Чому після Олімпіади спортсменів охоплює депресія. Навіть переможців

Пригадую, як кілька днів заціплено просиділа на дивані, запитуючи себе: "Що відбувається?"

Повернувшись додому після своїх перших Ігор олімпійська чемпіонка з синхронного плавання Міріам Глез почувалась розгублено.

"Це було різке повернення у реальність. Доводилось заново звикати до нормального життя".

Спортсменів зазвичай не дивує приплив адреналіну на Олімпіаді. Значно важче подолати психологічний спад після Ігор, відомий як постолімпійський синдром.

Міріам каже, що почасти причиною її спустошеності стало припинення інтенсивних тренувань й дефіцит в організмі адреналіну та дофаміну, які продукуються під час екстремальних навантажень.

Вона також почувалась самотньо. Родина приїхала з Франції до Сіднею, щоб підтримати її на Іграх, але коли Глез повернулась додому, вони все ще лишались за кордоном. Тренери у басейні, де дівчина тренувалася в Парижі, теж поїхали у відпустку після Ігор.

"Я залишилась без підтримки", - згадує спортсменка.

Досвід Міріам – не винятковий.

Карен Говеллс, викладачка спортивної психології у Кардіффському університеті, вивчала постолімпійський синдром і каже, що Ігри - дуже напружений досвід для спортсменів.

"В олімпійському селищі вони мають все необхідне: команду, яка поруч 24 години на добу, їжу, масаж".

Спортсмени також отримують увагу ЗМІ, до них ставляться, як до зірок. Але після завершення Олімпіади усе це зникає практично відразу. І лишається порожнеча.

"Це схоже на одруження. Ви заручаєтесь, готуєтесь до весілля. Це - казка, про яку ви завжди мріяли. А наступного дня прокидаєтесь і розумієте, що нічого не змінилося".

Коли все ваше життя обертається тільки навколо спорту, це може стати величезним розчаруванням.

"Я прийшла у синхронне плавання у шість років, - каже Міріам. - Кожне моє рішення, все, що я робила, пов'язане зі спортом. У 14 років я переїхала до Парижа, щоб тренуватися".

"Професійне життя спортсменів починається доволі рано, - додає Говеллс. - Усе, по суті, побудоване на цьому".

Постолімпійський синдром накриває, коли хочеться максимально себе відпустити: у плані дисципліни, навантажень, режиму, необхідності щогодини контролювати вагу.

"Часто вони вдаються до хибних шляхів подолання труднощів, - пояснює Говеллс. – Ходять на вечірки, багато п'ють. Але це радше підштовхує їх до падіння, ніж допомагає".

Дивно, але саме успіх спортсмена на Іграх не впливає на появу постолімпійського синдрому.

"Не так важливо, виграли вони "золото" чи ні", - стверджує науковиця.

Вона навела приклад Адама Піті, британського плавця, який завоював три золоті й три срібні медалі на трьох різних Іграх. Він відкрито говорить про свої проблеми з психічним здоров'ям.

В одному інтерв'ю Піті сказав: "Ви думаєте, що це [здобуття золота] вирішить усі ваші проблеми. Ні".

У своєму дослідженні Говеллс виявила, що наслідки постолімпійського синдрому для спортсменів можуть бути дуже серйозними.

"В екстремальних випадках розвивається депресія і навіть з'являються думки про самогубство".

Хоча ця проблема ще недостатньо вивчена, щоб точно визначити її масштаби, все більше людей визнають, що після великих змагань спортсмени теж потребують підтримки.

На цьогорічній Олімпіаді в Парижі Міжнародний олімпійський комітет допоміг підготувати 148 соціальних працівників з 76 країн в рамках ініціативи з поліпшення підтримки спортсменів.

"Йдеться про постійну допомогу", - каже Кірсті Берроуз, голова відділу МОК із безпечного спорту.

"Важливо, щоб поруч завжди були люди, які їх підтримують. Адже ми знаємо, що постолімпійський період може стати тригером".

Пішовши з великого спорту, Міріам працювала в бізнесі, спортивному адмініструванні, а зараз керує некомерційною організацією під назвою Athlete’s Soul.

Заснована колишніми спортсменами, вона підтримує атлетів, що завершують кар'єру, та підвищує обізнаність про проблеми, з якими вони стикаються після цього.

"Ми публікуємо багато матеріалів про здоровий спосіб життя, а також пропонуємо групові й індивідуальні консультації", — розповідає вона.

Хоча багато спортсменів мають доступ до психологів, Говеллс каже, що вони неохоче йдуть на відверту розмову, оскільки їх часто фінансує та ж організація, що відбирає команди для участі в Олімпійських іграх.

Спортсмени побоюються, що звернення по допомогу розцінять як прояв слабкості, і на наступні Ігри їх не відберуть.

Вони також вважають, що для поради й підтримки найкраще підходять колишні олімпійці - ті, хто сам пройшов через цей досвід.

"Тому підтримка потрібна - як до, так і після Ігор. Щоб допомогти їм адаптуватися до життя без великого спорту", - резюмує науковиця.