Як Східна Німеччина торгувала людьми

Під час холодної війни втікачів зі Східної Німеччини могли зловити, ув’язнити, піддавати тортурам. Але урядові настільки не вистачало грошей, що декого з них крадькома продавали – Західній Німеччині, країні, до якої більшість із них і намагалася втекти.

"Пам’ятаю, я опинилась у поліцейській дільниці сама-самісінька. З-за прилавку, що здавався мені височезним, – адже я була малою дівчинкою, – поліцейський спитав: "А чому ти не плачеш?" Тепер, пригадуючи його слова, я й сама дивуюсь – чому ж я не плакала? Певно, у мене був стан шоку".

Даніела Вальтер подумки повертається у той вечір, коли її зловили на спробі втечі зі Східного Берліна. Їй було п’ять років.

Двома днями раніше її батько Карл-Гайнц Прітц, кореспондент педагогічного журналу, приніс додому таємну інформацію: влада Німецької Демократичної Республіки (НДР) збирається закрити кордон між комуністичним Східним Берліном і капіталістичним Західним.

"Він дізнався, що буде зведено стіну", – каже пані Вальтер, маючи на увазі Берлінську стіну, яка впала 25 років тому, 9 листопада 1989 р.

Розуміючи, що з такою фізичною перепоною виїхати до Західного Берліна буде неможливо, батько Даніели переконав її матір тікати негайно.

"Мама не хотіла залишати вчителювання – це був сенс її життя, але все ж таки погодилась", – розповідає пані Вальтер.

"Батько пояснив нам, куди йти і де ми спробуємо пояснити кордон. Ми мали йти наперед і чекати його в узгодженому місці. 11 серпня ми вже ночували близько того місця, у чиїйсь комірчині. Пам’ятаю, мама дуже переживала і благала мене не здіймати галасу. Мені було страшно".

Наступного вечора прийшов батько сімейства – і відвів їх туди, де, на його думку, була прогалина в охороні (кордон вже щільно патрулювали). "Він пройшов уперед і покликав маму за собою, але вона заклякла – їй забракло сміливості. Пам’ятаю, я стояла поруч із нею і чула, як батько нас кличе".

І тут з’явилися вартові. "Вони вийшли з темряви і схопили мого батька. Вони кудись його забрали – після того я не бачила його вісім років".

Пані Вальтер та її матір також заарештували і відвели до поліції. Як співучасницю у втечі, матір засудили до дев’яти місяців ув’язнення; маленьку Даніелу відправили жити до дідуся і бабусі у селище Штокгаузен.

"Бути дочкою того, хто вчинив спробу втечі, вважалося ще гірше, ніж дочкою вбивці", – продовжує розповідь пані Вальтер.

"Дідусь і бабуся вчили мене: "Якщо хтось питатиме – кажи, що ти дочка Ліло", – це моя тітка, яка мешкала у Західній Німеччині".

Даніела швидко пристосувалась до нового життя. "Взагалі-то я почувалася дуже щасливою. У дідуся і бабусі було багато тварин, у тому числі собака, а через колективізацію все було відкрито – не було приватних ділянок чи парканів. Тож я гуляла і все досліджувала".

Дівчинка навіть самотужки навчилася кататися на лижах. "Я знайшла лижі мого батька і, хоча вони були на мене завеликі, навчилася їздити у дідусевому саду. Певно, це було доволі небезпечно", – пригадує вона.

Коли маму звільнили, вони удвох переїхали до Потсдаму; втім, їхні стосунки були напружені. "Мама була емоційно нестабільна", – пригадує пані Вальтер. Щоб розвіятись, вона записалась до кінного акробатичного клубу при армії, з яким виступала в антрактах кінноспортивних заходів.

Тим часом економіка Східної Німеччини перебувала у стані вільного падіння. Багато інтелектуалів і кваліфікованих працівників виїхали на захід, а Радянський Союз відбирав у країни велику частину ресурсів.

На 1964 р. фінансова ситуація зробилася настільки плачевною, що влада придумала продавати Західній Німеччині політв’язнів. Цей план отримав назву haeftlingsfreikauf.

Берлінська стіна

"У період між 1964 і 1989 роками Західній Німеччині було продано близько 33 755 політв’язнів і 250 000 їхніх родичів; за них було отримано 3,5 млрд німецьких марок", – повідомляє історик, автор багатьох публікацій Андреас Апельт.

"У цій справі були зацікавлені обидві сторони – НДР, оскільки вона потребувала західної валюти, та ФРН, яка бажала звільнити людей з в’язниць НДР з їхніми нелюдськими умовами".

В’язнів також вимінювали на товари, наприклад, каву, мідь та нафту.

Проте жодна сторона не хотіла, щоб це стало загальновідомо: НДР не хотіла проявляти своєї слабкості, а ФРН – зізнаватись, що здійснює фінансову підтримку комуністичного режиму.

Тому операцію тримали в секреті: людей продавали у темних закутках підземної залізниці U-Bahn або переправляли через кордон автобусами зі змінними номерами. На контрольно-пропускних пунктах номерні знаки змінювали, щоб не викликати підозру в іншої сторони.

У 1968 р. було встановлено ціну на пана Пріца, батька Даніели. "Він провів у тюрмі вісім років. Його катували – він не розповідав, як саме, але його здоров’я було підірване. Здається, він роками не бачив денного світла", – продовжує розповідь його дочка.

У своїй камері пан Пріц годинами записував казки, які колись розповідав Даніелі. "Він вигадав двох казкових персонажів – ведмедиків Бумсі і Плюмсі, яки потрапляють у безліч пригод, – розповідає вона. – У тюрмі він продовжував описувати ці пригоди в стареньких учнівських зошитах – у нього їх зібралася велика стопка".

Однак в’язням, що виїжджали з Східної Німеччини, не можна було брати з собою нічого, крім одягу, тож він відправив ці зошити дружині на зберігання.

Коли пан Пріц облаштувався у Західному Берліні, вдалося досягти домовленості про викуп його дружини і дочки.

"Насправді мені не хотілось їхати – я б краще лишилась у Східній Німеччині з дідусем і бабусею. Але викуп був заплачений за нас обох. Здається, це було 100 000 марок".

Коли прийшов час пакувати валізи, мати сказала, що для батькових казок немає місця. "Вона не взяла їх з собою. Сказала, що немає місця, хоча ми взяли безліч усякого мотлоху. Я досі не можу цього їй пробачити", – жалкує пані Вальтер.

Їм з матір’ю дозволили перетнути кордон тунелями Бангоф Фрідріхштрассе – залізничної станції на межі Східної та Західної Німеччини. Це був 1969 рік, і Даніелі минуло тринадцять.

"Моя подруга Ґудрун прийшла провести нас у дорогу і попрощатися. Мені було дуже сумно з нею розлучатись. Вона обіцяла, що приїде до мене у гості, коли їй виповниться шістдесят, адже по досягненні шістдесяти років людям дозволяли виїжджати з Східної Німеччини".

Попрощавшись з Ґудрун, Даніела з матір’ю прийшли на співбесіду, де їх допитували агенти таємних служб Великої Британії, Франції та США – країн, що контролювали Західний Берлін. "Вони мали до нас безліч запитань, а я весь час думала – вибачте, але в мене насправді таке нудне життя!" – усміхається пані Вальтер.

"Батько чекав на нас по той бік від кордону. Я його не впізнала, і це його дуже засмутило". Востаннє вона бачила його ще зовсім малою дитиною, тож у момент зустрічі її більше турбувала розлука з подружкою.

Хоч сім’я і возз’єдналась, життя у Західному Берліні для них не склалося. Батьки Даніели невдовзі розлучилися, а їй було нелегко пристосуватись до незнайомої шкільної системи.

"В дитинстві школа посідає головне місце у твоєму житті, а нову школу я ненавиділа. У Східній Німеччині я була серед перших учнів, а тут стала пасти задніх. Моя вчителька з мови казала, що мені ніколи не вдасться опанувати англійську".

Щоб довести, що та вчителька помиляється, пані Вальтер переконала батька оплатити для неї мовні курси у Великій Британії. "Тато мене обожнював і готовий був зробити для мене все", – каже вона. Отже, у 1972 році вона прибула до Британії на курси, а невдовзі продовжила філологічну освіту у лондонському коледжі Ґолдсмітс. Вона стала вчителькою, як і її мати. На другому курсі вона познайомилась з Біллом, з яким одружилася і має двох дітей. Стіни їхнього будинку на півдні Лондона прикрашені фотографіями Берліна.

Наразі 59-річна пані Вальтер не шкодує, що виїхала зі Східної Німеччини. "Це було на краще – інакше я б не приїхала до Британії, не зустріла б Білла і не оселилася б у Лондоні, який я дуже люблю, – розмірковує вона. – Втім, якби я лишилася, то думаю, моє життя непогано б склалося і там. За людей там добре дбали, і мені подобались принципи нашого уряду – та й досі подобаються. Звісно, за винятком шпигунства й утисків прав".

Хоча вона не схвалює торгівлю в’язнями, причини цього явища їй зрозумілі. "Звісно, східні німці прагнули зиску, адже росіяни оббирали їх до нитки, – каже вона. – Що ж до Західної Німеччини, це була гуманітарна діяльність".

Батько пані Вальтер помер у 1996 р., а мати – у 2010 р. Після тієї ночі на кордоні їхні стосунки так і не налагодились. "Вона не змогла прийняти рішення, – розводить руками пані Вальтер, – і це розділило їх назавжди".