Український Донбас: життя біля лінії фронту

Анатолій та Любов, які приїхали з контрольованої ватажком сепаратистів Ігорем Безлером Горлівки, сидять біля пенсійного фонду в Артемівську, який зараз контролює українська армія. Вони у списку - 155-і.

"Дурдом ще той. Сидимо. Добре, що взяли поїсти з собою. Розкладачок у нас немає".

Кажуть, що життя в Горлівці нормалізується, але ні роботи, ні пенсії немає. Говорити про свої погляди відмовляються, повторюючи раз у раз, що від їхньої думки нічого не залежить. Цей лейтмотив звучить у багатьох розповідях: "Керівництво все робить по-своєму. Від моєї думки нічого не зміниться. Тому я утримуюсь від політичних розмов", - каже Анатолій.

Сюди приїжджають оформлювати пенсії з усіх околиць, які перебувають під контролем самопроголошеної ДНР. Кажуть, що тут навіть стали популярні пенсійні тури: людей везуть автобусом до Артемівська і гарантують проходження всіх процедур за день.

Мешканці Артемівська, Слов'янська чи Костянтинівки про ознаки прифронтового міста розповідають одразу: натовпи біля банкоматів, регулярний брак коштів у них, черги біля державних установ. Жаліються, що одну картку в банку можна відкривати цілий день.

Ознаки близької війни можна побачити не лише у чергах: на в'їздах до міст розташовані блокпости, дорогою періодично їздить військова техніка (рідко коли своїм ходом, частіше - на буксирі), на вулицях зустрічаються люди в камуфляжі, багато машин без номерів або з промовистими абревіатурами замість них.

"Приріст населення"

Усі прифронтові міста зараз переживають приріст населення. Так, в Артемівську, за даними мерії, побільшало жителів майже на 15%. Влітку до містечка Святогірськ зі Слов'янська та Краматорська, що недалеко від нього, приїхало, за різними даними, від 20 до 25 тисяч людей - тоді як населення самого Святогірська становить 5 тисяч. Восени почалася нова хвиля - з Донецька і Горлівки.

У місцевій школі, розповідають у Святогірську, вчаться до 8 вечора: так у кілька змін намагаються дати раду стрімкому зростанню кількості школярів. Нерідко новоприбулих школярів вчать вчителі-переселенці. Мер Артемівська з задоволенням розповів нам, як за допомогою утікачів від війни у місті заповнили кілька вакансій медиків та вчителів.

Святогірськ, де розташована і Святогірська лавра, і пляжі на березі Сіверського Донця, ще нещодавно був центром місцевого туризму. У хороші літні місяці до музею Святогірської лаври приїжджали і 20, і 30 тисяч людей. Зараз таких туристів заледве набирається більше сотні: переважно це - переселенці, які тут же й живуть.

У центральних частинах прифронтових міст руйнувань майже не лишилося, але на околицях чи у навколишніх селах є краєвиди, яким би позаздрили режисери постапокаліптичних фільмів.

Ірина 19 років тримає магазин на виїзді зі Слов'янська. Тут був також і ресторан, від якого лишився лише обгорілий хребет. "Чотири місяці посиділи вдома, а тепер вийшли і садимо троянди", - всміхається вона, підсапуючи щойно посаджений кущ квітів.

Ірина три дні ховалася від обстрілів у підвалі будинку в Миколаївці - одному з сіл, які найбільше постраждали на початку липня.

"Ми тут все життя прожили і не знали, що ми так любимо Україну", - з сумом каже жінка. Вона знову відкрила свій маленький магазин, щоправда в не відремонтованому напівобгорілому приміщенні.

Зате тут тепер часто ночують ті, хто в дозволений час не встиг проїхати через блокпости на дорозі: "А ночами ми розмовляємо. Ділимося враженнями, як жити далі".

Шпиталь-розподільник

Артемівськ - одне з найближчих великих міст до лінії фронту, тож сюди привозять поранених з Попасної та Дебальцевого - одного з найгарячіших міст під час нинішнього припинення вогню. Звідси деяких відправляють до Харкова чи Дніпропетровська, а когось доліковують тут.

У місцевому шпиталі лікують поранених по обидва боки від лінії фронту: навпроти палати з вояками - палата, під якою сидять троє озброєних солдатів української армії. Там лежать двоє сепаратистів. Кажуть, що один здався сам - прийшов з простреленою ногою.

Ще далі - палата, де лежить цивільний хлопець з Попасної, що поранив ногу, наступивши на міну.

Один із солдатів зізнається, що ніколи не бачив "ДНРівців" зі зброєю в руках, а тільки, коли їх піднімали з ліжок за наводками місцевих жителів.

На швидке закінчення бойових дій ніхто з тих солдатів, що захотіли говорити, не розраховують. Кивають на політиків, які мають це вирішити, але самі налаштовані рішуче - йти звідси не можна, треба стояти.

Не йти ні в якому разі солдатів просять і місцеві жителі. Щоправда є й такі, хто з нетерпінням чекає на повернення "ДНР", чутки про що регулярно ширяться прифронтовими містами.

Страх і підозра

Надія з Костянтинівки розповідає: "Був дощ. Якась бабуся побачила, що вони приїхали скуплятися в АТБ, ця Національна гвардія, всі мокрі стоять. Вона виносить їм плащ, якусь куртку. Вони від неї сахаються! Кажуть: "Ми навіть боїмося з вами розмовляти". Тому що ясно, що Донбас налаштований так, що нібито вони нас вбивають".

"Вони нас бояться, а ми - їх", - додає жінка.

Працівники музею у Святогірській Лаврі теж говорять про страх. Розповідають, як активно запрошували колег з інших областей на наукову конференцію влітку. Приїхали тільки з найближчих регіонів, з Західної України - бояться.

Настрої в українських містах Донеччини найкраще ілюструє "війна символів" на стовпах і парканах. Нехай нікого не вводить в оману засилля українських прапорів на вулицях, кажуть волонтери, раз у раз їх замальовують чорною свастикою чи написом ДНР.

Усі ці міста ще на початку липня перейшли під контроль української армії.

"Вони - в прифронтовій зоні, і невідомо, що буде завтра", - каже нещодавня мешканка Горлівки, а зараз - переселенка в Артемівську Олена.

Зараз, кажуть місцеві жителі, висловлювати антиукраїнську точку зору публічно не дуже популярно, але всі визнають, що її прихильники є.

"У нас були ДНРівці, були люди за Росію. Вони, мабуть, є і зараз. Але не говорять про це вголос", - розповідає мер Артемівська Олексій Рева.

"Мені дуже боляче, що ось це все не показало їм приклад того, що потрібно жити на своїй території в своїй країні", - запально говорить Марина Олійник, директор Слов'янського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Але додає: "Публічних виступів немає. У нас тут все проукраїнське зараз. Їх тут просто задавлять".

Україна vs. "ДНР"

Я на собі відчула, що люди дуже обережно висловлюють свою позицію: говорять обтічно, або просто кажуть, що головне для них - мир.

Ті, хто погодився спілкуватися під запис (а на це йдуть далеко не всі), не вірять у приєднання регіону до Росії, сподіваються на якусь форму федералізації. Є такі, хто ностальгує за нещодавнім минулим.

"Aнглія хотіла отділятись, так на неї ніхто пушки не посилав, - розповідає бабуся, сидячи на зупинці біля слов'янського вокзалу. - Зря Януковича унічтожили".

Часи "ДНР" для багатьох у Костянтинівці асоціюються з порядком на вулицях: з сумом згадують, як на вулицях не було наркозалежних чи п'яних, яких зазвичай тут багато.

"Так, у нас була комендантська година, але при цьому всьому порядок був у місті. ... Місто було чисте. Потім, коли прийшла Національна гвардія, все повернулося назад", - каже мешканка міста.

"Люди безпечно виходили на вулиці у той час. А зараз бояться", - розповідає про життя в "ДНР" Сергій з Костянтинівки.

Порядок, який сепаратисти встановили та підтримували силою, визнають і проукраїнські мешканці міста.

Ще однією ознакою близької війни, кажуть місцеві, були польоти авіації, але з припиненням вогню вони зникли: "Оце тільки тим і відрізняється, що з літаків перестали бомбити. А так...".

Розділені війною

"Люди хочуть, щоб війна закінчилася. Ну, скільки можна?!" - запалюється Надія з Костянтинівки. Її донька виїхала з Луганська, а зять повернувся туди попри небезпеку, щоби зберегти роботу.

"Онучка - в Росії, донька - тут (в Костянтинівці), він - там (у Луганську). І це не одна така родина, там половина таких", - ділиться жінка.

Ми нікому не потрібні - каже жінка, описуючи перспективи Донбасу, і як приклад наводить свій нещодавній досвід:

"Я в серпні їздила до Одеси відпочивати на море. Там не можна говорити, що ти з Донбасу. Якщо ти тільки рота розкриваєш, що ти з Донбасу, - все, ти - ворог №1. Незалежно від того, ходив ти на референдум чи ні. "Оце такі як ви створили цей референдум, а тепер наших дітей забирають воювати на Донбас, і вони там гинуть".

Багато хто з місцевих бачить цю ситуацію, як протистояння між Росією і США: "Якщо Америка з Росією не знайдуть спільної мови, ми як були в такій ситуації, так і залишимося".

"А ви хочете жити в Україні?" - запитую у пенсіонерів з Горлівки. "А діватися нікуди", - чую у відповідь.