Будинок Слово, Хвильовий та Розстріляне відродження в історіях Віри Агеєвої

Після виходу в прокат фільму "Будинок Слово. Нескінчений роман" українці з новою енергією зацікавилися історією своєї літератури та феноменом українського культурного “Розстріляного відродження” 1920-х-1930-х років. Хвильовий, Сосюра, Йогансен, Тичина, Курбас, Куліш і Семенко - всі ці імена знову на слуху.

На тлі війни Росії проти України молодь та старші люди відкривають для себе цих митців, а книжки знищених і заборонених радянською владою авторів видаються та мають успіх.

ВВС Україна вже багато років долучається до розвитку української літератури з премією Книга року ВВС. А перед вторгненням Росії в Україну ми опублікували серію блогів відомої літераторки Віри Агеєвої, яка у простій та доступній формі привертала увагу читачів у тому числі до українського “Розстріляного відродження”.

Як ці люди рухали вперед українську культуру, намагалися відірвати її від Росії, працювали у нових напрямках та жанрах, творили нову літературу і театр, і як їх за це знищив радянський комуністичний режим?

Відео: Книжковий бум. Люди на вулицях Києва розповіли, що читають

Що таке “Будинок “Слово”

Будинок "Слово" збудували у тодішній столиці Української РСР Харкові спеціально для літераторів. І вулицю тоді назвали - Червоних Письменників.

Аби наголосити на символіці, архітектор Михайло Дашкевич навіть спроєктував своє дітище у формі літери "С", вістря якої виходили у двір.

Попри побутові зручності, писалося тут не дуже натхненно. Якраз від 1930 року тоталітарні тенденції стають усе сильнішими. Скаженіє цензура. Улюбленців муз і грацій почали тягати в ГПУ - то на розмови, то на вербування, то на допити.

І вже перші арешти та смерті тут почалися в 1933 році.

Більше про феномен будинку “Слова” та його мешканців Хвильового, Сосюру, Йогансена та інших читайте у блозі Віри Агеєвої “Слово": будинок смерті українського відродження”.

Микола Хвильовий

13 травня 1933 року в квартирі № 9 у харківському будинку "Слово" застрелився Микола Хвильовий.

Так почався трагічний етап історії цієї знаменитої споруди, з якою пов'язано багато значущих для розвитку української культури сюжетів.

Микола Хвильовий був одним із лідерів культурного процесу тих часів, висував такі актуальні сьогодні гасла повернення до Європи, європейської орієнтації модерної української культури. Наголошував на тому, що рубати вікна в Європу українцям не треба, бо паростки західної культури завжди проростали тут органічно.

Суть культурного протистояння тих часів визначала сама назва памфлету Хвильового "Україна чи Малоросія?", забороненого цензурою ще 1926 року.

Як радянська влада забороняла Хвильового, чому навіть його могилу зрівняли із землею і що на ній влаштували? Читайте у блозі Віри Агеєвої "Україна чи Малоросія?" - дискусія, через яку застрелився Хвильовий".

Майк Йогансен

Найхимернішим, найбільш грайливим романістом українського високого відродження початку минулого віку був Майк Йогансен.

Як і його літературні ровесники, мав відвагу порвати з шанованою традицією та позбутися комплексу колоніальної меншовартості.

Етнічний німець, він сформувався як людина російської культури, та й писати починав російською. Але в столичному мистецькому Харкові ця мова ставала марґінальною: у проголошеній радянською владою "боротьбі двох культур" імперська тоді вочевидь програвала.

Культовий харківський авангардист захоплювався кіно і був одним із авторів сценарію першого резонансного фільму Олександра Довженка "Звенигора" (1927).

Що з його творів треба обов’язково почитати, чому його називали секс-символом українських літераторів 20-х та як він загинув читайте у блозі Віри Агеєвої “Майк Йогансен: творець українського авангарду, який загнав Маяковського під стіл”.

Михайль Семенко

Обличчям українських футуристів тих часів був Михайль Семенко, який прагнув у всьому новизни й екстравагантності, був налаштований усе змінювати й починати з чистого аркуша.

Він видавав тоді в Києві газету з промовистою назвою "Катафалк мистецтва". Найперше йому праглося поскидати з постаментів класиків. Семенко навіть заявляв, що спалив свій "Кобзар", а згодом назвав так власну збірку.

Він цілими днями просиджував у знаменитому харківському кафе "Пок" на Сумській, встигаючи і віршувати, й каву смакувати, і пересварюватися з друзями та недругами із різних художніх об'єднань.

А ще вмів цінувати жіночу вроду. Його дружиною стала Наталя Ужвій - одна з провідних актрис і "Березоля", і молодого українського кіно, згодом знаменита прима київського театру імені Івана Франка. Сина вони називали цілком не футуристично - Михасем.

Чим найбільше запам'ятався Семенко, як він інсинував власну смерть та як його знищила радянська влада - читайте у блозі віри Агеєвої “Як Семенко і українські футуристи боролися з Шевченком”.

Лесь Курбас

Під знаком Курбаса та його авангардного театру великою мірою творилося тоді нове мистецтво.

Режисер приїхав до Києва ще 1916 року з Галичини на запрошення Миколи Садовського, вже маючи акторський та режисерський досвід у "Руській бесіді" та "Тернопільських театральних вечорах", а також філософську освіту, здобуту у Відні та Львові.

Він творив новий український театр у Києві, а потім його “Березіль” переїхав до столичного тоді Харкова.

Його вистави збирали аншлаги і з ним працювали найвідоміші тоді автори та мешканці “Слова”.

Як він творив новий український театр читайте у блозі Віри Агеєвої “Лесь Курбас і його новий український театр”.

Микола Куліш

У Харкові Куліш з'явився 1925 року. Боротьба за культурний суверенітет якраз сягала найвищого градуса, а національна революція вже бачилася у певній часовій перспективі. Як і все більш загрозливі наслідки її поразки.

“Березіль” Курбаса ставила найвідоміші твори Куліша, які швидко ставали популярними .

Трагікомедія "Народний Малахій" була неймовірно проникливим передбаченням тоталітарних політичних сценаріїв усього ХХ століття.

Він використовував усі приступні можливості, аби дати відсіч російській пропаганді. Серед інших привертає увагу добре розроблений антибулгаківський сюжет.

1926 року в московському МХАТі поставили "Дні Турбіних" (за романом "Біла гвардія"), п'єсу подивився Сталін і не приховував свого захоплення.

Про антиукраїнську спрямованість твору, про образливі національні акценти говорилося на зустрічі українських та російських письменників у Москві 1929 року. Згодом цей факт Кулішеві нагадав слідчий, долучивши до пунктів обвинувачень. А в "Патетичній сонаті" з'явилося чимало гострих кпин на адресу Михайла Булгакова.

Про боротьбу Куліша з російськими антиукраїнськими наративами, про що говорять і сьогодні, читайте у блозі Віри Агеєвої “Куліш проти Булгакова: боротьба за українську революцію”.

Валер'ян Підмогильний і Сандармох, де знищили відродження

В останні роки роман Підмогильного “Місто” став надзвичайно популярним серед молоді, яка так спрагла на романи про український Київ.

Доля розпорядилася так, що дебютний роман і забезпечив Валер'яну Підмогильному місце в каноні.

1921 року він приїхав до розтерзаного війною й голодом Києва. У місті катастрофічно бракувало продовольства, але попри те нуртувало мистецьке життя.

"Місто" - це якраз доволі автобіографічна, з пізнаваними прототипами розповідь про тодішню столицю - позбавлення офіційного статусу на користь Харкова насправді не надто змінило культурну вагу - вже радянської України.

Про одного з найяскравіших представників нової української літератури читайте у блозі Віри Агеєвої “Як Підмогильний українізував місто і методи Фройда”.

Підмогильний, як і багато представників українського “Розстріляного відродження”, загинули в урочищі Сандармох у далекій Карелії.

Як це сталося і як умить зникло ціле культурне покоління українців читайте у блозі Віри Агеєвої “1111 жертв Сандармоху: розстріл під річницю більшовицької революції”.

Із тієї плеяди нових українських літераторів та мешканців будинку “Слово” загинули не всі.

Віра Агеєва писала у своєму блозі, як вдалось волею долі врятуватися Остапу Вишні - “Чому розстріляли редакцію "Перця" і як урятувався Остап Вишня”.

Ще вона писала про душевні муки та компроміси з владою, щоб вижити, Павла Тичини та Володимира Сосюри у блогах "Любіть Україну" Сосюри: голос українського Донбасу” та "Павло Тичина: від барда української революції до придворного блазня режиму”.

Роман “Майстер корабля” зараз теж серед улюблених про українську Одесу. Юрій Яновський написав один із найкращих українських романів ХХ століття, у якому твориться захопливий міф Одеси як мистецької столиці.

Про це можна прочитати у блозі "Майстер Корабля" і Яновський. Наш Голлівуд на Чорному морі".