"Діти війни": спогади югославських біженців

Внаслідок кількох збройних конфліктів на просторах колишньої Югославії у дев'яності роки, сотні тисяч людей були змушені покинути свої домівки або опинилися біженцями в інших державах.

Оскільки конфлікти тривали десять років, чимало підлітків та молоді росли і формувалися в умовах війни та переселення.

Колишні жертви війни з Хорватії, Боснії та Герцеговини й Сербії згадують для ВВС Україна своє дитинство і розповідають, як трагічні події вплинули на їхнє життя та ідентичність.

Біженці з північної Сербії (Воєводини) до Хорватії

На початку дев'яностих років у багатонаціональному сербському краї Воєводині тисячі мешканців несербського походження - здебільшого етнічні хорвати та угорці - були змушені покинути домівки. Люди тікали через тиск активистів радикальних сербських партій, напіввійськових угруповань та вплив недоброзичливого середовища.

Офіційний Белград таку зміну етнічної картини Воєводини "тихо толерував".

Деякі сербські письменники та політики тоді публічно закликали керівництва Сербії та Хорватії вести політику обміну житлами, тобто переселяти людей до їхніх матичних держав.

Сербська радикальна партія та її лідер Воїслав Шешель створювали списки для насильницького переселення національних меншин, через що його й досі судить Міжнародний трибунал із воєнних злочинів у Гаазі.

До переселення в Загреб Віктор Коска з сім'єю мешкав у містечку Сремська Камениця на узбережжі Дунаю, неподалік міста Новий Сад. Віктор з мішаної сім'ї – його батько хорват, а мати – угорка. Коли почався конфлікт 1991 року, йому було 11 років.

Віктор розповів BBC Україна, що ще наприкінці 80-х років його сім'я почала отримувати погрози та телефонні дзвінки, в яких їх називали "усташами" (образлива назва хорватів. - Ред.) і вимагали виселитися з містечка. На стінах та вікнах їхнього будинку невідомі писали погрозливі графіти, а на подвір'я - кидали трупи тварин.

Поліція не раз обшукувала будинок хлопця, бо аноніми дзвонили і заявляли, що його батько ховає зброю. Оскільки жодної зброї батько Віктора не мав, сім'я Коска відчувала це як додатковий тиск і з боку держави.

На тому все не скінчилося. На початку серпня 1992 року їхні найближчі сусіди зібрали натовп, який розбив забор і увірвався на подвір'я будинку. Віктор з мамою, батьком та сестрою тоді не були вдома, а бачили все з вулиці, бо якраз поверталися додому.

Дітям добре запам'ятався розлючений натовп, який кликав їхнього батька і кричав: "Усташо, зараз ти своє отримаєш!".

"Вони фізично на нас напали, але інші сусіди - етнічні серби - допомогли нам сховатися і врятувати життя. По тому мій батько подав скаргу до суду, але це було марно, бо правосуддя не хотіло займатися нашою справою. Тоді ми вирішили покинути Сербію і надовго переселитися в столицю Хорватії - Загреб", - розповів Віктор.

На "новій батьківщині" Віктор та його сестра закінчили загальну школу. На початку 1994 року сім'ї Коска вдалося обмінятися будинками з однією сербською сім'єю, яка також покинула Загреб через війну.

"У Загребі я довго почувався біженцем і чужинцем, попри те, хорват по батькові. Етнічна приналежність аж ніяк не допомагала мені пристосуватися до нового середовища. І попри те, що родичі з Хорватії нам дуже допомогли на новому місці, все ж таки нам до кінця не вдалося інтегруватися до нового середовища", - пригадує Віктор.

З часом Віктор полюбив Загреб і почав вважати його новим домом. Водночас рідний край Новий Сад та Воєводина залишилися глибоко в його серці.

Сьогодні Віктор вважає себе "автономною особою" і каже, що відмовляєтся від будь-якої національної приналежності. Правда, каже, що коли по телевізору показують футбол, він завжди вболіває за команду Хорватії.

Віктор підтримує ідею розвитку хорватської ідентичності на громадянських та ліберальних принципах. На його думку, всі мешканці Хорватії та емігранти, незалежно від їхнього етнічного походження, мають почуватися рівноправно.

Оскільки мати Віктора є етнічною угоркою, коли він чує угорську мову, то відчуває велику ностальгію за Воєводиною. Віктор часто мріє, що на пенсії повернеться жити в Новий Сад.

І хоча знає, що йому цього не вдасться, та все ж тримає зв'язок з обома містами - у Загребі він мешкає і працює, а відпочиває в Новому Саді. "І тут, і там я почуваюся як удома", - каже Віктор.

Біженці з Герцоговини до Сербії

У 1995 році мирна Дейтонська угода поділила Боснію та Герцеговину на дві частини – автономний край етнічних сербів Республіку Сербську з центром у місті Банялука та автономний край Федерації босняків і хорватів з центрами у Сараєво та в Мостарі.

Місто Мостар – старовинна столиця Герцеговини. Її символом є старий османський міст на річці Неретві, збудований у 16 столітті. А на горі над містом після війни встановили великий католицький хест – символ хорватської спільноти.

Герцеговина – це переважно гірський край, який виходить на Адріатичне море. У першій половині дев’яностих років тут точилися запеклі бої - здебільшого між хорватами та босняками-мусульманами. Відтоді місто й поділене за етнічним принципом.

Дванадцятирічна Ісідора Ґордіч 2 квітня 1992 року разом із матір'ю та молодшою сестрою сіла в автобус, який прямував з Мостара у столицю Сараєво. Батько вирішив відправити сім’ю до родичів у Сербію, побоюючись спалаху насильства в Боснії й Герцеговині, подібного до того, як у сусідній Хорватії.

Ісідора розповіла ВВС Україна, що пам’ятає той день: у Сараєво йшов сніг і вони довго стояли в черзі, щоб купити квітки на автобус до Белграда.

На вокзалі було багато людей, військових у різних формах - навіть тих, які пізніше між собою воювали. Потім, веде далі Ісідора, мама підкупила касирку за 50 німецьких марок і придбала останні, як пізніше виявилося, квітки до Сербії. А за декілька днів у Боснії та Герцеговині почалися найкривавіші бої в Європі від часів Другої світової війни.

Батько Ісідори приїхав до Сербії дещо пізніше, і вся сім’я опинилася у родичів в одному містечку неподалік Белграда. Ісідора каже що близькі люди та родичі їм допомагали. У школі до дівчат також ставилися добре.

Сім'я вважала, що в Сербії затримається ненадовго - на місяць-два, що все закінчиться і вони повернуться додому.

"Спершу я почувалася чужинкою. У війні ми все втратили, бо все залишилося в Мостарі. Мама мала свою приватну перукарню, батько займався торгівлею. Мостар ми залишили фактично з двома сумками в руках. Ще у нас залишилися стара машина, на якій батько приїхав до Сербії через Чорногорію, та сімейний фото альбом зі старого краю", - розповіла Ісідора.

Через вісім років сім’ї Ґордіч вдалося отримати сербське громадянство. Але не всі у Сербії добре ставилися до біженців, пояснює Ісідора, бо побоювалися, що ті "займуть їхній життєвій простір", "заберуть територію". Водночас біженці просто намагаються зберегти у собі шматочок рідного краю, каже жінка.

"Домашні намагаються асимілювати біженців, що, з одного боку, зрозуміло. З іншого боку, ті, хто втекли від лиха війни, не дають так легко себе асимілювати. Біженці в новому краї намагаються зберегти ментальність, з якою вони сюди прибули, щоб і тут бути такими, якими вони є, що також можна вважати природнім", - пояснює логіку біженців Ісідора.

Що ж до ідентичності, жінка каже, що її сім’я ще до війни мала сильно розвинуте відчуття сербської національної та югославської наднаціональної ідентичності.

Ісідора з дитинства любила футбол. Під час чемпіонату світу на початку дев’яностих років вона запекло вболівала за команду тодішньої Югославії:

"Я відчувала, що бути югославкою і належати до однієї великої югославської нації, яка має 24 мільйонів мешканців, – було найважливішою справою в житті. І сьогодні як чую мелодію югославського гімну "Гей, Слов’яни", мені аж мурашки біжуть по шкірі. Мені навіть довго довелося звикати до нового сербського гімну "Боже правде", - каже Ісідора.

Ісідора визнає, що місце проживання було важко міняти через відмінності у ментальності у Боснії та Герцеговині і на півночі Сербії. У південному Мостарі усе динамічніше, люди більш темпераментні, там інакший - середземноморський клімат, Боснія ближча орієнтальному впливові.

"Я довго не хотіла визнавати, що мій дім - у Новому Саді, але коли я повернулася в Мостар вже після війни, через десять років після еміграції, то зрозуміла настільки зв’язки з моїм старим рідним краєм розірвані, і що тепер маю новий дім. Тепер я живу ближче до середньої Європи. Життя тут повільніше, я відчуваю себе розбещеніше..." - каже Ісідора.

Вона каже, що не планує повертатися жити до Мостару, хіба як туристку. "Занадто багато крові там пролилося", - каже Ісідора.

Також жінка каже, що після всього того, через що пройшла її сім’я в дев’яності роки, їй тепер легше співчувати та допомагати жертвам, які через лихо загубили все.

Біженці з Республіки Сербська Країна (в Хорватії) до Сербії

Республіка Сербська Країна (РСК) - це самопроголошене сепаратистське утворення, яке в 1991 році створили на території Хорватії етнічні серби, не задоволені результатами перших багатопартійних виборів.

Створення СРК потягло за собою жорстокий збройний конфлікт, який, фактично, призвів до розпаду федерації.

Сепаратистам значною мірою допомагали тодішня Югославська народна армія та напіввійськові угруповання із Сербії, які разом з місцевим населенням воювали проти новостворених хорватських сил безпеки. Сербський президент Слободан Мілошевіч надавав краю політичну підтримку.

Із 400 000 тисяч людей, які проживали на територіях РСК, 90% складали етнічні серби. "Республіка" мала свій парламент, окрему валюту і займала значну частину території Хорватії. Утворення припинило своє існування після двох операцій хорватських сил безпеки, проведених у травні та серпні 1995 року.

Внаслідок цього РСК залишили понад 200 000 сербських біженців.

4 серпня 1995 року збройні сили РСК почали поширювати інформацію про можливі дії хорватської армії і рекомендували цивільним тимчасово залишити міста і села.

Десятирічна Ніколина Матиєвич та її матір зібрали речі і разом з усіма цивільними залишили місто Крняк. Того дня хорватські сили безпеки розпочали військову операцію "Буря".

Ніколина розповідає, що вони не планували їхати до Сербії, а тільки хотіли перечекати в горах до кінця бойових дій. На дорогах утворилася колона з машин, тракторів та людей, яка почала рухатися в напрямку Боснії та Герцеговини.

Ще на території Хорватії їхній конвой бомбили сили безпеки, і за два дні вони опинилися в лісах неподалік від кордону з Боснією. Ніколина каже, що її мама єдина серед біженців розмовляла англійською, і жінку попросили зв’язатися зі штабом миротворців ООН і попросити захисту.

Там у підтримці відмовили, але розмову почули сербські військові з Боснії і приїхали на допомогу. Конвой із біженцями проїхав Боснію і зупинився в Сербії.

Батько Ніколини залишився служити в Боснії військовим і не знав, що відбувалося з Ніколиною та її мамою. Коли закінчився його службовий строк, батько Ніколини сів у поїзд, який майже без зупинок прямував через Боснію й Сербію в Косово.

Чимало аналітиків вважає, що Белград хотів переселити в Косово тих біженців, які покинули Республіку Сербську Країну після "Бурї", щоб змінити етнічний склад цього південного сербського краю, де проживають понад 80 відсотків етнічних албанців.

Батько Ніколини вистрибнув з поїзда на території Сербії. Сім’я Матиєвич оселилася в місті Новий Сад, що на півночі Сербії, а в їхньому рідному домі тимчасово поселили хорватів - біженців із Боснії та Герцеговини.

Ніколина згадує, що дуже любила вчитися, але не могла цього робити в Хорватії, бо одразу після першого дзвінка у її школі розташували сербські танки та армію, а заняття час від часу переривали бойові дії.

У новому місті проживання у Сербії Ніколина зрозуміла, що людина може залишитися без дому, без рідних людей, але – як вона каже – "знання тобі ніхто не може забрати".

"Мені було 10 років, я почала дозрівати і в мені проявився своєрідний бунт. Я не хотіла змінюватись і пристосовуватсь до нового середовища. Я вірила в те, що ми повернемося додому, і знадобилося багато часу, щоб усвідомити, що це не станеться. Тоді я почала закриватися в собі і знайшла мир у книжках. Наполегливо вчилася - у цьому мені допомогли батьки", - пригадує Ніколина.

Ніколина каже, що вона була дитиною і не пам’ятає Югославію як свою батьківщину. Вона тоді знала лише про самопроголошену сепаратистичну Республіку Сербську Країну (РСК) і вважала батьківщиною саме її. Навіть пізніше Сербію не відчувала як свою державу.

"Для нас РСК була своєрідною утопією. Усі тоді говорили і усвідомлювали що нереально було зберегти Республіку Сербську Країну. Мої батьки підтримували американський план "З-4" (запропонований безпосередньо перед "Бурею", але відкинутий сербськими лідерами. - Ред.), який надавав етнічним сербам широку автономію у складі Хорватії, але не незалежність", - пригадує, мов крізь туман, Ніколина.

Водночас, тоді її батьки - як і більшість етнічних сербів - дуже переживали, чи те, що було у запропонованому США, ЄС та Росією мирному плані врегулювання "замороженого конфлікту", можна буде реалізувати. Місцеві серби з РСК були залякані; крім того, на них тиснув страх від можливого повторення міжетнічного насильства часів Другої світової війни.

Коли мова іде про ідентичність, Ніколина каже, що вона після всього і досі почувається "розгубленою". Не відчуває, що належить до Сербії, але також не відчуває, що її рідний край - там, у Хорватії. І засмучено констатує, що, напевне, ніколи не зможе знайти місце, яке буде вважати "своїм".

І попри те, що її батьки етнічні серби, Ніколина, каже що вони себе завжди вважали югославами, а на телефоні її батько поставив гімн "Гей, Слов’яни". В хаті на календарях та кружках і досі є портрети Тіто.

"Мої батьки ніколи не перестали сумувати за рідним краєм у Хорватії. Вони в думках живуть у минулому і борються лише за повсякденне життя. Батьки не мають планів на майбутнє, бо в них є гіркий досвід, що все, що планували, не вдалося..." - розказує Ніколина.

На запитання, чи вона колись планує повернутися до Хорватії, Ніколина каже, що багато разів після війни відвідувала місто, звідки вони емігрували. Але батьківський дім вони там продали, а люди, з якими вона виросла також покинули цей край.

"Не хочу туди повертатися. Там немає майбутнього і я не змогла б знайти роботу..." - каже Ніколина.

Біженці з Республіки Сербської Країни до Німеччини та назад до Хорватії

Збройний конфлікт у Хорватії у першій половині дев'яностих років призвів до масових страждань цівільного населення та вигнання десятків тисяч не-сербів з самопроголошеної Республіки Сербської Країни (РСК), серед яких були русини-українці (за віросповіданням - греко-католики. На підставі мирного договору між Загребом та Белградом, на початку 1992 року на території самопроголошеної Республіки Себської Країни було розташовано миротворців ООН.

Українська діаспора на Балканах (Хорватія, Сербія, Боснія й Герцеговина) вважається найстарішою міграцією з етнічних територій України, у середині XVIII століття. Українські етнічні осередки розташовані на сході Хорватії, на кордоні із Сербією, у місті Вуковар та у селах Міклошевці та Петровці - власне, на території, яка з 1991 року входила у Республіку Сербську Країну.

За офіційними даними Загреба, на початку 1992 року, коли миротворці ООН перебрали контроль над пошматованою війною місцевістю, сербські воєнізовані угруповання вбили 700 та депортували майже 10 тисяч мирних людей несербського походження.

Греко-католицька церква у Загребі оприлюднила дані, що на початку дев'яностих років понад 3500 їхніх парафіян опинилися втягнутими у збройний конфлікт, понад 1000 під тиском були змушені покинути свої домівки, вбито понад 150 та поранено понад 300 русинів-українців.

Влітку 1991 року, коли Югославська народна армія оточила місто Вуковар у Хорватії і почали точитися бої, п'ятнадцятирічний русин-українець Саша Колошняї, який мешкав у селі Міклошевці, поїхав на навчання до сусідньої Сербії.

Восени місто Вуковар стало частиною сепаратистської самопроголошеної Республіки Сербської Країни, а батьки Саші покинули свою домівку і поїхали до Німеччини. Саша від сім’ї отримав дзвінок і тривожний заклик покинути Сербію та приєднатись до них.

Під час боїв за місто Вуковар власний особняк сім’ї Колошняї став базою для сербських напіввійскових угруповань і був зруйнований.

Саша наприкінці 1991 поїхав до Німеччини у місто Вупертал, де майже сім місяців перебував в таборі для біженців з колишньої Югославії. Німецькі власті його повернули на батьківщину - в Хорватію, і Саша опинився у місті Опатія що на березі Адріатичного моря.

Там він продовжив вчитися у хорватській середній школі, де мав велику підтримку викладачів та однокласників, але конфлікт на Блаканах в ньому створив відчуття ізоляції та культурного непристосування.

"Як біженець, себто тимчасово переселений,я мав чимало пільг, безкоштовне помешкання та харчування. І попри те, що в новій місцевості у Хорватії до мене ставилися усі дуже добре, під час воєних дій найкраще я почувався у русинському середовищі в Сербії. Це відчуття, як не дивно, залишилося і до сьогодні" - розказує Саша.

Саша каже, що постійне переселення та статус біженця мали великий вплив на формування його ідентичності. Він вважає, що зростав, власне, коли на просторах колишньої Югославії точилися найзапекліші бої, і що в таких умовах йому не вдавалося знайти близьких людей, пристосуватися до середовища та розвити культурологічні зв'язки.

Саша каже, що з часів війни він переселявся десять разів і що перетворився на того, хто "постійно у пошуках".

За переписом з 2011 року, у Хорватії проживає за третину меше русинів-українців, ніж на початку 90-х років. Саша вважає, що русини на просторах колишньої Югославії дуже швидко втрачають свою національну ідентичність і асимілюються.

"За останні 20 років під впливом війни, інших релігій, різних культурних утисків сьогодні переважна більшість людей, які розмовляють рідною мовою – це старші люди. Якщо подивитися на те, скільки наші предки ціле століття старанно зберігали національну ідентичність у Хорватії, воєні руйнування мали дуже негативні наслідки для цієї національної меншини" - каже Саша.

Для Саші югославська ідентичність була більше своєрідною суспільною "конструкцією", аніж реальною ідентичністю, але він схвально оцінює те, що в колишній Югославії розвивалися "глибші гуманістичні цінності, а не лише національні".

Саша своєю ідентичністю не важає лише русинську, але бачить себе частиною ідентичності ширших культурних цінностей регіону, який знаходиться на перехресті кордонів між східною Хорватією, західною Сербією та північною Боснією.

"Там люди подібно розмовляють, подібно будують домівки. Звичаї щоденного життя між ними також є дуже подібними. Але це сьогодні вже три окремі держави..." - каже Саша.

Саша з'ясовує, що після кількаразового "примусового мандрування" він не планує повертатися до свого рідного села Міклошевці неподалік міста Вуковар. "Просто цей життєвий досвід я не хочу знову повторювати" - вважає Саша.