Книзі року BBC - 20 років. Як змінилися книжки й читання в Україні

Книжкові премії – це як вітаміни для літератури, колись сказав письменник Сергій Жадан.

Книга року BBC зʼявилася у часи, коли українській книжці вітаміни були життєво необхідні, і стала свідком її зростання й дорослішання. За 20 років Книга року й сама подорослішала, розширившись до трьох категорій і завоювавши довіру читачів.

Зі списком переможців премії люди приходять у книгарні та на книжкові ярмарки, а видавці прагнуть отримати на обкладинку своїх видань позначку "Книга року BBC".

20 років - це багато чи мало для літератури? А для літератури, яка народжується в часи революцій і воєн?

І отже, пригадуючи історію Книги року BBC, ми також міркували про те, як змінювалася література, книговидавництво і книжковий ринок в Україні за останні два десятиліття.

Український Букер

За цей час Україна пережила стільки історичних подій, що повернення у 2005 рік здається неабиякою подорожжю в часі.

Щойно пронеслася Помаранчева революція і став популярним лозунг "бандитам тюрми", "Дикі танці" Руслани на Стамбульському Євробаченні вперше зробили Київ музичною столицею Європи. Світ ще не мав айфонів і не знав соцмереж, а українська служба BBC вела радіомовлення з Лондона.

Так, напередодні новорічних свят у редакції виникла ідея створити різдвяну передачу про книжки – розпитати слухачів, що вони читали протягом року і що їх вразило.

"У нас у всіх тоді було відчуття, що ми робимо дещо більше, ніж радіопередачі, що ми беремо участь у тому, як розвивається Україна, у тому, що робиться в її культурному просторі", - каже Богдан Цюпин, який тоді працював кореспондентом Української служби BBC у Лондоні.

Але його колега, журналістка й письменниця, Світлана Пиркало побачила цю ідею ширше. Вона запропонувала зробити не просто серію інтервʼю з читачами, а книжковий конкурс і до того ж з грошовим призом - мінімум у 1000 фунтів.

"Це мав бути український "Букер", - каже Пиркало, тепер радниця ЄБРР з питань культури. - Коли інші ЗМІ, люди бачать, що є грошова складова, це викликає інтерес”.

На той момент незалежної літературної премії з грошовим призом в Україні не було.

Але скептики вважали, що й якісних книжок українською мовою на пʼятірку фіналістів теж не набереться.

Сьогодні, коли відкриваються нові книгарні і видавництва, деякі навіть недалеко від фронту, а літературні фестивалі збирають не менше молоді, ніж футбольні матчі чи музичні концерти, у це важко повірити.

Але на початку 2000-х знайти у центрі Києва книжку українською було непросто.

"Десь там Забужко, ще спробуй її дістати, треба лізти по драбині", - каже Пиркало. Усе було завалено російськими книжками.

"Ми приїжджали в Україну з дітьми і не могли їм пояснити, чому в Україні все неукраїнське", - пригадує Цюпин. На центральному залізничному вокзалі Києва не було жодної газети українською мовою, не було україномовних дитячих журналів чи книжок.

Тим часом сама українська література була на піднесенні.

"Ті, кого ми зараз вважаємо класиками, Забужко, Андрухович, Прохасько, тоді були молодими авторами, які створювали нову літературу незалежної України", - каже професорка Києво-Могилянської академії і багаторічний член журі Книги року BBC Віра Агеєва.

Вона розповідає, як на початку 2000-х українська інтелігенція вимагала введення мита на російські книжки, щоби підтримати українське книговидавництво.

"Ми палили рукописи під кабміном, але тоді це нікого не вразило", - каже вона.

Утім, від самого початку конкурсу стало зрозуміло, що книжок вистачить не лише на пʼятірку, але й на десятку, і на довгий список.

"Було видно, наскільки українських книжок багато і водночас наскільки вони невидимі, - каже Пиркало. – Саме тому й була потрібна така премія - незалежна і з призом".

А також премія, яка одразу відмовилась від літературознавчого академізму й стала обирати якісний цікавий текст, незалежно від того, чи його автор відомий письменник або дебютант, який написав свій перший роман.

"Наша премія відкрила чимало нових імен, - поділилася редакторка BBC Україна і член журі конкурсу Марта Шокало - Були роки, коли книжки на конкурс подавали заслужені письменники, а вигравав нікому не відомий автор".

"Але зрештою наш конкурс так і називається, Книга року BBC, тобто на першому місці стоїть книжка, і ми дивимось на текст, а не на те, хто його написав", - додає Шокало.

І таким текстом цілком може стати популярний роман, розрахований на масового читача, а не вузьке коло інтелектуалів.

"Важливо, щоби матюкалися і писали не лише про високі матерії, а й про секс, але щоб усе це було в україномовному полі", - зауважує Світлана Пиркало.

Вона пригадує запеклі дискусії про те, чи "відповідає канонам української літератури кількість сексу в прозі Юрія Винничука", коли його роман "Весняні ігри в осінніх Садах" став першим переможцем Книги року BBC, і каже, що сьогодні такі сперечання важко уявити.

На першу церемонію нагородження Книги року BBC у книгарню-кавʼярню на Подолі набилося багато людей. І Винничук приїхав отримати приз.

"Ми завжди намагаємось, щоби переможці до останнього не знали, що вони перемогли", - розповідають організаторки.

За словами Марти Шокало, перша емоція на обличчі автора, коли йому кажуть, що він виграв Книгу року BBC, - це "найцінніший момент всього конкурсу".

Згодом інтрига, яка наростає в останні тижні перед врученням нагород, і часто несподіваний вибір журі, стали фірмовим стилем премії. Це привертає увагу читачів, вважає літературна критикиня Тетяна Трофименко.

Для широкого кола людей премія стала привабливою ще й тому, що її журі поєднало літературознавців і журналістів – людей, які займаються літературою, і людей, які спілкуються з аудиторією.

Алкототалізатор і манна каша з шампанським

У 2011 році радіо Української служби ВВС припинило мовлення – стрімко набирала обертів доба диджиталізації і соціальних мереж.

І хоча з приходом до влади проросійського президента Віктора Януковича і його Партії регіонів стався відкат в українській культурі, зупинити розвиток україномовної книжки вже було неможливо.

У 2007 році відкрили першу книгарню, орієнтовану на україномовну книгу, - "Книгарню Є", а у 2011-му пройшов перший Книжковий Арсенал.

Розвиток технологій змінив і сам конкурс, розповідає Ніна Курʼята, яка очолила Українську служби BBC у 2011 році.

Книга року почала життя у соцмережах, які допомогли популяризувати премію, пояснює вона. BBC Україна почала “тегати” авторів, а письменницька й читацька спільнота уважно стежила за конкурсом.

Книга року стала "ритуалом, без якого неможливий грудень", каже письменниця і журналістка Олена Павлова.

І як грудень важко уявити без глінтвейну, так і у Книги року зʼявилася своя алкогольна історія.

Вона почалася у Староакадемічному корпусі Могилянки, де в 2011 році проходила церемонія нагородження і на яку письменники прийшли з пляшками алкоголю, пригадує Ніна Курʼята. Вони мали дістатися тому, хто вгадає переможця, а якщо ніхто не вгадає, тоді автору-переможцю.

Так зʼявився "народний алкототалізатор".

"Коли у тебе на сцені британський посол, а в залі люди з алкототалізатором, стало ясно, що українська література з андеграунду входила у публічне інформаційне поле",- каже Курʼята.

"Ставки робили відомі митці, інтелектуали, найзубатіші літкритики та громадські діячі – сама сметанка", - жартує Олена Павлова, яка взялася вести сторінку алкототалізатора у фейсбуку. Минулого року вона поставила пляшку червоного сухого вина на книгу Ростислава Семківа "Пригоди української літератури" – і перемогла.

Натомість у перший рік літературно-алкогольної розваги переможця ніхто не вгадав. І це має своє пояснення.

Книгою року BBC несподівано стала дитяча книжка. Це був двотомний історичний роман Володимира Рутківського про Козацьку Україну - "Сині води".

Рутківський алкогольним призом не зацікавився, і учасники алкототалізатора самі розпили свій трофей "на славу української літератури", пригадує Віра Агеєва.

Але організатори Книги року замислилися.

"Ми раптом усвідомили, що і дитяча література може бути такого рівня, що заслуговує на окрему відзнаку", - каже Світлана Пиркало.

Вона розповідає, що від самого початку було розуміння, що переможцем може бути й дитяча книжка, якщо вона якісна.

Але тепер стало очевидно, що потрібна окрема номінація, каже тодішня редакторка BBC Україна – Ніна Курʼята. Вона запропонувала створити Дитячу книгу року, й BBC підписала угоду про співпрацю у дитячій номінації з культурною програмою ЄБРР.

Але звичайно дитяча література почала змінюватися раніше. На думку письменниці Лесі Ворониної, величезну роль у цьому зіграли "Майдан 2004 року і Майдан 2013-2014, з яких почався новий відлік нашої історії і сучасної дитячої літератури також".

"Нам треба було зрозуміти - хто ми. Чому наші діти читають книжки російською - невже у нас немає своїх класних авторів, які пишуть цікаві, дотепні, страшні й таємничі історії, від яких не можна відірватися?"

Саме тоді з'явилося кілька десятків нових видавництв, які почали спеціалізуватися на дитячій літературі й полювати на талановитих авторів, часом навіть переманюючи їх одне в одного, каже Воронина.

Її книжка "Таємне Товариство Боягузів" стала першим переможцем у Дитячій номінації. І це був “буквально прорив для письменників і видавців, адже рейтингу дитячих книжок до цього не було взагалі”, додає Світлана Пиркало.

"Для мене література існує передовсім у читанні. А коли воно спільне, творче, веселе, глибоке та радісне – я найщасливіша. Саме цей досвід мені подарувала Дитяча Книга року BBC", - поділилися письменниця Галина Ткачук.

Вона каже, що завдяки премії вивчила свої "Тринадцять історій у темряві" напам’ять. Адже після перемоги у конкурсі її запрошували читати книжку для дітей у школах та бібліотеках багатьох міст.

Символічно, що ще у далекому 2008-му, Леся Воронина прийшла на церемонію нагородження Книги року з каструлею манної каші з цукатами - тієї самої, про яку так багато написано в її книжках. Книжка Ворониної у фіналі поступилася соціально-побутовому роману Люко Дашвар, але запам’яталася подія саме кашею, пригадує кураторка літературних проєктів Оксана Щур.

"Виявилося, що з шампанським манна каша смакує чудово - отак виглядають дитячі мрії, коли читачі вже підросли!"

Від революції до "українського Гемінґвея"

Коли у 2014-му році Революція гідності завершилася розстрілом протестувальників на Майдані, країна зрозуміла, що то була не кульмінація, а лише завʼязка. Анексія Росією Криму, вторгнення Кремля на Донбасі та інші незворотні історичні процеси спричинили ланцюгову реакцію і в українському мистецтві.

"Українська література - це її споконвічна риса - завжди найкраща, коли твориться всупереч", - пояснює Юрій Андрухович у коментарі ВВС Україна.

Письменник уточнює, що "від 90-х еволюцію української літератури по висхідній прискорювала спершу антиукраїнська політика влади (особливо Віктора Януковича), а згодом і російська агресія".

"Проза віддзеркалює проблеми у суспільстві", - сказала тоді на врученні Книги року редакторка Української служби BBC Ніна Курʼята.

Наприклад, "У книжці про драконів, яка перемогла (Катя Штанко "Дракони, вперед!", Дитяча книга року – ред.), авторці цей Крим дуже болить, як вона нам сказала, бо вона сама звідти".

І поки гривня девальвувала, ЗСУ боролися із самопроголошеними "ДНР" та "ЛНР", а Київ уперше заборонив діяльність комуністичної партії, українські письменники рефлексували про життя в епоху зламів. Тож у 2015-му році на конкурс надійшли стоси книг, присвячених Майдану.

А вже невдовзі сталася ще одна важлива подія для книг українською мовою: наприкінці 2016-го тодішній президент Петро Порошенко підписав указ про обмеження ввезення книг із Росії. Для Євгенії Кузнєцової це було переломною миттю.

"20 років тому […] видавництво книжок вважалось гарантовано збитковим бізнесом, що в умовах тиску російської книжки було близько до правди", - пригадує письменниця.

Зараз, на її думку, український книжковий ринок росте, і він - "дійсно український".

Ринок ріс, зокрема і в жанрах. Добігала кінця епоха, коли вважали, що не могло бути української фантастики, книжок про бізнес, жанрової літератури і "просто хороших текстів", каже Кузнєцова.

У другій половині 2010-х жанри так квітнули, що й Книга року ВВС уперлась у власні обмеження. Одного разу на конкурс прийшла книжка "Тато в декреті" Артема Чапая.

Твір настільки визначний, що автора надовго запамʼятали саме як "тата в декреті", але редакція довго сперечалася, що ж робити із номінантом. Річ у тім, що це була книжка у жанрі нонфікшн - проза, якій тоді не було місця у конкурсі.

Артем Чапай тоді навіть не потрапив до довгого списку, але проклав стежку для нехудожньої літератури.

"У якийсь момент мені видалося, що есеїстика стає дуже важливою в літературному процесі", - пригадує Віра Агеєва, яка палко підтримала нову номінацію.

Вона пояснює: у тоталітарному радянському суспільстві, де немає свободи думки, узагалі немає есеїстики. Але зараз есеїстика як жанр - на піднесенні, і в Україні зокрема. "Саме у номінації есеїстики у нас були прегарні книжки", - додає літературознавиця.

Однією з таких книжок стала і переможниця 2020 року - "Планета полин" Оксани Забужко (збірка із 14 есеїв про важливі для авторки події і людей: Катерину Білокур, Соломію Павличко, Юрія Шевельова, Юрка Покальчука, діда письменниці, про Голодомор і Чорнобиль).

Коли ВВС Україна запитала у Забужко, як премія вплинула на її літературну карʼєру, письменниця відповіла: "Ваше питання, вибачте, просто анекдотичне, спойлер: взагалі-то це моє лауреатство мало вплинути на "кар'єру" премії - підняти її репутацію, - а не навпаки”.

Тим часом у новітній історії України стався важливий момент. У новорічну ніч 2019 року актор і комік Володимир Зеленський оголосив, що йде у президенти, і згодом переміг на виборах.

Зміна президента не принесла обіцяного миру - на сході продовжилися бойові дії, українці й далі гинули від російської війни, а ветеранська література все більше вбивалася в колодочки.

Того ж 2019-го Книгою року ВВС стала "Доця" волонтерки і перекладачки Тамари Горіха Зерня. Авторку-дебютантку почали називати українським Гемінґвеєм за роман, присвячений воєнному Донбасу. А сама Тамара Горіха Зерня присвятила перемогу українцям в окупації.

"Я дякую нашим українцям і українкам, які боролися з самого початку, з першого року війни і не припиняють боротися досі […] Вони чекають Україну, і я впевнена, що ця перемога для них буде величезним підбадьорливим фактором".

Слідом за нею Книгу року ВВС підкорили й інші ветерани - Сергій Сайгон та Артем Чех. Хоча обидва присвятили романи зовсім іншим часам: "Юпак" і "Хто ти такий?" - це розлогі рефлексії про 90-ті, у яких дорослішали автори.

Світлана Пиркало пояснила це тим, що великий роман розглядає тектонічні зміни в суспільстві: зміну стереотипів і поглядів. На її думку, на відміну від репортажу та есеїстики, такі твори визрівають протягом певного часу.

"Стільки зайняло, щоб Чех, молодий автор, побачив ті часи так, як він їх побачив… відсторонено і з цікавістю письменника подивився на них," - прокоментувала вона.

А Сергій Saigon так написав у відповідь на питання ВВС Україна: "Сразу по суті. Я не відношу себе до української літєратури і не читаю її. Ісходя з цього - я в душі не *** про зміни в українській літєратурі за крайні 20 років".

Коли Saigon переміг, церемонію нагородження через пандемію ковіду провели онлайн. У той рік вперше за всю історію існування у Києві зупинили метро, і багатьом здавалося, що найбільший виклик для цього покоління - що життя змінилося на пандемічне і вже ніколи не стане інакшим.

Ті химерні часи Вадим Карпʼяк пригадує такою історією з Книги року.

"Книгу року отримав "Юпак" Сайгона, а в публіцистиці перемогла Оксана Забужко. Церемонії не було як такої, це ж саме був ковідний рік, збирати людей не дуже годилося”.

"Ми записали інтерв'ю в Арсеналі спочатку з Сайгоном, а тоді з Оксаною Стефанівною. І всі разом пішли вечеряти. Вечірня розмова у грузинському ресторані була дуже гаряча між Оксаною Стефанівною Забужко і розвідосом, бійцем 10-ї, здається, бригади, з дуже яскравою біографією, Сергієм Сергієвичем Сайгоном".

Їм було про що посперечатися, розповідає Вадим Карп'як. "В якийсь момент я думав, що треба буде теж підвищувати голос, щоб усе заспокоїти. Але обійшлося моїми модераторськими талантами".

І потім, коли ці два представники таких різних полюсів української культури висловили одне одному все, що хотіли, вони мило поверталися разом до Арсеналу. Оксана Стефанівна обіцяла, що обов’язково прочитає "Юпака".

Нагороди на передову і премія на снайперські патрони

Та літературним дискусіям про жанри, канони, мову та мовлення довелося надовго завмерти. Тільки-но Україна вийшла із локдаунів, гучно відсвяткувала 30-річчя незалежності парадом військової техніки і "Мрією" в небі - востаннє на публіці… Росія напала вже на всю територію.

З огляду на близькість часів, важко оцінити: чи доречно вести відлік нової мініепохи в літературі після 2022-го?

Чи достатньо того, що як і в 2014-му, на конкурс знову прийшли стоси книжок зі схожим сюжетом - тільки тепер про підйом від вибухів о четвертій ранку і втечу з тривожним рюкзачком?

Але цю мініепоху все ж таки можна було побачити, почути й відчути. Наприклад, тоді, коли два із трьох переможців Книги року вийшли на звʼязок для вручення премії з передової (Андрій Семʼянків "Танці з кістками. Медичний трилер" (Книга року BBC) та Павло Казарін "Дикий Захід Східної Європи" (Книга року – Есеїстика).

Коли Євгенія Кузнєцова після перемоги на конкурсі її роману "Драбина" пообіцяла купити на премію снайперських патронів.

Коли Сергій Сайгон приїхав у Київ на лікування з передової і сказав в інтервʼю, що не знає, як думати про літературне майбутнє: "Мені хочеться писать, але треба копать окопи".

Зрештою, коли на Книжковому арсеналі у 2024-му році можна було помітити найбільші натовпи: біля виставки знищених російським ударом книжок друкарні Vivat, на автограф-сесії Артема Чеха, який знову на війні, і на презентації документального фільму Страткому ЗСУ про роль письменників у здобутті перемоги.

Багато співрозмовників ВВС Україна, опитаних для цієї публікації, погодилися: після 2022 року, попри всі російські атаки на українську культуру, вона процвітає. Книговидавництво, довіра до вітчизняних авторів, обговорення української книги на масовому рівні, зрештою, читання українською - на піднесенні.

Коли і як це сталося? Андрій Семʼянків, який служить у ЗСУ і перепрошує за помилки у повідомленні, бо набирає з телефона, вірить, що одного такого моменту не було.

"Це як ділянка, на якій ти садиш рослини. І в якийсь момент розумієш, що вона стала садом. Але хіба вчора вона ще садом не була?" - пише він.

Натомість Юрій Андрухович узагалі переконаний, що найважливіша зміна відбулася наприкінці 1980 - на початку 1990-х років, коли з літературного процесу зникав фактор цензури.

"Тоді й почалася нова українська писемність. Її першим романом є "Рекреації", я написав їх 1990-го, а опубліковано їх було 1992-го. Десь тоді наша література й почала розвиватись у принципово іншій якості - вільний текст вільної нації," – стверджує письменник.

"Варто, однак, зазначити, що українське читацтво (та й загалом громадськість) доростали до цієї нової якості значно повільніше, ніж її розвивали письменники", - додав він..

Це об’єктивна річ. Письменники зобов’язані випереджувати свої суспільства бодай на десяток років. Але у зв’язку з такою різношвидкісністю багатьом сьогодні може здаватися, що зміни в літературі почалися чи то аж після 2014 року, чи навіть із 24 лютого 2022-го.

Книга року і читачі

Очевидно, що змінилося й саме читання.

Люди почали купувати більше книжок, зʼявилися книжкові блоги, канали, подкасти. Літературна критика за останні роки “пішла в народ”, вважає журналістка і медіаменеджерка Тетяна Трощинська, і це суттєво зміцнило читацьку спільноту, яка тепер не просто впливає на літпроцес, а подекуди виконує функції інституту репутації.

Змінилися також технології - популярними стали аудіокнижки, а паперові перекочували на екрани смартфонів і планшетів. Проте, на думку журналіста і культуролога Вадима Карпʼяка, сама культура читання не змінилася.

"Нам здається, що була якась така золота ера читання, і ми в неї повинні повернутися, але ми в неї ніколи не повернемося, - каже він. – Сьогодні книжка конкурує з величезною кількістю інших розваг, які відволікають людей".

Попри це читання стає модним, зауважує письменниця і журналістка Олена Павлова, а столичні книгарні все частіше нагадують "виставку людей" – сюди приходять “себе показати, на інших подивитися”.

"Молодь хоче саме мати книжку, взяти в бібліотеці, прочитати і повернути - не варіант. Їм треба володіти книжкою як артефактом, трофеєм, статусною річчю, яка сигналізує про смак та інтелект - це маленька поведінкова зміна в культурі", – зазначає Олена Павлова.

Немалу роль в демократизації читання зіграла Книга року BBC.

"Сам конкурс був створений з думкою про читача, - каже головна редакторка BBC Україна Марта Шокало. - Ця премія для того, щоб допомогти людям обрати, що читати. У цьому була ідея букерівської премії".

Відгуки членів журі на книжки, а також окремий конкурс читацьких рецензій для "Книги року" – усе це формувало культуру читання в Україні, яка, зрештою, вийшла за межі літературної бульбашки.

Це своєрідні підсумки року, за якими можна відстежувати, що відбувається в українській літературі, додає Олена Павлова. "Якщо почитати книжки переможців за всі роки, можна скласти повноцінне уявлення про нашу сучасну прозу".

Вплив на ринок

За два десятки років нагорода чи номінація у "Книзі року" допомогла багатьом авторам стати видимими у книжковому полі.

До прикладу, "Доця" Тамари Горіха Зерня (Книга року 2019)" кілька місяців після перемоги була у топі "Книгарень Є”. А "Юпак" Сергія Сайгона, якого раніше знало і читало досить вузьке коло, відкрився широкій аудиторії.

Книжка Андрія Сем’янкова "Танці з кістками" (Книга року 2022) завдяки премії стала одним із найуспішніших проєктів "Віхоли" з загальним накладом 62 000 примірників.

Продажі "Пригод української літератури" Ростислава Семківа (у 2023 році перемога в категорії Есеїстика) та "Драбини" Євгенії Кузнецової (того ж року в категорії художньої літератури) у "Книгарні Є" збільшилися втричі.

Найбільший вплив премія мала саме на ринок художньої літератури, вважає Мар’яна Савка, головна редакторка та співзасновниця "Видавництва Старого Лева".

Всі автори дорослої прози видавництва – Софія Андрухович, Таня Малярчук, Євгенія Кузнецова – отримали суттєве збільшення читацької аудиторії. Тоді як автори есеїстики, короткої прози (Андрій Бондар, Василь Махно), а також автори дитячих книжок (Марʼяна і Тарас Прохаськи та Андрій Бачинський) – трохи менше.

Через обмеження у три позиції перед великими видавцями постійно постає дилема – що подати. Колеги вступають у баталії, а письменники часом засмучуються, якщо не потрапили у список обраних.

Трапляється, що видавець номінує книжку, тираж якої закінчується, не подбавши про додруковування. Якщо твір потрапляє в довгі списки, то залишки швидко вичерпуються, а "спраглі книгогризи бігають від книгарні до книгарні та вишуковують видання на барахолках", – розповідає літературна агентка Анна Луцюк.

У бумі книговидавництва і читання українською Віра Агеєва бачить підтвердження змін ідентичності, яке відбувається в українському суспільстві важкою ціною.

"Пушкіни не лише з п’єдесталів пішли, вони з голови вивітрилися, - каже літературознавиця. - Але щоби знайти свою ідентичність, треба прочитати певні книжки, треба себе ідентифікувати з українською культурою".

Колажі Ангеліни Корби