Як винайшли офіс
Багато хто думає, що офісна праця – модерне явище, але насправді вона існує вже досить давно, розповідає Люсі Келлавей.
Найвищою спорудою середньовічного Лондона був Собор Святого Павла. Але тепер він губиться серед інших будівель – офісів.
Хмарочоси Шард, Кенері-Ворф, НатВест Тауер – офіси безроздільно панують в пейзажі міста.
Археологам майбутнього неважко буде здогадатися, що було центром нашого життя. Єгиптяни залишили по собі піраміди, римляни – акведуки, вікторіанці – залізницю. А ми – коробки зі сталі і скла, заставлені столами, маркерними дошками та кулерами.
Саме у офісах ми проводимо більшу частину свого життя. Це наш дім. З колегами і керівництвом ми спілкуємось більше, ніж із сім'єю.
Люди люблять поговорити про те, як це погано. Навіть прислів’я існує: "Ніхто перед смертю ще не пошкодував, що провів в офісі надто мало часу".
Хоча це не зовсім так: шоумен Ф. Т. Барнум, який організував цирк свого імені, помираючи, хотів опинитися в офісі. Останніми його словами були: "Як продавалися сьогодні квитки на Медісон-сквер-ґарден?".
Врешті-решт, робота у офісі робить наше життя структурованим, надає йому ціль і, в кінцевому підсумку, сенс.
Але зайдіть у будь-який офіс, і ви мимоволі замислитесь: що роблять усі ці люди?
Учитель – вчить, будівельник – будує. А мрії, амбіції і нудьга людей, які працюють з паперами, не такі очевидні.
За останні двісті років офіс змінив суспільство.
Він зробив нас середнім класом. Дозволив мільйонам жінок перейти із кухонь до зал засідань, щоправда через проміжний пункт – друкарські бюро. Він також підняв стандарти освіти, завдяки йому з’явилось багато нових технологій.
Але історія офісу нам не відома. Ми просто приймаємо цей спосіб організації праці як даність. Усі ці атестації наприкінці року; презентації в PowerPoint на нескінченних нарадах; "відкритий простір", де ти змушений слухати, як колега говорить з сантехніком.
Але чому офіс такий, як він є? І як ми сюди потрапили?
Мені здається, що офіс сьогодні переживає кризу. Незрозуміло, чи він взагалі потрібен, якщо можна працювати із дому або зі Starbucks.
Люди скаржаться, що робота висмоктує з них усі сили. Але все пізнається у порівнянні, тож щоб оцінити теперішнє, треба поглянути на минуле.
У Британській бібліотеці, яка нині теж нагадує офіс з її безкоштовним Wi-Fi, кавою і зручними стільцями, висить портрет однієї людини. Більшість відвідувачів не знає, чий він.
А це – Чарльз Лемб, письменник і клерк, який залишив один із найкращих описів офісного життя кінця XVIII століття. Читаючи його твори, постійно дивуєшся, як мало відтоді змінилося:
"Тридцять років служив я філістимлянам, і моя шия так і не звикла до цього ярма. Ви не знаєте, як виснажує сидіння у чотирьох стінах – без продиху, день у день".
Але що таке офіс? Про нього слід думати як про місце, де робиться робота. Отож, це може бути як хмарочос, так і ваш смартфон.
А також кав’ярня або приватне помешкання – і саме у цих двох місцях працювали більшість лондонських клерків XVIII століття.
Власники зазвичай жили над своїми магазинами разом із найманими працівниками. Тому до останніх ставились майже як до прислуги. Плюсом цього було те, що людям не треба було добиратися на роботу. Мінусом – з неї не можна було нікуди вирватися.
Банкіри Берінги жили й працювали на вулиці Мінсінг-лейн; за рогом, на Сент-Свізін-лейн пізніше мешкали Ротшильди. А трохи вище, на Ліденголл-стріт, стояла одна із перших будівель суто офісного призначення.
Це була штаб-квартира Ост-Індської компанії, збудована в 1729 році.
"Ост-Індська компанія дуже важлива для історії офісу, бо вона мала складну, розгалужену бюрократичну структуру, – каже історик Г’юв Бовен з Університету Свонсі. – Цю фірму заснували в 1600 році для торгівлі з далекими землями – Азією. З плином часу компанія розрослася у цілу імперію. Контора Ост-Індської компанії управляла речами, які відбувалися за тисячі кілометрів від неї. Це вимагало розвинутого бюрократичного апарату".
Саме у головний офіс Ост-Індської компанії прийшов працювати в 1792 році 17-річний Чарльз Лемб.
Для того, щоб управляти торговельною імперією на відстані, потрібне було море паперів. Причому вони не прилітали до поштової скриньки миттєво, як у наш час: листи з Індії пливли до Британії від п’яти до восьми місяців.
Та коли пошта все ж таки прибувала, працівники були дуже зайняті. Пан Лемб писав: "У п'ятницю я прийшов до контори о 10 ранку і пішов об 11 вечора (але вирахуйте із цього дві години на обід)".
Багато речей від часів Чарльза Лемба геть не змінилися. Наприклад, звичка давати працівникам певні пільги – лише для того, щоб забрати їх, щойно справи підуть гірше.
У 1817 році новим працівникам перестали виплачувати відпускні у розмірі 10 фунтів на рік, субота перетворилась на повноцінний робочий день, а тодішній еквівалент новорічного корпоративу, "черепаховий бенкет", скасували.
Пан Лемб скаржився на ці зміни у листі до колеги Джона Чемберса, який не ходив на роботу, бо захворів на цингу.
"Комітет скасував всі свята – хай диявол, який також працює без вихідних, пошле їх за це гарувати в пекельних майстернях", - писав він.
Що ж до дрібніших змін, то Лемба і його колег змусили кожні п’ятнадцять хвилин реєструватись в журналі, щоб засвідчити свою присутність в офісі.
"Це дуже роздратувало Додвелла, мого колегу, бо він мусить по шість-сім разів відриватися від своєї улюбленої газети", – додає він.
"Лемб приязно відгукується про колег, – розповідає Бовен. – Вони жартували й розігрували одне одного, одне слово – мали насичене соціальне життя".
Та хоча дотепникам в Ост-Індській конторі жилось непогано, для декого це місце було вкрай гнітючим. В компанії були випадки самогубств, наприклад, у 1790-ті роки викинувся з вікна Річард Берфорд.
Також є свідчення, що багато працівників переживали серйозний стрес – в ті роки його описували як божевілля.
"(Там працювали - Ред.) не лише творчі люди, як Лемб, були й інші – такі собі канцелярські роботи, – каже Бовен. – Їхнє життя, напевно, було жахливим. 40 років з дня в день ходити на остогидлу роботу, переписувати листи і рахунки, чекати на смерть колег – бо це єдиний спосіб просунутися по службі".
У 50 років пан Лемб вийшов на пенсію, що склала дві третини його зарплати. Ця життєва зміна далися йому нелегко.
"Перший день або два я ходив приголомшений. Тинявся туди-сюди і думав, що мушу бути щасливим, але чомусь ним не був, – писав він. – Я був як той в’язень Бастилії, котрий вийшов на волю після 40 років тюрми".
Пізніше Чарльз Лемб зайшов в гості до колишніх колег і описав цю поширену помилку: "Ми провернули кілька старих розіграшів, але емоції були вже не ті. Мій стіл і гачок, на який я вішав капелюх, були зайняті іншим. Я знав, що так буде, та все одно засмутився".
Це одвічна наша проблема. Ми мріємо утекти з офісу, але влада його така сильна, що зробивши це, ми виявляємо, що залишили в ньому частинку себе.
