Болісно знайоме українцям вже два роки: CNN описує побачене у Суджі

На вулицях розкладаються тіла. Цивільні автівки, пошматовані кулями, стоять вздовж дороги. Половина обличчя Леніна з пам’ятника на площі знесено. Вулиці вкриті шрапнеллю. Місцеві жителі ховаються у бомбосховищі. Запах смерті у вивернутих навиворіт будинках. Ці картини болісно знайомі українцям, але донедавна чужі росіянам.

Коли російський президент Володимир Путін два роки тому вирішив почати війну, Росія не очікувала, що може отримати вторгнення у відповідь.

Так CNN описує те, що побачив у Суджі їхній кореспондент Нік Волш, коли американський мовник отримав доступ до контрольованого українськими військовими російського міста.

Як йдеться в статті, CNN потрапила до Росії у супроводі українських військових через кордон із КПП, зруйнованому під час першої атаки.

Хоча на горизонті час від часу з’являвся дим від вибухів, на самій дорозі сюрреалістично спокійно. По обидва боки простягаються поля, які не бачили війни від часів нацистів.

На самому в’їзді до Суджі стоїть великий православний хрест із написом "Спаси і збережи". Неподалік від нього два підірвані танки та інша військова техніка – залишки запеклого бою кількома днями раніше.

Вулиці міста переважно безлюдні, але на них відчувається луна від боїв, що ідуть довкола, - чути стрілецьку зброю, але десь на відстані.

Але Суджа не зовсім покинуте місто. На великому будинку біля входу у підвал напис від руки: "В підвалі мирні люди, військових немає". Біля входу сидить 68-річна Інна. Внизу, каже вона, ще 60 цивільних.

"Вони принесли багато коробок, їжу", - розповідає вона про українських військових.

У підвалі ми побачили те, що вже два роки бачили у десятках українських міст, розповідає кореспондент CNN.

Біля входу в укриття на питання "Як життя?" Станіслав погладжує сиву бороду і каже: "Це не життя. Це існування. Не життя".

У темному сирому підвалі зібралися немічні і безпорадні. Стара жінка – все ще у перуці та червоній літній сукні – потроху розкачується зі сторони в сторону і співуче промовляє: "А тепер не знаю, чим все це завершиться. Хоч би перемир’ям, щоб ми могли жити мирно. Нам нічого не треба. Ось моя милиця. Я не можу ходити. Це дуже важко". У вологому присмерку довкола її обличчя дзинчать мухи.

У наступній кімнаті мерехтливе світло вихоплює родину з шістьох осіб. Чоловік каже: "Тиждень. Жодних новин. Ми не знаємо, що відбувається довкола". Його син сидить поруч із закам’янілим блідим обличчям.

Наприкінці коридору з одним із наших українських супроводжувачів говорить Єфімов. Він каже, що йому за 90 років. Його донька, племінниця та онуки вийшли заміж за українців і живуть в Україні, але він не може з ними зв’язатися.

"До України", - відповідає він, коли його питають, куди б він хотів евакуюватися. На відео, яке супроводжує статтю, чути, як старий чоловік додає: "Сам я росіянин".

На улиці 74-річна Ніна шукає ліки. Магазини розтрощені, аптеки закриті. Вона наполягає на тому, що не хоче жити із таким самим завзяттям, як і говорить, що має право жити там, де й завжди, - так само, як багато українських жінок її віку у зруйнованих війною містах.

"Якби я хотіла, я би поїхала. Чого б це я мала їхати звідти, де живу 50 років? Моя донька і мати тут поховані, мій син тут народився, мої онуки… Я живу на своїй землі. Не знаю, де я живу. Не знаю, чия ця земля. Я нічого не розумію".

Наразі невідомо, як і де завершиться цей стрімкий, успішний і неочікуваний наступ, або коли повернуться російські сили. Але це буде надто пізно, щоб загоїти ще один удар по гордості Росії відтоді, як у лютому 2022 вона розпочала вторгнення, що мало тривати лише кілька днів.