"Я не хотів служити в російській армії". Як Росія примусово мобілізує українців, які виросли в окупації

За час війни на Донбасі та широкомасштабного вторгнення РФ в Україну в окупації виросли цілі покоління. Це молоді чоловіки 1998-2005 років народження, що були ще дітьми на початку російської окупації їхніх міст та селищ. Рішення залишитися під незаконним контролем Росії за них переважно ухвалили батьки.

Водночас це покоління стало повнолітнім уже тоді, коли РФ почала в різний спосіб примусово мобілізовувати місцевих чоловіків, громадян України, до своєї армії. Який вибір роблять його представники, коли отримують російські повістки чи пропозиції підписати контракт із російською армією? І чи мали вони вибір взагалі?

Через майже 12 років війни окупація частини регіонів України стає тривалою. 20-річні хлопці, які там залишаються, чують, що "Росія – це назавжди". А 17-річні юнаки ще до свого повноліття отримують запрошення на медкомісію й психологічні тести, які передують призову до армії держави-агресора.

З лютого 2022-го до січня 2026-го Росія примусово мобілізувала 54 393 громадян України. Такі дані наводить український Координаційний штаб із питань військовополонених. Вони охоплюють анексований Крим, окуповані частини Донеччини, Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини.

ВВС розповідає, як складаються долі молодих чоловіків, громадян України, що добре її пам'ятають, але виросли та/чи стали повнолітніми в російській окупації.

Мілітаризація дітей

Це все відбувається паралельно з мілітаризацією українських дітей в окупації. Російська військово-патріотична організація "Юнармія" та воєнізовані центри залучають десятки тисяч українських дітей з окупації. Вони виховують із них солдатів для російської армії. За п'ять-сім років ці діти стануть повнолітніми.

Покоління 1998-2007 років народження застало перші спроби цієї масової ідеологізації та мілітаризації дітей в окупації. За винятком Криму, де Росія почала це робити значно раніше.

З іншого боку, ті, хто є ще молодшими й не досягли наразі повноліття, все ще мають власні спогади про Україну. Вони, скажімо, пам'ятають українські прапори на будівлях у центрі своїх міст.

А ось народжені тоді, коли почалася війна та окупація, або ж пізніше, цього вже не матимуть.

ВВС наводить дані власного підрахунку кількості наймолодших мобілізованих із українським громадянством, що загинули в армії РФ у 2022-2025 роках.

Ці дані включають тих, про кого вдалося знайти інформацію у відкритих джерелах, і вони постійно доповнюються та оновлюються. Вони є частиною загального підрахунку ВВС бойових втрат російської армії під час війни проти України.

Втеча від призову в Криму

Коли Російська Федерація анексувала Кримський півострів у 2014, Артуру було лише сім (ім'я змінене. – Ред). Той період хлопець пам'ятає погано: "Зривали українські номери з авто, почалася війна на Донбасі, змінювали символіку, тоді так званий референдум. Але це все дуже розмито".

У 2025 році невдовзі після того, як Артурові виповнилося 18, він обманув батьків, що їде в Ростов, а насправді вирушив на материк – в Україну.

Про своє справжнє місце перебування повідомив родині уже в Києві: "Батьки хвилювалися за мою безпеку. Але коли дізналися, що тут не піддають кримчан тортурам (як стверджує російська пропаганда. – Ред), то заспокоїлися".

За словами хлопця, до 2020 року він, як і його батьки, був зовсім "аполітичний". Але в підлітковому віці зацікавився журналісткою і почав слухати іноземні медіа російською мовою. Їхня версія історії суттєво відрізнялася від того, чого навчали у кримській школі. Це змусило Артура критично осмислити початок війни Росії проти України. Він замислився про виїзд із півострова.

За російськими законами, які Росія запровадила в Криму, як військовозобов'язаний хлопець повинен був пройти медкомісію у військкоматі.

"Уперше я став на облік у 16 років. Попри серйозне захворювання – гідронефроз нирок, мене визнали придатним. Але обіцяли звільнити зі служби під час наступної комісії у 18 років", – згадує Артур.

Утім, з повноліттям історія повторилася, і хлопцю знову написали – "придатний".

"Вони запитали мене, чому я не оперувався, а коли я сказав, що в Криму немає необхідних лікарів, здивувалися, що я не поїхав у Москву. А потім заявили – раз на мотоциклі дістався сюди, то придатний".

24 вересня Артурові одразу видали повістку та направлення на аналізи і сказали прийти наступного разу 1 або 10 жовтня.

"Я розумів, що наступного разу мені вже видадуть бойову повістку з забороною на виїзд. І почав писати в усі можливі волонтерські групи", – згадує хлопець. – "Коли я приїхав до Мінська, друг сім'ї зателефонував і сказав, що домовився про мою службу в Анапі. Я на все погодився, а через кілька днів уже був в Україні".

Батьки Артура не вбачали загроз у службі в російській армії. Сам хлопець був іншої думки: "В окупованому Криму – діючі військові бази і законні військові цілі. Виходить, що служити там – проти України".

"Часто трапляється, що юнаків, які проходять строкову службу в Криму просто просять щось підписати, а тоді виявляється, що приходять їм гроші на картку – і вони вже на контракті", – розповідає хлопець про історії своїх знайомих.

Після перетину кордону Артур порвав російський паспорт. А от з отриманням українського виникли проблеми.

"Мені пощастило, що мама погодилася онлайн підтвердити моє українське громадянство. У неї все ще був український паспорт в Криму, хоч і протермінований", – пояснює хлопець. Без нього неможливо отримати ідентифікаційний код та будь-який юридичний статус після виїзду з окупації.

Зараз Артур готується до вступу в університет на журналістику. А наразі разом з іншими юнаками, які виїхали з окупованих територій, живе в заміському будинку організації Save Ukraine.

У ніч перед нашою зустріччю з юнаком РФ активно обстрілювала Київ та околиці. Артур стверджує, що російських обстрілів української столиці не боїться: "Коли я жив у Криму, то чув уночі, як запускають російські ракети, а тут я чую, як вони приземляються. Україна теж б'є по Севастополю, але – на відміну від Росії — лише по воєнних об'єктах".

За даними коордштабу, на літо 2025 року найбільше чоловіків росіяни мобілізували саме в анексованому Криму: за весь час широкомасштабної війни – 33 412 особи, зокрема 5 879 – у Севастополі.

Для порівняння: у Донецькій області мобілізували 7534 українця, у Луганській – 6146, у Запорізькій – 645, у Херсонській – 777.

Втеча від призову на окупованому півдні

Ця статистика свідчить про те, що в російській армії вже опиняються українські юнаки з окупованих територій Херсонщини та Запоріжжя.

Восени 2024 року Росія, за даними ГУР, почала примусовий призов на строкову службу і на цих територіях. Це підтверджують і співрозмовники ВВС, які втекли саме з південних окупованих територій через загрозу примусової мобілізації. Один із цих хлопців розповів, що РФ забрала до армії кількох його однолітків із сусіднього села. Вони загинули.

Про такі випадки чув і Арсен (ім'я змінене. - Ред.). Йому 18 років. У травні 2025 він виїхав з окупації – наступного дня після дня народження.

"Я не хотів служити в російській армії. І тим більше – воювати проти своєї країни", – пояснює хлопець основну причину свого рішення. .

Одразу після російської окупації села Арсену вдавалося уникати контакту з місцевою адміністрацією. Але згодом до його дому завітали озброєні військові та співробітники ФСБ.

Росіяни виявили, що в одному з телеграм-каналів хлопець описував життя в окупації. Телефон вилучили, а Арсену "порадили" отримати російський паспорт і вступити до коледжу.

Разом із навчанням з'явився обов'язок пройти медкомісію та скласти психологічний тест. "Було понад 300 запитань. Питали, чи зрадив би я Росію, якби опинився на фронті. Так вони перевіряли "психологічну готовність".

Після цього Арсенові видали військовий квиток. У документі зазначалося, що одразу після повноліття йому слід з'явитися до військкомату.

Формально йшлося про строкову службу. Водночас, за словами хлопця, у регіоні активно працювали пункти набору за контрактом, де агітували молодь вступати до армії.

Навіть юнакам із серйозними проблемами зі здоров'ям було складно отримати відстрочку.

"Я знаю хлопця з проблемами серця з дитинства. У військовому квитку в нього стоїть категорія "А" – повністю придатний", – розповідає Арсен.

Процедура оскарження рішення передбачала повторні візити до військкомату, де змушували вимикати телефони і могла раптом зникнути мобільна мережа. Сам процес, за словами хлопця, супроводжувався психологічним тиском.

Навчання для Арсена стало способом відтермінувати призов: "Якщо тебе відраховують з коледжу – одразу забирають на службу".

"Я розумів, що після 18 років у мене буде кілька днів, щоб з'явитися у військкомат. Якщо не прийду – будуть проблеми. Якщо прийду – можу не повернутися назад", – пояснює Арсен своє рішення тікати.

Одразу після дня народження він вирушив в Україну. В організації поїздки йому допомогла ініціатива Bring Kids Back.

Найнебезпечнішим етапом стала фільтрація в Маріуполі: "Казати, що їдеш в Україну, – не можна. Краще – в Польщу чи іншу країну ЄС. Перевіряють телефони, читають переписки".

Арсен перетнув українсько-білоруський кордон з українською ID-карткою.

"Жінка поруч плакала, коли побачила український прапор. Я теж ледве стримувався", – згадує він цей момент.

Але серед тих, хто був дитиною за України й став повнолітнім в окупації, є ті, чиї долі склалися зовсім інакше.

Хтось добровільно долучився до російській арміїа, а хтось опинився там примусово. Розповідаємо нижче, як це може відбуватися.

"Я з усіма попрощався"

На плацу українського табору для військовополонених вишикувалися близько сотні чоловіків. Всі вони є громадянами України, що потрапили до російського війська в окупації.

16% російських військовополонених в Україні станом на літо 2025-го мали громадянство України. Деякі мають одночасно три паспорти: України, так званих "ДНР/ЛНР" та РФ. Дехто не має російського паспорта. І лише одиниці не мають українського, бо не оформили його, живучи в окупації.

Більшість тут отримали вироки від українських судів за статтями або про державну зраду, або за колабораційну діяльність. Під першою маються на увазі злочини проти суверенітету, національної безпеки, територіальної цілісності. Під останньою - служба або у ворожій до України армії, або в незаконних збройних формуваннях "ДНР/ЛНР".

Суди в кожному випадку вирішують, яка з цих двох статей більше підходить до обставин мобілізації та служби, а також точніше відповідає заподіяній Україні шкоді.

Щодо декого суди ще тривають. Одиниці з-поміж цих полонених отримують виправдовувальні вироки. Таке трапляється тоді, коли суд визнає: їх мобілізували до російської армії силоміць і вони не шукали економічної вигоди від тієї служби. Крім того, за першої нагоди ці чоловіки здалися в український полон. Саме до якнайшвидшої здачі в полон їх закликає українська влада.

Одним із наймолодших серед них є Андрій (ім'я змінене. – Ред). Молодий чоловік погодився розповісти свою історію.

У полон до України він потрапив у 26 років. Йому було 16 років, коли його рідний Луганськ захопили проросійські сили навесні 2014-го. За два роки по тому він поїхав жити до окупованого Луганська. Вступив вчитися до місцевого коледжу. А згодом пішов служити за контрактом до "народної міліції "ЛНР". Там він пробув майже до повномасштабної війни.

За його словами, в другій бригаді "народної міліції" він був молодшим сержантом та час від часу працював інструктором для резервістів. Останні мали б забезпечити швидке бойове поповнення для цієї "міліції", якби почалася велика війна.

"Народні міліції" на окупованому Донбасі – це армійські, а не правоохоронні структури. На їхньому озброєнні були броньована техніка та великокаліберна артилерія.

Його привабила стабільна зарплата, яка в 2017-му дорівнювала 15000 рублів (4500 гривень). Каже, що хоч грошей бракувало, але прожити на неї можна було.

А ось до 123 окремої мотострілецької бригади російської армії, за його словами, він потрапив у квітні 2024-го під тиском. Каже, що "в нього стався зальот із наркотиками", за який загрожувала кримінальна справа. Між нею та "квитком в один кінець в армії РФ" Андрій обрав останній. І підписав військовий контракт.

"Я подумав: пощастить, то добре. А як ні, то така доля. Раніше чи пізніше ми всі помремо".

Між підписанням контракту та першим бойовим завданням на передовій, де він і потрапив у полон, минуло три дні.

Чи його не збентежило, що довелося майже одразу висуватися в бік позицій ЗСУ – без підготовки, без злагодження? Відповідає, що він і так усе знав після служби в "народній міліції" і йому не треба було ніяких навчань.

"24 квітня ми виїхали з Луганська. 25 квітня ми були на точці збору, де переночували. 26 квітня виїхали на бойове завдання. 27 квітня о 07:20 ранку ми потрапили в полон до України".

ВВС не може незалежно перевірити інформацію про тривалість служби та обставини полону співрозмовника.

Про свої погляди каже наступне: "Я такий, що мені не треба ні Херсона, ні Запоріжжя. Мені потрібен лише мій Луганськ. У мене патріотичні погляди щодо Луганська та щодо Росії".

"Втім, мотивації воювати в мене не було. Я працював барменом. Мені цього вистачило. Але я переступив межу закону", – каже він. І додає, що перед відправленням на війну попрощався з усіма рідними, як востаннє.

"Я бачив відео з фронту, чув розповіді людей. Я знав, як ПВК "Вагнер" "ганяли" зеків. Тому добре розумів, що це квиток в один кінець. Коли йшов, з усіма попрощався. Я йшов не на ту війну, що була в 2022-му. Це вже була війна дронів. Вижити під ними в особового складу один шанс на мільйон. У мене був страх перед цим, але паніки не було", – каже Андрій.

Його мати підтримала рішення сина підписати контракт із російською армією. "Бо в мене мама за Росію", – наголошує він.

І пригадує, що ще в 2014-му вона мала проросійські погляди, хоч до 2022 року жила на підконтрольній Україні території. Їхнє селище Росія окупувала вже під час повномасштабного вторгнення. За словами Андрія, коли йому виповнилося 16 років, мати вирішила не оформлювати сину український паспорт. Пізніше він також цього не зробив.

Ще при Україні вирішив: або служитиме в армії, або стане футболістом. "У нас було козачество, була військово-патріотична гра "Зарниця" ще при Україні. Це було в 2011-му. Мій учитель праці був козачим отаманом".

Ще до війни на Донбасі ці організації, які пропагують традиції донських козаків, висловлювали проросійські погляди, їх активно підтримувала Росія.

А в 2014-му на Луганщині сформувалися місцеві козачі товариства, які вже відкрито виступали проти України, незаконно захоплювали місцеву владу та боролися за вплив із "ЛНР".

А ось радянсько-російську військово-патріотичну гру "Зарниця" в Україні просував ексміністр освіти Дмитро Табачник. У 2024-му Україна заочно засудила його за державну зраду, пособництво державі-агресору та воєнні злочини до 15 років позбавлення волі. У січні 2025-го апеляційна інстанція залишила цей вирок у силі.

В Росії цю гру згодом зробили загальнодержавною. Нині росіяни змушують проводити її нову версію "Зарниця 2.0" в школах на окупованих територіях. Під час цієї гри діти розігрують війну й вчаться "бути патріотами Росії". Активну участь у "Зарниці 2.0" беруть юнармійці.

Водночас каже, що ще до 2018 року вивчав у луганському коледжі українську мову. Він і зараз добре її розуміє та час від часу мимохіть вставляє українські слова.

Андрій визнає, що в окупованому з 2014-го Луганську досі живуть люди, які за Україну.

І, до речі, жоден із його однокласників не пішов на російську військову службу. А один із друзів утік із Луганська за кордон, щоб не бути мобілізованим.

Вже під кінець розмови Андрій визнає, що в полоні не змінив своїх поглядів і хоче повернутися до Луганська. Він сподівається, що його обміняють.

У цьому ж таборів для військовополонених, де він нині перебуває, ВВС вдалося поспілкуватися ще з одним полоненим громадянином України. Він такого ж віку, як Андрій, має український паспорт та не підтримує дій Росії. Здався в український полон за першої нагоди.

Цей полонений був не готовий розповісти свою особисту історію, але поділився деякими спогадами. Так, серед своїх знайомих-однолітків він також пригадав випадок, коли знайомий хлопець утік з окупації саме від примусової мобілізації.

Ще розповів, що в 2022-му в його місті на вулиці зустріти чоловіків мобілізаційного віку було майже неможливо. Ті переховувалися чи тікали.

А хто не зумів, опинилися в російській армії. Молодих чоловіків ловили на вулицях, ринках, у магазинах, у маршрутках.

Втім, були й ті, хто пішов на службу добровільно та загинув.

Від мобілізації до загибелі іноді – один день

У школі № 1 міста Кальміуське Донецької області відкрили чергову "парту героя". Окупаційна влада називає його на радянський лад – "Комсомольське".

Цю парту присвятили 20-річному Івану Шифману, випускнику школи, який був членом "Юнармії". У 20 років він пішов на війну Росії проти України на боці першої та загинув.

"Парта героя" – це всеросійська традиція присвячувати парти випускникам шкіл, що загинули на війні. Їхній приклад має надихати інших дітей, аби й вони були готовими "захищати вітчизну". А, по суті, це створює культ війни та формує установку, що загинути за Росію "це честь".

Між вступом на службу й загибеллю Івана в районі селища Новобахмутівка 14 квітня 2022 року минуло близько півтора місяця.

Його збільшене фото в береті та бежевому костюмі юнармійця наклеєне на дошку "парти героя". За нею сидітимуть лише відмінники та активісти школи, адже "це особлива честь" Під час уроків вони будуть розкладати підручники та зошити просто на цьому фото.

Його біографія, надрукована поруч, нагадуватиме їм про "героїзм і любов до батьківщини". А в ній дати народження та смерті: 22.09.2001 - 14.04.2022.

"Після досягнення повноліття Іван вступив до лав "народної міліції "Донецької народної республіки" й розпочав службу в першій слов'янській бригаді. Коли розпочалася "спецоперація" на Донбасі, Ваня став на захист "батьківщини". З перших днів Іван перебував у найнебезпечніших місцях на передовій", – йдеться у дописі про відкриття його "парти героя".

Після школи Іван встиг також повчитися в "Донецькому технічному університеті", як згадується в його біографії. Втім, насправді цей виш виїхав на підконтрольну Україні територію. Так звана "ДНР" захопила його корпуси та відкрила там власний навчальний заклад.

Загалом у "Юнармії" він провів лише близько року. Чимало з тих, хто пройдуть повний багаторічний курс мілітаризації з 8-11 років до 18-ти, поки що за віком є дітьми. Адже свою діяльність у "ДНР" ця організація почала з 2019-го.

ВВС вивчила дані про загибель сотень таких, як Іван Шифман. Це зовсім молоді російські військовослужбовці з "ДНР/ЛНР", їхні роки народження – 2000-2005. Варто звернути увагу на кілька особливостей цієї вікової категорії громадян України, мобілізованих в окупації.

По-перше, у 2022 році ми відзначили достатньо велику кількість випадків, коли між датами їхнього вступу на службу та загибелі минуло лише від одного дня до двох місяців. Утім, такі випадки були не поодинокими і в 2023-му, і в 2024-му.

По-друге, серед цих загиблих громадян України є студенти вишів з окупованого Донбасу, зокрема з Луганського університету ім. Даля, а точніше тієї його частини, яка залишилася в окупації. Адже інша частина колективу та студентів виїхали з окупації й відновили роботу на підконтрольній Україні території.

У 2022-му окупаційна влада мобілізовувала звідти студентів до "народної міліції ЛНР". ВВС знайшла інформацію про щонайменше п'ятьох загиблих студентів з різних факультетів та інститутів університету.

Прикметно, що на офіційних сторінках цього вишу в соцмережах немає жодних повідомлень про загибель студентів. Від початку повномасштабної війни там публікувалися лише розповіді про їхнє світле майбутнє й великі перспективи тих, хто там навчається.

Про загибель на фронті великої кількості студентів, мобілізованих до "народної міліції "ДНР/ЛНР" у 2022 році, ВВС розповіло також джерело, яке тоді перебувало на території так званої "ЛНР".

По-третє, абсолютна більшість громадян України опинилися в лавах тих підрозділів, які Росія сформувала на "народних міліцій "ДНР/ЛНР". Це, до прикладу, 114-та та 123-тя мотострілецькІ бригади сухопутних військ РФ, батальйон "Сомалі" та штурмовий загін "Керч".

За даними української військової розвідки, новосформовані підрозділи підпорядковуються переважно Південному військовому округу РФ.

ВВС News Україна та спільний проєкт ВВС, "Медіазони" й волонтерів здійснюють власний підрахунок кількості загиблих у лавах армії РФ 2000-2005 років народження. На початок лютого 2026 року ми встановили щонайменше 241 військового такого віку з окупованих територій Донеччини та Луганщини. Вони загинули в період між лютим 2022 року та груднем 2025 року.

Інформацію про них вдалося отримати з некрологів у місцевих медіа, дописів їхніх рідних, друзів та адміністрацій шкіл, де вчилися, у соцмережах. А також із матеріалів на місцевих сайтах та повідомлень телеграм-каналів "Юнармії".

ВВС підрахувала, що середня тривалість їхньої служби на війні до смерті – близько 170 днів, тобто трохи менше пів року. Варто зауважити, що не у всіх випадках вдалося знайти точні дати мобілізації чи призову й смерті. Тому ця цифра не є остаточною, але вона відображає тенденцію і загальну картину за всі роки російської агресії.

У лавах армії РФ лише в одному 2022 році загинуло близько 20 тисяч військових саме з території "ДНР/ЛНР". Таку оцінку дає журналістка ВВС Ольга Івшина. Вона координує проєкт з підрахунку загальної кількості загиблих в армії РФ під час повномасштабного вторгнення.

Яку частину з цих 20 тисяч становлять 18-22-річні мобілізовані, призовники чи контрактники – таких даних наразі немає.

Український Координаційний штаб з питань військовополонених, як випливає з оприлюднених ним даних, вважає примусовою мобілізацією українських громадян і описане вище примусове поповнення російського війська, і сезонний чи безперервний призов на військову службу, і підписання контракту. До цього варто додати загальну чи часткову мобілізацію як такі.

Це все різні способи вступу на військову службу. Але суть одна – примус до участі в бойових діях на боці РФ проти власної країни.

Загальну мобілізацію на окупованих територіях сходу України оголосили 19 лютого 2022 року. Саме під неї потрапили й студенти. Там відбулося кілька її хвиль. Цю мобілізацію проводили місцеві воєнкомати, сформовані після 2014 року.

Між 2015 роком та лютим 2022-го в "ДНР/ЛНР" не проводили призов. У їхніх "народних міліціях" служили лише контрактники. За даними ГУР, тільки третина з них були місцеві. Близько 70% – це були російські "добровольці" та офіцери.

Водночас із вересня 2022 році в самій Росії триває часткова мобілізація, яку не скасовували.

У вересні 2022 року Росія провела псевдореферендум під прицілами автоматів на окупованих територіях України, щоб оголосити про їхню незаконну анексію. Після нього запровадила там власну систему призову й воєнкоматів, що ведуть військовий облік місцевого населення.

Відтоді місцевих юнаків почали викликати на медкомісії та психологічні тести. Деякі отримали ці повістки у 17-річному віці.

28 жовтня 2025 року Держдума РФ ухвалила рішення про безстроковий призов до лав РФ, тобто призовна кампанія там стала безперервною. Після строкової служби росіяни заохочують підписувати контракти. Бо інакше людину з військовим досвідом усе одно мобілізують.

З біографій загиблих громадян України 2000-2005 років народження помітно: в 2023-2025 роках з-поміж них збільшилася кількість контрактників. Принаймні частину тих, кого примусово мобілізували у 2022-му, записали як "добровольців".

Що далі

Молоді чоловіки, громадяни України, так чи інакше й далі поставатимуть перед вибором – що робити, коли ось-ось прийде російська повістка, чи коли силою змушують підписати контракт з армією РФ.

По-перше, серед них є ті, хто не хоче жити в Україні й не пов'язує себе з нею, як-от Андрій. Потрапивши в полон, вони прагнуть повернутися в Росію чи на окуповані території. Мають антиукраїнські погляди.

Українська держава мала б визначитися, чи може вона, взагалі, міняти за запитом Росії полонених, що мають українське громадянство й походять з окупованої території.

Офіційну позицію щодо цього в листопаді 2025-го озвучив секретар Координаційного штабу бригадний генерал Дмитро Усов.

За його словами, це питання можуть розглянути у парламенті. Верховна Рада могла б внести зміни в законодавство.

"Маємо приймати правильне рішення, коли йде запит від російської сторони на їх обмін, тому що відбувається обмін українців на українців. Ми маємо робити все, щоб вони не поверталися до РФ, а залишалися в Україні", – наголосив Дмитро Усов, виступаючи на конференції Crimea Global у листопаді 2025-го.

Водночас для українських громадян, яких в Україні звинувачують у колабораціонізмі, діє програма "Хочу к своим". Ті, хто зголосився на участь у ній, звертаються до російської сторони з проханням обміняти їх.

По-друге, громадяни України, які опинилися в російській армії, або є потерпілими від воєнного злочину примусової мобілізації в окупації, або підозрюваними в державній зраді чи колабораціонізмі. Перше стається, якщо на людину тиснули та їй погрожували. Друге – коли це було добровільне рішення.

Стаття 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду визнає воєнним злочином примус людини до служби в іноземній армії, яка воює проти її власної країни.

Четверта Женевська конвенція забороняє залучати цивільне населення до служби в окупаційній армії.

Українські суди вже винесли в деяких випадках виправдувальні вироки. Вони роблять це, коли отримують докази примусу до мобілізації, призову чи підписання контракту громадян України в окупації.

"І ми чекаємо, щоб їх звільнили з таборів", – наголосив Дмитро Усов.

Якщо Україна абсолютно в усіх випадках карала б за вступ до армії держави-агресора, не враховуючи примусу, то це знеохотило б її громадян думати про добровільну здачу в полон. Якщо така людина вважатиметься в будь-якому разі зрадником, зникає стимул боротися.

Водночас Україна має притягати до відповідальності своїх громадян за такі тяжкі злочини, як державна зрада чи колабораціонізм, якщо є докази винуватості.

"На початку цього процесу я одночасно вважав, що потрібно сприймати їх як потерпілих. Нині дивлюся на це дещо інакше. Навряд чи має місце примусова мобілізація, якщо людина довго служить, отримує гроші, підписала контракт", - зауважує Андрій Яковлєв, адвокат, керуючий партнер АО "Амбрела", експерт Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ).

В Офісі генерального прокурора ВВС відповіли, що психологічний чи фізичний тиск на громадян України в окупації "виключає їх кримінальну відповідальність за участь у збройному конфлікті на боці країни-агресора". За українським законодавством такий примус є воєнним злочином.

Однозначно державною зрадою вважається участь громадян України у війні на боці РФ у складі її приватних військових компаній.

В інших випадках правоохоронці та суд розглядають докази можливого примусу й припускають, що людина є потерпілою.

Постає питання, як молодь в окупації могла б підтримати держава та суспільство: від програм психологічної допомоги до сприяння в працевлаштуванні й отриманні житла.

Поки що цілісної політики щодо цього в України немає. А доступ до інформації про виїзд на підконтрольну Україні територію обмежений.

Попри це, деякі з молодих людей, що виросли в окупації, як-от Арсен і Артур, вибирають Україну, європейське майбутнє й саме життя.

"У мене навіть у російському паспорті (виданому в Криму. – ред.) було написано місце народження – Україна. Я не хотів бути її зрадником", – каже Артур про свій вибір.

Всі імена співрозмовників ВВС, які розповіли про свій досвід служби в російській армії чи уникнення призову в окупації, змінені на їхнє прохання або з міркувань безпеки.