"Любіть Україну" Сосюри: голос українського Донбасу

Лірика Володимира Сосюри зберегла для нас голос автентично українського, ще не зміненого численними переселенцями з російської глибинки та не занапащеного невпинною пропагандою Донбасу.

Фактично український маніфест радянських часів "Любіть Україну!" написав виходець з Дебальцевого, який воював за Українську народну республіку.

Відлига війни

У роки Другої світової радянська влада, зіткнувшись із ворогом не менш грізним, аніж нищений нею наш "буржуазний націоналізм", почала трохи толерантніше ставитися до виявів українського патріотизму.

Тоді Сосюра й зважився нагадати про любов до України, за яку боровся зі зброєю в руках.

Заговорити про те, що тільки з Україною ми "будемо вічні" і, що ніякому ворогові не вдасться її у нас відібрати.

Однак після перемоги над гітлерівською Німеччиною український спротив, - і збройний, і політичний, і культурний, - знову став сприйматися у Москві як найбільша загроза.

Проти Української повстанської армії кинули добірні війська, проти поетів - перевірених бійців так званого ідеологічного фронту. Володимира Сосюру (як і багатьох інших знаних авторів) наприкінці сорокових звинуватили в непрощенних гріхах.

Небезпечне минуле

А йому й без того було що приховувати від пильної більшовицької влади. Належав до покоління "донецьких пацанів", шахтарів, котрі, зазнавши неймовірних злигоднів, пішли здобувати кращу долю таки ж до петлюрівських лав.

Майбутній поет воював у третьому Гайдамацькому полку армії УНР.

Коштом одного з його командирів, отамана Омеляна Волоха, вийшла перша збірка донбаського початківця - "Пісні крові". Згодом автор волів про неї не згадувати.

Цитоване й перецитоване знамените Сосюрине пояснення: "І пішов я тоді до Петлюри, // Бо у мене штанів не було. // Скільки нас, отаких, попід мури // Од червоної кулі лягло".

Тут утверджується точка зору тих, хто не хотів протиставляти соціальні й національні проблеми. Хто намагався не відібрати "штани" у заможнішого сусіда за горезвісним принципом експропріації експропрійованого, а збудувати державу, в якій кожен мав би змогу чесно доробитися до кращого життя.

Після поразки УНР Володимир Сосюра, як і всі, хто співіснував із переможцями, мусив переписувати власну біографію, ховати кінці у воду.

Душевні перетворення

Самообпльовування й самовиправдання спричиняли, зрозуміло, болючі душевні виразки.

З'являлося засвідчене у віршах невідчепне, хворобливе прагнення принаймні на рівні ідеологічному розквитатися з колишніми товаришами по зброї і водночас трохи приспати, втишити виснажливий липкий страх.

Прокламувати зречення колишніх нібито помилкових поглядів, знов і знов засвідчити лояльність до влади, з якою недавно воював.

У сюжети кількох своїх віршів поет вводить епізоди страти петлюрівців. Пише навіть поему "ГПУ" - розповідь про полювання лицарськи бездоганних чекістів на "бандита"-повстанця.

Вона сприймається як задзеркалля Сосюриної ж таки біографії, тільки інтерпретованої з перспективи червоного, більшовицького табору.

"Багато праці в ГПУ", - співчутливо констатує оповідач. А між тим петлюрівець Володимир Сосюра якраз і був об'єктом гепеушного полювання.

Його засуджували до страти двічі. Один раз під час розстрілу схибив денікінець. А вдруге юного уенерівського вояка пожалів і відпустив червоний комісар.

Публікувався і вірш, адресований Євгенові Маланюку, недавньому товаришеві по зброї. Вони обоє дійшли до Кам'янця-Подільського, останньої столиці УНР.

В автобіографічному романі "Третя Рота" Сосюра згадував, як стояв на чатах біля резиденції Симона Петлюри.

Тут усі мусили зробити остаточний вибір. Сосюра повернувся на схід, Маланюк подався на захід, в еміграцію.

І, ставши радянським митцем, перший звинувачує другого у всіх смертних гріхах та погрожує страшною розплатою. Тоді з'явилася в'їдлива епіграма:

Як в Петлюри був Сосюра,

Не чіпав його Петлюра.

Як в Сосюри був Петлюра,

Розстріляв його Сосюра.

Уславлюючи "червону зиму", пролетарську революцію і радянську владу, на позір визнаючи помилковість свого політичного вибору, поет вочевидь не домігся порозуміння з самим собою.

Принаймні за кожної хоч трохи сприятливої нагоди брався переоцінювати цінності, змінювати акценти і знову наголошувати право людини любити свою рідну землю і служити їй.

"Любіть Україну!" - випадок найбільш знаний, але не єдиний.

Автобіографія

Володимир Сосюра впродовж усього життя робив спроби написати автобіографію, розповісти хоча б частину забороненої правди про свою юність, про підстави тодішнього вибору.

Роман "Третя Рота" почав писати 1926 року. Але від кінця двадцятих цензурні переслідування унеможливили попросту будь-які згадки про боротьбу за українську державність.

Повернувся він до рукопису 1942: відбулася певна цензурна лібералізація, та й сама загрозливість становища у перші роки війни змушувала, очевидно, до якогось підведення життєвих підсумків, відвіювання чистого зерна від пилу і бруду.

Задум знову довелося відкласти після критики "Любіть Україну!"

Почату 1960 року публікацію негайно заборонили. Книжка вийшла аж 1988 року. Попри вимушені недомовки, Володимир Сосюра постає таки людиною з українською тожсамістю, вірним вибору, зробленому в юності.

Читачі його любили насамперед як співця кохання.

Популярність Володимира Сосюри у двадцяті - тридцяті важко переоцінити!

Сам поет охоче хизувався, що його книжки дівчата на ніч під подушки ховають. Він пише романсову лірику, строфи, що чудово звучать під гітару.

Коли потяг у даль загуркоче,

Пригадаються знову мені

Дзвін гітари у місячні ночі,

Поцілунки й жоржини сумні.

Ночі Донеччини

Ця пісня про "ночі Донеччини сині" здобула таки всенародну славу. І завершувалася вона сумовито й просто, звертанням до колись дорогої й коханої: "Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі". Філософія хоч не глибока, але для романсу таки підхожа.

Його ліричну героїню здебільшого звуть Марією. Так звали й дружину, з якою стосунки складалися драматично й не завжди мирно, пристрасті перехлюпувалися через край.

Сусіди, не витримуючи гучних родинних сварок, іноді навіть викликали міліцію. А 1949 року Марію Сосюру арештували за розголошення державної таємниці. І заслали в Казахстан.

Ніякими засобами перевиховання надто незалежних літераторів, як бачимо, не гребували.

Володимир Сосюра твердив, що в ту неспокійну, драматичну добу "Кохання й Боротьба" сплелися нерозривно. Щирість його свідчень про епоху в кращих віршах таки непідробна.

Коли хочемо зрозуміти, що відбувається на сході нині, мусимо осмислити і досвід цього поета.

Топографія фронтових зведень часто змушує згадати біографію Сосюри: його рідне Дебальцеве, оспіваний у віршах Лисичанськ і Сватове.

Він тут воював за Україну.