Одним ударом Росія знищила три покоління української родини

Іграшкові ведмедики – великі й малі – лежать навколо могили Адама Бугайова, ніби складаючи йому компанію.

Однак півторарічний малюк тут не один. Разом з ним похована його мама, 27-річна Софія Бугайова. Поруч, на похмурому і вітряному цвинтарі у Запоріжжі, лежить прабабуся Адама, 68-річна Тетяна Тарасевич.

Вони усі разом загинули 7 листопада минулого року внаслідок російської атаки на Запоріжжя. Ці атаки сіють смерть і руйнування, але війна, що поглинає Україну з 2022 року, більше не домінує на міжнародному порядку денному.

Останні години життя Адама Тетяна зняла на відео на своєму телефоні. Вони з мамою Адама, Софією, були на прогулянці.

Світловолосий, блакитноокий Адам одягнений у червону куртку і вовняну шапку з наліпкою Мікі Мауса.

"Навіщо ти знімаєш шапочку? – лагідно каже йому Тетяна. – Буде холодно".

Але хлопчик все одно знімає.

За годину всі троє були вдома й збирались перекусити. Там їх наздогнала російська керована авіабомба, що вдарила по багатоповерхівці. Адам, Софія і Тетяна загинули разом із шістьма іншими цивільними.

Мати Софії, 46-річна Юлія Тарасевич, в день удару була у відрядженні. Вона втратила більшу частину родини і тепер щосили намагається жити далі.

"Це пекло на землі, - каже вона. - Я втратила матір, доньку й онука за секунду. Я не знаю, як жити далі". Найближче до них вона тепер тільки на їхніх могилах.

"Матуся люба", - вимовляє Юлія, гладячи фото матері на дерев'яному хресті.

Поруч лежить могила Софії й Адама. Жінка нахиляється, щоб доторкнутися до фото онука. "Моє кошеня", - плаче Юлія.

Потім вона звертається до світлини Софії: "Моя прекрасна донечко, вибач, що не змогла тебе врятувати".

Коло неї стоїть батько Софії, 60-річний Сергій Лущай.

"Ми часто ходимо на цвинтар, – каже Юлія. – І будемо ходити до кінця життя, від цього на душі стає легше".

Щоразу, коли подружжя приїздить на кладовище, могил стає все більше, і вони тягнуться вдалину.

За словами Юлії, цвинтар розширюється "з приголомшливою швидкістю". Ряди синьо-жовтих прапорів, що позначають могили загиблих солдатів, пронизують похмуре сіре небо.

Запоріжжя, де жила родина, потерпає від постійних обстрілів росіян.

У день загибелі рідних Юлія зателефонувала доньці із заходу України, де була у відрядженні.

"Я просила її бути обережною. Бомби летіли на місто з самого ранку, - згадує жінка. - Вона відповіла: "Дякую, мамо, не хвилюйся. У нас все буде добре".

Сергій був на роботі, коли почув, що щось сталося. Він також зателефонував доньці, але відповіді не отримав. Тоді у домовому чаті в WhatsApp побачив повідомлення: "Друзі, хто ще залишився під завалами?"

"Я кинувся додому і всю дорогу молився, - згадує чоловік, - але мої молитви були вже марні".

"Коли я приїхав, то побачив лише руїни. Я блукав у пошуках свого балкона. Не знаю, скільки минуло часу - дві чи три години - і я зрозумів, що нічого не залишилося, і надії на порятунок немає".

Пізніше з-під уламків дістали деякі речі: порцелянову чашку Софії, яка чомусь не розбилася, іграшкову рибку, з якою Адам грався у ванній, і маленьку червону курточку, в якій він був під час своєї останньої прогулянки. Тепер це - сімейні скарби, разом з багатьма цінними спогадами.

"Щовечора після роботи я брав Адама на прогулянку, - розповідає Сергій. - Він дуже цікавився небом. Показував пальчиком угору, і ми розповідали йому про нього. А ще він любив птахів".

На іншому сімейному відео видно, як Адама підіймають руки Софії, розгойдують, а потім він бігає в оточенні голубів.

"Він вже майже почав говорити, - каже Юлія, - і завжди посміхався. Був здоровий, красивий, розумний. Він і моя донька робили нас щасливими щодня".

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Юлія вивезла Софію у безпечне місце в Британії.

Молода жінка працювала перекладачем для українських військових, яких тренували британці, але не могла залишатися далеко від України.

"Вона дуже сумувала за батьками, родичами, країною", - ділиться Юлія.

Софія повернулася і в червні 2023 року народила Адама.

Вона також вивчала психологію, бо "знала, що багато людей в Україні потребують психологічної допомоги", розповідає мати загиблої.

Юля розуміє: незабаром Україна може опинитися під тиском перемовин із ворогом, який так багато в неї відібрав.

Президент Трамп повернувся в Білий дім і наполягає на мирній угоді між Москвою і Києвом. Але Юлія і Сергій переконані: Україна має продовжити боротьбу. Вона каже, що заяву Дональда Трампа про те, що він може закінчити війну за один день, було "смішно чути".

"Росія - агресор, який прийшов у нашу країну і зруйнував наші домівки, наші родини, - каже Юлія. - Тому про жодне припинення вогню чи мирні переговори не може бути й мови. Якщо ми залишимо цьому паскуднику [президенту Росії Володимиру Путіну] наші території і не помстимося за людей, яких ми втратили, ми ніколи не переможемо".

Сергій вважає, що єдиний контакт з росіянами на українській території має бути виключно за допомогою бойових дій.

Багато українців вважають, що навіть у разі припинення вогню Росія рано чи пізно повернеться знову - як це сталося 2022 року, за вісім років після анексії Кримського півострова.

Але час не на боці України. 2025 року на неї чекають відразу кілька викликів: брак живої сили на фронті, можливе скорочення військової допомоги США та ослаблення уваги світової спільноти.

Юлія розуміє, що життя в інших країнах не стоїть на місці.

"Люди не можуть жити в постійному стресі, думаючи тільки про нас", - визнає вона.

"Але я б хотіла, щоб вони пам'ятали, що поруч триває війна, у якій гинуть не лише солдати, а й мирні люди".

Вона хоче, щоб світ знав їхні імена. Адам Бугайов, Софія Бугайова і Тетяна Тарасевич.

Над репортажем також працювали Анастасія Левченко, Володимир Ложко, Гоктай Коралтан та Віцке Бурема