Еталон сексуальності. Як виник образ спокусливої та небезпечної білявки

Від "улюблениці Америки" до "снігової королеви", від Джин Гарлоу до Сідні Свіні - білява фатальна жінка завжди була багатогранним і водночас суперечливим образом у популярній культурі.

Волосся жінки здавна наділяли майже магічною силою - від міфічної Медузи з грецьких легенд, чия голова зі зміями перетворювала поглядом на камінь, до вікторіанських полотен із хвилястоволосими спокусницями та готичними хижачками з дикими, неприборканими пасмами.

У перших кінострічках 1920-х, втілена в образах яскраво нафарбованих фатальних красунь, таких як Теда Бара та Луїза Глоум, панувала переважно темноволоса "жінка-вамп".

Але з появою освітлювачів для волосся її відтіснила нова зухвала ікона культури - платинова блондинка, чиї бездоганні локони сяяли в чорно-білому кінематографі.

Нова книжка "British Blonde: Women, Desire and the Image in Postwar Britain" ("Британська блондинка: жінки, бажання та образ у повоєнній Британії") культурної історикині Лінди Нід досліджує, як вибілена блондинка стала складним символом водночас бажання й небезпеки - від американських витоків, найяскравішим втіленням яких стала Мерилін Монро, до численних британських варіацій на кшталт Даяни Дорс та Барбари Віндзор.

"Білявість здавалася настільки значущою, що це не була дрібниця, яку можна оминути. Мені здавалося, що саме вона визначає ці знайомі обличчя та образи", - розповідає Нід, професорка історії мистецтва в Інституті Курто.

За її словами, західна культура вибудувала цілу міфологію довкола жіночої білявості - від релігійної іконографії та казок до мистецтва й реклами, - яка втілювала певні історії про те, що означає бути блондинкою.

У перші десятиліття кіно комедії на кшталт "Платинова блондинка" (Platinum Blonde), 1931 та "Бомба" (Bombshell), 1933 з Джин Гарлоу закріпили в культурній уяві образ сліпучо прекрасної, але небезпечної білявки.

"Ідея, що ти - бомба, це майже як зброя, - каже Нід. - З одного боку, це певний ідеал, але водночас і загроза".

Ще до Гарлоу на сцені була інша - природніша - блондинка: Мері Пікфорд, чиї бурштинові кучері принесли їй прізвисько "Улюблениця Америки".

Але якщо Пікфорд грала наївну дівчину, що чекає на порятунок, то платинова Гарлоу була більш незалежною, прокладаючи шлях світловолосим фатальним красуням кінонуару 1940-х, таким як Вероніка Лейк та Барбара Станвік. Вони втілювали спокусливих, але підступних жінок, здатних зачарувати й перехитрити чоловіків.

Фільм "Крижана блондинка" (Blonde Ice), 1948, у якому Леслі Брукс зіграла безжальну зрадницю, шахрайку та вбивцю, сповна використав популярність образу "крижаної королеви-блондинки" - німб світлого волосся героїні різко контрастував із її темними намірами.

Цей архетип отримав нове життя у трилері "Основний інстинкт" (Basic Instinct), 1992, де Шерон Стоун постала в ролі розважливої Кетрін Трамелл - підозрюваної у вбивстві, яка зуміла спокусити свого допитувача.

Біляве волосся, що з віком зазвичай темнішає, символізує сяйво та дитячу невинність - саме ті риси, які допомагають фатальній красуні вводити в оману.

Так, у фільмі "Поштар завжди дзвонить двічі" (The Postman Always Rings Twice), 1946, Кора Сміт (у виконанні Лани Тернер) вмовляє свого коханця допомогти вбити її чоловіка, а її бездоганно білий гардероб і "дитячо-біляве" волосся лише приховують підступну натуру.

"Білявість - це ідеал, який Захід сформував у межах власних уявлень про красу", - зазначає Лінда Нід та додає, що в контексті ідеологій про нібито вищість білої раси це "глибоко проблематично".

Цього місяця вибухнула суперечка довкола рекламного ролика бренду джинсів American Eagle за участю акторки-блондинки Сідні Свіні: гра слів у гаслі "had great jeans" (буквально "мала чудові джинси", але звучить як "мала чудові гени") викликала звинувачення у натяках на євгеніку - дискредитовану теорію, згідно з якою людство можна "поліпшити" вибірковим відтворенням. У компанії це заперечили, заявивши, що гасло "завжди було і є про джинси. Її джинси. Її історію".

Попри ці підтексти, у повоєнній Британії фарба для освітлення волосся сприймалася багатьма білими жінками як перепустка до гламурного, матеріального світу, що давав відчуття сили після років злиднів.

Культура споживання, що перетнула Атлантику, прославляла блондинок у рекламі фарби Clairol, наголошуючи на їхній владі над чоловіками й закликаючи жінок "перемкнутися на чарівність" гаслами на кшталт "Якщо в мене лише одне життя, нехай я проживу його блондинкою".

Чистота та штучність

Втім, фарбованим білявкам доводилося докладати чимало зусиль, аби зберігати ефектний образ. Невпинний цикл фарбувань був частиною тієї інтригуючої двозначності, що її символізувало світле волосся, - "і абсолютна чистота, і цілковита штучність", як пише Нід.

"Двозначність лежить у самому серці образу британської блондинки, - додає вона. - Під поверхнею досконалості приховується, наче тінь, заборонене й небезпечне - те, що проглядає в темних коренях пофарбованого волосся, оголюючи тріщину в жіночому маскараді, у вітрині ідеальної жіночності".

Для британських блондинок, таких як акторка й секс-символ Даяна Дорс (1931–1984), було нелегко крокувати в тіні Монро. Хоч вони й відіграли важливу роль у формуванні власних образів, та, як зазначає Нід у книжці, їм судилося бути "другим номером після американської блондинки".

Підпорядковані особливостям британської класової системи, вони набували помітно інших форм. Дорс, наприклад, була більш зухвалою, ніж її американські колеги.

"Вона підносить свою білявість майже до рівня карикатури", - писала газета Daily Mail у 1956 році.

Її сучасниця, жвава кокні Барбара Віндзор, найвідоміша за відвертими комедіями серії Carry On, втілювала образ більш наївної, грайливої білявки. Та сама газета (у цитаті, наведеній у книжці) описала її як "разючу суміш удаваної невинності та відвертої сексуальності".

Цей образ втілений у рекламному фото комедії "Шахраї в монастирях" (Crooks in Cloisters, 1964), де Віндзор із широко розкритими очима позує в нічній сорочці стилю "бебі-дол" і пухнастих капцях, а її біляве волосся зібране у пишний "вулик".

Роман кіно з так званою "дурненькою блондинкою" не завадив йому час від часу кидати виклик цьому стереотипу. Так, на початку фільму "Блондинка в законі" (Legally Blonde ), 2001, Різ Візерспун у ролі лялькоподібної Ель Вудс чує від свого честолюбного хлопця, що він розриває стосунки через низькі очікування від неї: "Якщо я збираюся стати сенатором, мені потрібна в дружини Джекі, а не Мерилін".

Проте його оцінка виявляється цілком хибною - Ель вступає до юридичної школи й досягає там блискучих успіхів.

Втім, у багатьох ролях Мерилін Монро також проглядаються приховані глибини - її чутливість і кмітливість. У фільмі "Джентльмени віддають перевагу білявкам" (Gentlemen Prefer Blondes), 1953, Есмунд-старший, майбутній свекор танцівниці Лорелай Лі, яку грає Монро, здивований швидкою реакцією блондинки.

"Слухай, мені казали, що ти дурна. На таку ти не схожа!" - вигукує він.

"Я можу бути розумною, коли це важливо, - відповідає вона. - Але більшості чоловіків це не подобається".

Можливо, саме тому, що білявок так часто недооцінюють, вони й стають ідеальними фатальними красунями.

У фільмі "Померти заради" (To Die For), 1995, Ніколь Кідман грає Сюзанн Стоун, амбітну білявку-телеведучу прогнозу погоди. Тут її удавана наївність і чарівна зовнішність допомагають приховати безжальне прагнення кар'єрного злету, але коли правда розкривається, заголовки на кшталт "спокуслива блондинка" стають застереженням.

Зрештою, культура, здається, стає на бік білявки, яку ми недооцінюємо на власний ризик. Як співала ще у 1967 році Доллі Партон: "Ця дурненька блондинка нічиєю дурепою не буде".