікували, що якщо вони опиняться в Росії, то все відразу стане краще. Кожен має розуміти, що він має стати центром змін, а не прийде Росія, махне паличкою і все стане добре", - розповідає дівчина.

За її спостереженнями, в економічному плані людям стало складніше жити, адже значно виросли ціни. Проте в цілому дівчина своїм життям в Криму задоволена. Розповідає, що отриманої зарплатні вистачає на спокійне життя і навіть вдається щось відкладати.

Олександра зазначає, що не помітила жодних утисків і ворожості по відношенню до українців.

"Я сумую за українською мовою і іноді нею розмовляю. Тут, хто хоче, той говорить українською. Все спокійно", - розповідає дівчина.

Єдине що стало складним, скаржиться Олександра, це дорога додому, до Донецька.

"Ціни високі, зарплати маленькі"

Михайло народився і виріс в Криму. Сюди ж він змушений був повернутися після дев’яти років життя у Донецьку після того, як місто почали обстрілювати.

Хлопець переїхав до батьків у Ялту. А згодом почав знімати окремо житло. Роботу він знайшов швидко. Навіть швидше, ніж це йому вдавалося у Донецьку.

"Я бухгалтер, а бухгалтери, коли тут країна помінялась, стали потрібні. Я підучив нове законодавство і знайшов. Зараз навіть дві роботи маю", - каже хлопець.

Михайло запевняє, що може порівняти життя в Криму до анексії і після. "Тут як жили люди погано, так і живуть. Ціни високі. Зарплатні маленькі. Змінився лише колір прапора і валюта. Все решта те саме", - каже хлопець.

При цьому Михайло додає – в Криму добре: "Тут тепло, сонце, море і повітря чисте. Приїжджайте сюди".

"Земля, яка нікому не потрібна"

Під час так званого референдуму в Криму мешканка Севастополя Наталія Василенко була у пологовому будинку. "Було дуже страшно. Чоловік щодня їздив містом, а скрізь були люди зі зброєю, і ситуація нагніталася з кожним днем", - пригадує Наталія.

Тепер у родини двоє дітей. Сім'я усе своє життя прожила у Севастополі, але зараз думає про переїзд.

"Пам'ятаю, як до мене у палату в пологовому будинку прийшли лікар і медсестра і принесли мені той папірець, який вони називали "бюлетень для голосування", - каже жінка, - "Потім було 17 березня. Коли Путін по телевізору сказав, що тепер Крим наш, була майже ніч, і на поверсі весь медперсонал від радості верещав так, як ніби вони Ісуса побачили".

Після того чоловік Наталії вирішив, що треба переїздити до Києва - перевозити бізнес (родина продає автоелектроніку), продавати будинок, відвозити дітей.

"Чесно кажучи, я досі не хочу їхати з Криму. Це мій дім. Але водночас я розумію, що тут я більше не потрібна. Крим начебто став Росією, але насправді зараз Крим - це просто земля, яка нікому не потрібна. Як і люди, які тут живуть", - продовжує вона.

За словами жінки, після анексії бізнес переїздив до материкової України шаленими темпами, особливо після того, як з півострова пішли українські транспортні компанії та банки. Масово їхали геть представники IT-сектору, молодь.

"Якщо зараз пройтися Севастополем, то побачите сумне видовище - на вулицях практично одні пенсіонери", - зазначає Наталія.

"Незважаючи на все, нам здається, що в Україні у нас більше шансів працювати і йти вперед. Але найголовніше - це відсутність агресії і злості серед людей. Коли живеш у Севастополі, то постійно відчуваєш дискомфорт від людей - люди налаштовані дуже агресивно стосовно України та українців. Сказати, що Україну ненавидять - не сказати нічого", - додає вона.

Місто, каже Наталія, помалу перетворюється на військову базу, що, однак, до вподоби його жителям.

"Краще в Криму, ніж під обстрілами"

28-річний Максим про своє життя в Криму розповідає, зітхаючи.

"Тут нереально знайти роботу. Я не можу зробити патент, який коштує 12 тис. і який дає дозвіл на роботу. Тому не можу знайти достойного місця", - каже хлопець.

До Криму він втік через ситуацію на Донбасі. Зараз живе в Гурзуфі.

В Донецьку хлопець працював торговельним представником, але за чотири місяці в Криму він так і не знайшов нормальної роботи.

"Займався всім, чим прийдеться, ремонтами. Працював за житло і їжу", - розповідає Максим, і додає, що без грошей сюди їхати не варто. Проте, каже, що навіть так краще, ніж потрапити десь під обстріли на Донбасі.

Максим каже, що з задоволенням би залишився жити в Криму, якби знайшов тут нормальну роботу. Проте, якщо цього не станеться, йому доведеться повертатися додому.