"Підпільний аборт ледь мене не вбив". Історія нобелівської лауреатки

"Кожна мить того аборту була для мене несподіванкою", - каже Анні Ерно.

Французька лауреатка Нобелівської премії з літератури говорить про нелегальний аборт, який у 1963 році ледь не коштував їй життя.

Їй було 23 роки, вона була студенткою з амбіціями стати письменницею. Але як перша в родині робітників і крамарів, хто вступив до університету, вона відчувала, що її майбутнє вислизає з рук.

"Секс наздогнав мене, і те, що росло всередині мене, я бачила як клеймо соціальної поразки", - написала вона згодом.

Її щоденникові записи з одного слова, якими вона відраховувала час у чеканні менструації, читалися як зворотний відлік до загибелі: RIEN. НІЧОГО.

У неї було два варіанти: викликати аборт самостійно або знайти лікаря чи підпільного абортиста, який зробить це за гроші. Зазвичай це були жінки, яких називали "ангелотворцями".

Але дістати будь-яку інформацію було неможливо. Аборт був незаконним, і кожному, хто був до цього причетний - включно з самою вагітною жінкою, - загрожувала в'язниця.

"Це було таємницею, про це ніхто не говорив, - каже нині 85-річна Ерно. - Дівчата того часу абсолютно не знали, як відбувається аборт".

Кінець мовчанню

Ерно почувалася покинутою - але водночас рішучою. Пишучи про той період, вона хотіла показати, якої сили потребувало протистояння цій проблемі.

"Насправді це була боротьба між життям і смертю", - каже вона.

Простою, фактичною мовою Ерно описує ті події без прикрас і пощади до читача у своїй книжці "Подія".

Після того як лікарі відмовили їй, а зробити це сама вона не могла, вона зрештою знайшла підпільну абортистку.

"Важливі деталі", - каже вона.

"Це була в'язальна спиця, яку я привезла з батьківського дому. А ще те, що коли в мене нарешті стався викидень, я не знала, що доведеться виходити плаценті", - розповіла письменниця.

Після підпільного аборту її доправили до лікарні з сильною кровотечею прямо з університетського гуртожитку.

"Це було найгірше насильство, якого можна завдати жінці. Як ми могли допустити, щоб жінки проходили через таке?" - каже вона.

"Мені не було соромно все це описувати. Мною керувало відчуття, що я роблю щось історично важливе", - каже Ерно.

"Я усвідомила, що та сама тиша, яка панувала навколо нелегальних абортів, перенеслася і на легальні. Тож я сказала собі: 'Усе це буде забуто'", - додає вона.

Книга "Подія", опублікована у 2000 році, нині входить до шкільної програми у Франції та була екранізована у фільмі, що здобув численні нагороди.

Ерно каже, що молодим людям важливо знати про небезпеки нелегальних абортів, адже політики іноді намагаються обмежити доступ до легальних. Вона вказує на нещодавні події в окремих штатах США та в Польщі.

"Контроль над власним тілом, а отже й над репродукцією, є фундаментальною свободою", - каже вона.

Нині аборт у Франції є конституційним правом - це перша країна, яка його гарантувала, - але Ерно хоче зберегти памʼять про незліченних жінок, які померли внаслідок нелегальних абортів.

Ніхто точно не знає, скільки їх було, адже причину смерті часто приховували. За оцінками, до легалізації абортів у 1975 році у Франції щороку від 300 000 до одного мільйона жінок робили нелегальні аборти.

"Я думаю, вони заслуговують на пам'ятник, як у Франції є пам'ятник невідомому солдату", - каже вона.

Цього року Ерно увійшла до делегації, яка запропонувала меру Парижа встановити такий пам'ятник, але чи будуть вжиті якісь заходи, залежатиме від результатів виборів у березні.

Ця тема й досі здатна шокувати. Під час перегляду театральної адаптації книжки Ерно "Роки", де також є сцена аборту, глядачів регулярно виносять із зали.

Письменниця каже, що стикалася і з кумедними реакціями. Один професор університету сказав їй: "Це міг бути я!"

"Це демонструє надзвичайний страх перед жіночою силою", - каже вона.

У своїй творчості Ерно безстрашно досліджує власне життя.

Її книжки торкаються ганебних тем, які багато хто пережив, але мало хто наважується озвучити, - сексуального насильства, темних сімейних таємниць, втрати матері через хворобу Альцгеймера.

"Це сталося зі мною, щоб я могла про це розповісти", - так вона завершує "Подію".

У "Історії дівчини" вона описує свій перший сексуальний досвід під час роботи в літньому таборі, коли старший керівник табору її зґвалтував.

Тоді вона не розуміла, що відбувається, і була "трохи схожа на мишу перед змією, яка не знає, що робити".

Тепер, визнає вона, що це вважалося б зґвалтуванням, але каже, що в її книжці це слово не вживається.

"Бо для мене важливо точно описати те, що сталося, без оцінок", - пояснює Ерно.

Події її життя були зафіксовані в особистих щоденниках, які Ерно вела з 16 років. Після одруження ці дорогоцінні записи зберігалися в коробці на горищі в будинку її матері разом із листами друзів.

Але у 1970 році, коли мати Ерно переїхала жити до неї та її родини, вона привезла з горища все - окрім тієї коробки з її вмістом.

"Я зрозуміла, що вона їх прочитала і вирішила, що їх слід знищити, - каже Ерно. - Вона, мабуть, відчувала огиду".

Це була непоправна втрата, але Ерно не хотіла руйнувати їхні стосунки безглуздою сваркою. І як спроба стерти минуле це не спрацювало.

"Правда пережила вогонь", - пише Ерно в "Історії дівчини".

Не маючи щоденників, на які можна було б спиратися, вона покладалася на пам'ять, яка, за її словами, виявилася достатньою.

"Я можу гуляти своїм минулим, як захочу. Це як проєкція фільму", - каже письменниця.

Саме так вона написала і свою програмну книжку "Роки" - колективну історію повоєнного покоління.

"Мені просто треба було запитати себе: 'Яким було життя після війни?' - і я можу це побачити й почути", - каже вона.

Ці спогади належать не лише їй, а й людям навколо. Ерно виросла в батьківському кафе в Нормандії, оточена клієнтами з ранку до ночі.

Це означало, що з дитинства вона дізнавалася про дорослі проблеми - і це її бентежило.

"Я не була впевнена, чи мої однокласники знали про світ стільки ж, скільки я", - каже вона.

"Я ненавиділа те, що знала про п'яних чоловіків, які забагато пили. Тож мені було соромно за багато речей", - додає Ерно.

"Я писатиму, щоб помститися за свій народ"

Ерно пише стислим, оголеним стилем. За її словами, вона сформувала його, коли почала писати про свого батька - робітника, для якого проста мова здавалася доречною.

У 22 роки вона записала в щоденнику: "Я писатиму, щоб помститися за свій народ" - фразу, яка стала для неї дороговказом. Її метою було "виправити соціальну несправедливість, пов'язану з соціальним класом при народженні", сказала вона у своїй Нобелівській лекції 2022 року.

Як людина, що пройшла шлях від сільського робітничого життя до життя середнього класу в передмісті, вона називає себе внутрішньою мігранткою.

Останні 50 років вона живе в Сержі, одному з п'яти "нових міст", збудованих навколо Парижа, куди вона переїхала зі своїм тодішнім чоловіком і дітьми. У 1975 році місто ще будувалося, і вона спостерігала, як воно виростає навколо неї.

"У цьому просторі ми всі рівні - усі мігранти, з Франції і з-за її меж", - каже вона.

"Я не думаю, що мала б таку саму перспективу на французьке суспільство, якби жила в центрі Парижа", - додає письменниця.

Будинок, у якому вона живе зараз, вона купила за гроші від своєї першої літературної премії.

Зв'язок з аудиторією є надзвичайно важливим для Ерно.

Коли у 1989 році завершився її пристрасний любовний роман із одруженим радянським дипломатом, саме письмо допомогло їй оговтатися.

Після публікації цієї книжки, "Проста пристрасть", їй почала надходити підтримка від читачів.

"Раптом я почала отримувати безліч листів від жінок і чоловіків, які розповідали мені про власні любовні історії. Я відчула, що дала людям змогу відкритися і говорити про свої таємниці", - каже вона.

За її словами, у всепоглинаючому романі завжди є певна частка сорому, "але водночас мушу сказати, що це - найпрекрасніший спогад усього мого життя".