Не лавками єдиними. Чому ми так любимо Харків

Харків'яни дуже люблять своє місто – і про цю специфічну любов вже знає вся країна.

Для інших українських міст Харків довгий час залишався абстрактним "промисловим гігантом", "другим за кількістю населення" містом України, одним із трьох, де є метро. Повномасштабне російське вторгнення змінило цю оптику.

Нині Харків – форпост, "залізобетон", місто "аптек і блокпостів". А водночас – лавок і смітників, що вже стали мемом.

Але за що ж люблять Харків? І що ховається за блискучим фасадом непохитної гордості та захоплення?

Чи жителі Києва, Львова чи Одеси менше люблять свої міста? Навряд чи, проте лише у Харкові встановлені десятки, а то й сотні білбордів із написом "Пишаюся бути харків'янином!"

Локальний патріотизм у Харкові був міцний завжди, та лише з великою війною він виплеснувся назовні, коли містяни мусили рушити на захід.

Хвиля ностальгії за рідним містом, що регулярно потерпає від російських обстрілів, вилилася в тисячі зворушливих відео та життєвих мемів у соцмережах. У них харківʼяни оспівують легендарну квадратну піцу, охайні парки в центрі, грандіозні фонтани, а також відомі атрибути Харкова – всюдисущі лавки та смітники.

Зрештою вони почали самі з себе іронізувати. Зокрема стендапер Дмитро Тютюн у своєму виступі зізнається: "У Харкові не прийнято любити інші міста".

"А в Харкові чисто, в Харкові парки, в Харкові лавочки, в Харкові мусорки, – пародіює містян комік, в емоціях зриваючись на крик. – О великий Геннадій Кернес, спустись і покажи киянам, як треба жить!"

Місто відродження

Після лютого 2022-го, як і багато інших регіонів України, що століттями зазнавали русифікації, Харків став шукати власну ідентичність.

Останні десятиріччя українці звикли, що це – вотчина колись лояльних, а потім критичних до Росії керманичів Михайла Добкіна, Геннадія Кернеса та його наступника Ігоря Терехова. Власне останні двоє і зробили з лавочок ледь не культ – хоча журналісти у своїх розслідуваннях вказували, що подекуди вони коштували так, немов були з золота.

Проте відмова від російського, яка переросла впродовж останніх чотирьох років у моду на українське, підштовхнула харків'ян до вивчення своєї історії, літератури, музики, театру. У процесі цього переосмислення місто ніби пригадало, що саме воно дало Україні.

І так Харків знайшов нові аргументи – крім лавочок і смітників – пишатися собою.

Досліджуючи історію, харківʼяни відкрили для себе, наприклад, що тут на межі ХІХ-ХХ століть серед студентів народилося гасло "Слава Україні". Згодом тут також був укладений Харківський правопис, або ж "скрипниківка", що вперше об'єднав мовні норми східних і західних українських земель.

Українське культурне відродження 1920-х – це багато у чому саме Харків. Він дав країні видатних мешканців будинку "Слово", таких як Микола Хвильовий, Остап Вишня, Павло Тичина чи Лесь Курбас.

Подібно як і сучасні жителі міста, розповідає директорка харківського Літературного музею і кураторка мистецької резиденції "Слово" Тетяна Пилипчук, вони також шукали власної ідентичності і 100 років тому працювали над тим, щоб перетворити Харків "із провінції в столицю". При чому українську.

"Вони прагнули не відтворювати, не мавпувати, а знайти власну ідентичність", – каже Пилипчук.

"І між ними були часто гострі суперечки, який має бути Харків. Всі мали дуже різні візії, які намагалися поєднати в одну. Але з'ясувалося, що не існує однієї візії – так само, як і зараз", – говорить Пилипчук.

Місто студентства, культури, науки та, не в останню чергу, промисловості – поруч із цими титулами Харків колись називали містом бандитів і міліції.

Велика кількість прокурорів і юристів країни вчились у харківських вишах, що відбилось на специфіці міста.

Нині – це форпост, що вистояв попри спроби росіян його захопити, регулярні обстріли та терор його жителів. Дехто називає Харків незламним, а ще частіше – залізобетонним, як монолітний Держпром в центрі міста.

Інші кажуть, що Харків втомлений, зокрема від пафосних епітетів, що йому приписують. Сергій Жадан і "Курган і Агрегат" – співають про місто "аптек і блокпостів".

І все це правда, вважає директорка Літмузею Пилипчук, – і "залізобетон" теж.

"Харків волелюбний, активний, але дуже втомлений. Водночас він креативний і різнорідний, – каже вона. – Я люблю Харків за свободу, креативність і можливості, а також за неймовірне середовище друзів і однодумців – та все похідне. А ще – за постійне експериментаторство та нестримну енергію".

Дерусифікація

Для багатьох Харків – глибоко зросійщене місто, і тому подекуди не дуже привабливе для життя.

Російська мова на вулицях Харкова тригерить чимало україномовних жителів і гостей міста – харківʼяни досі переважно спілкуються російською у побуті, споживають російськомовний контент і російською виховують дітей. Хоча ще у часи того ж культурного відродження і десятиліття потому українська у Харкові була, але ті часи практично забуті.

Багато з сучасних харків'ян пояснює це просто: це ж начебто не російська, а "харківська" мова. Як колись напівсерйозно казав тодішній керівник МВС Арсен Аваков, який у 2010 році ледь не виграв мерські вибори, "слобожанська мова".

І хоча "харківської" мови насправді не існує, ця відповідь може свідчити про головне: використання російської мови харківʼянами – це радше, на їхню думку, вибір на користь звичності та зручності, ніж маркер проросійських поглядів.

"Російська мова – це мова, якою мама співала колискову, бабуся читала казки, а вітчим розповідав історії про армійські роки. (...) Вдома говоримо російською, а на вулиці… українською. Живемо у Львові, поважаємо місцеві правила. Донатимо на ЗСУ, підгодовуємо котиків, допомагаємо чим можемо", – розповідає дописувачка у Threads.

Тим часом і української на вулицях Харкова стає більше. За три роки великої війни в Харкові перейменували понад 600 топонімів, замінивши імена російських і радянських діячів на українських.

Наприклад, вулиця Пушкінська після чергового російського удару отримала імʼя Григорія Сковороди, а колишню Державінську назвали на честь полеглого командира "Вовків Да Вінчі" Дмитра Коцюбайла. Колишній театр імені Пушкіна у Харкові перейменували на честь Квітки-Основ'яненка, з назви прибрали слово "російський", а репертуар театру змінили на український.

Це контрастує з тим, як декомунізація давалась до вторгнення Росії. До прикладу, проспект радянського генерала Жукова міська влада Харкова повертала щонайменше тричі.

Харківські школи українізувалися ще до повномасштабного вторгнення: тоді як у 2013 році, за даними міськради, російською навчалося 42% школярів, у 2020-му 80% першокласників пішли в україномовні класи. Станом на липень 2024 року, за даними Інституту освітньої аналітики, лише в одній школі на Харківщині навчання відбувалося і російською, і українською – решта шкіл навчає лише українською.

Можливо, на мову міжособистісного спілкування це швидко не вплине, адже навіть у Києві російська у школах між уроками домінує, українізація Харкова все ж відбувається і це, як показують дослідження, стійкий тренд.

Щоб виміряти мову спілкування українців, Детектор медіа проаналізували понад 300 тисяч коментарів та повідомлень на найпопулярніших каналах на YouTube, у Telegram і в онлайн-маркетплейсах. Їхнє дослідження показало, що харківські телеграм-канали містять близько 53% україномовних коментарів.

Те, що людина пише коментарі в інтернеті українською, не обовʼязково свідчить, що вона використовує її і в повсякденному житті, але певний тренд це все ж показує.

"У багатьох випадках (у східних і південних регіонах України. – Ред.) ці цифри вже зросли в 2-3 рази з початку повномасштабного вторгнення. Це не найоптимістичніша картина, але вона покращується з кожним днем", – зазначає Детектор медіа.

Загалом у Харківській області, за даними попереднього дослідження Детектор медіа, частка людей, які розмовляють українською вдома, зросла з 7,2% у 2020 році до 55,1% у 2023-му.

"Нам повезло, що ми українці"

Відшукати історичні корені харківської ментальності складно, говорить історик і журналіст Філіпп Дикань. Автор історичного подкасту, харківець у другому поколінні, зізнається: раніше над цим не замислювався.

Дикань скептично ставиться до ідеї "ДНК нації" – мотиву, який нерідко з'являється в українському медіа-просторі. Втім, він визнає: як і всі народи, сучасні українці все ж перебувають під гнітом історії. Події, що відбувалися з попередніми поколіннями, залишили відбиток на нащадках – і це не завжди погано.

"Нам повезло, що ми все ж таки українці насамперед – нащадки і козаків, і черкасів (осілих на Слобожанщині українських переселенців. – Ред.), які створювали тут слобідські полки", – каже він.

Тяга українців до волі та незалежності, пояснює Дикань, проявлялася вже тоді, у XVII-XVIII століттях: у слобожанських поселеннях, де співіснували українці та російські службовці, конфлікти виникали регулярно.

"Не завжди це доходило до крові, але черкаси розуміли, що інші (росіяни) – чужі, інші – не свої", – каже Дикань і додає, саме це розуміння своєї окремості від східних сусідів зіграло роль у 2022-му році, коли харківʼяни відмовилися зустрічати росіян як своїх і стали на захист міста.

Крім того, без відчуття приналежності до українців, говорить історик, харківʼяни не протестували би на майданах у 2004 і 2013 роках, не йшли би добровольцями в АТО і не стали би до лав оборони України, коли росіяни почали повномасштабне вторгнення.

Вирішальну роль зіграла й позиція місцевих еліт, які у критичні моменти обирали підтримку України – хоча радше з прагматичних, ніж ідеологічних міркувань.

Про те, як харків'яни, може, і несподівано для багатьох, давали відсіч агресії, ВВС розповідав мер міста Ігор Терехов.

З відчуттям приналежності до українців можна сперечатись, визнає Дикань, адже фізичної тяглості – тобто прямих нащадків перших харківців – практично немає.

Населення міста неодноразово змінювалося внаслідок масштабних міграцій: зокрема переселення росіян у XVIII столітті, скасування кріпосного права та, як наслідок, урбанізації, а згодом – індустріалізації, двох світових воєн, Голодомору та примусової колективізації на початку XX століття.

"Якщо від перших харківців залишився хоча б десяток родин, то це вже буде добре", – підсумовує він.

І все ж, попри розрив фізичної тяглості, певна культурна спадкоємність збереглася, вважає Дикань. Він називає це історичним терміном genius loci, що у римській релігії означав – "дух-покровитель" певного місця.

Харків також має свій дух, вважає Дикань.

"Не вимивається, мабуть, повністю все одно те, що передається чи то в генах, в ДНК, чи то якимось іншим способом", – розмірковує історик.

Найкращі комунальники, транспорт і ставлення до ВПО?

Харків'яни найбільше в Україні пишаються своїм містом – такими виявилися результати дослідження групи "Рейтинг" за 2024 рік, які підсумував аналітичний центр "Обсерваторія демократії".

На відповідне запитання 83% респондентів відповіли "однозначно так", ще 11% – "скоріше так". З таким результатом (загалом 94%) Харків випередив усі обласні центри, зокрема інші топ-5 міст – Івано-Франківськ, Львів, Одесу та Київ.

Найвище серед інших харківʼяни оцінили передусім те, як економіка міста змогла пристосуватися до умов війни – про це зазначили 70% опитаних. Одне з пояснень – робота малого бізнесу та сфери послуг у складні часи.

69% опитаних оцінили роботу громадського транспорту на "відмінно" або "добре". На цю оцінку не може не впливати той факт, що проїзд як у метро, так і в наземному транспорті залишається безплатним з травня 2022 року – коли міський транспорт відновив роботу, а метро перестало бути лише укриттям.

Відтоді у Харкові тривають дискусії – чи доцільно зберігати безплатний проїзд, який коштує місту понад 2 млрд гривень на рік (близько 10% річного бюджету).

Відповідаючи на критику, Ігор Терехов неодноразово повторював, що не планує повертати оплату в громадському транспорті, а місто тримає баланс бюджету, навіть попри брак коштів.

"Так, звісно, коштів не вистачає. Та хай це буде фішка міста Харкова (безкоштовний проїзд, – Ред.). Але насправді для людей це дуже важливо. Родина 3-4 тисячі гривень економить", – пояснював він у коментарі "Укрінформу" у квітні.

У листопаді Терехов знову наголосив, що безплатний проїзд залишиться і на 2026 рік.

За його словами, у Харкові нині проживає 1,3 млн людей – майже стільки, скільки й до повномасштабної війни. І це, на його думку, свідчить про правильність місцевої політики, навіть якщо комусь вона видається "дещо популістичною", цитує Терехова LB.ua.

До повномасштабного вторгнення, за даними мера, у Харкові проживали 1,6 млн постійних мешканців, ще 300 тисяч студентів і близько 100 тисяч – із навколишніх агломерацій. Весною 2022-го, за підрахунками Харківської ОВА, в місті залишилося до 400 тисяч людей.

Крім високої оцінки громадського транспорту, Харків входить до числа лідерів ще за кількома показниками.

За даними опитування групи "Рейтинг", 59% харків'ян охарактеризували ставлення до внутрішньо переміщених осіб як "дуже тепле" або "тепле". Вищий показник зафіксували лише в Чернігові (60%), зазначає "Обсерваторія демократії", тоді як найнижчий – у Львові (35%). У жовтні 2023-го, за словами міського голови, в Харкові перебувало майже 500 тисяч переселенців – переважно з Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей.

Станом грудень 2025, за даними міськради, у Харкові проживало близько 210 тисяч переселенців, серед яких жителі прифронтової Харківщини та Донеччини, які евакуювалися впродовж останніх місяців.

Зрештою, у Харкові чисто – і це не останній привід для гордості містян, виняткової на тлі інших міст України. Загалом 85% мешканців задоволені тим, як прибирають у місті. Для порівняння, у сусідній Полтаві таких лише 34%. Ще 95% харківських респондентів назвали місто доглянутим – це також найвищий показник серед обласних центрів.

Поруч із жартами про зацикленість харківʼян на чистоті, до роботи місцевих комунальників містяни ставляться абсолютно серйозно і з великою повагою.

Мешканці Харкова, які залишилися у місті в лютому 2022-го, пригадують, як під залпи російської артилерії, що стояла на підступах до міста, комунальники прибирали вулиці та вивозили сміття.

Й досі ці люди наводять лад після російських обстрілів: розбирають завали, відновлюють пошкоджену інфраструктуру, закривають вибиті вікна та двері, позбавляються уламків боєприпасів і будівельного сміття. А коли нема обстрілів, висаджують квіти на вулицях і в парках, що так чарують харківʼян.

Про те, з чого складається комфортне місто, розповідає BBC News Україна Ольга Клейтман – харківська архітекторка, керівниця архітектурної студії SBM Studio, яка є авторкою багатьох проєктів у Харкові та інших містах.

На її рахунку зокрема реконструкція Саржиного Яру, що отримав низку міжнародних премій і визнається одним із найкращих рішень у громадському просторі в Україні. Нині вона займається прихистком для маломобільних людей, який разом з командою відкрила в 2022 році.

За словами Клейтман, місто формують два ключові чинники. Перший – люди, якими воно поповнюється.

"Якщо воно поповнюється за рахунок іммігрантів – це одна історія. Якщо тими, хто приїхав на заробітки, як у Києві – це інша історія. До нас заробітчани не їхали, бо у нас нема, чого заробляти. Харків завжди поповнювався за рахунок студентів, які залишалися тут жити і розвивали місто", – говорить Клейтман.

Друга складова – спосіб заробляння грошей. Міста визначають виробництва й інституції, де працюють їхні мешканці, каже Клейтман. Як приклад вона наводить Кривий Ріг – місто, що виросло довкола металургії.

"А оскільки ми, як місто, сформувалися навколо університету – одного з перших в Україні – то ми маємо спосіб заробляння наших грошей зовсім інший", – вважає вона.

Але Харків формувався не лише як університетське, а й як промислове та наукове місто. Тут зійшлися енергомашинобудування, аерокосмічна галузь, радіоелектроніка й приладобудування, які визначили індустріальний характер міста.

Протягом десятиліть харківські заводи виробляли обладнання для атомних електростанцій, будували літаки, створювали бронетехніку й агрегати для авіаційної та космічної галузей. Ця промислова база не лише годувала місто, а й формувала його простір – даючи початок цілим районам, таким як ХТЗ, що згодом став частиною харківського міського міфу.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну близько 90% харківських підприємств були зачинені або релоковані, розповіла почесна консулка Німеччини у Харкові Тетяна Гавриш в інтерв'ю Центру економічної стратегії.

Проте, говорить вона, з часом місто почало відновлювати виробництво, змінивши профіль у бік військово-промислового комплексу.

Більшість підприємств працює в оборонній галузі, розповіла Гавриш, зокрема у напрямах РЕБ, дронів, ремонту та виробництва техніки.

"Нарівні з навчальною базою, науковими центрами та військово-промисловою галуззю маємо найбільшу кількість заводів для ремонту та виготовлення продукції будь-якого профілю, від аерокосмічних технологій і літаків до бронетехніки", – каже вона.

"Пишаюся бути харківʼянином"

Любов до Харкова у багатьох харківʼян повʼязана із позитивним ставленням до мера, стверджує урбаністка та архітектора Іванна Малій – киянка, яка приїхала досліджувати "найкраще місто світу". Таким, на думку частини містян, його зробив уже покійний Геннадій Кернес, який був обраний на посаду мера Харкова тричі і головував понад 10 років.

Те, як він став мером у 2010 році, у багатьох старожилів української політики викликає усмішку: тоді проти нього від опозиції балотувався губернатор часів Ющенка Арсен Аваков. Він був досить популярною фігурою у місті й, за твердженням оглядачів, міг тоді виграти перегони.

Проте адмінресурс був на боці соратника Кернеса і тодішнього мера Харкова Михайла Добкіна, а також Партії регіонів, яка контролювала силові органи. Журналісти згадують, як у ніч місцевих виборів на шоу Савіка Шустера показали екзитпол, за даними якого, перемагав саме Аваков. Його швидко прибрали з ефіру та більше про нього не згадували.

Результати виборів на кількох дільницях, де лідирував Аваков, скасували – так зрештою Кернес і став переможцем. У 2006 році Кернес допоміг Добкіну стати мером, а в 2010 Добкін віддячив своєму соратнику.

Але потім Кернес користувався підтримкою харківʼян: його авторитарний стиль їм подобався, його називали і хазяїном, і просто "лудшим", і навіть батьком.

"Тому що Кернес робив багато для міста та харківʼян, тримав на контролі роботу комунальних служб, будував парки, відновлював фонтани. Саме при Кернесі місто розквітло і по сьогоднішній день є одним з найгарніших та найдоглянутіших міст України", – вважає одна з дописувачок у Threads, і таких голосів у Харкові чимало.

Серед головних досягнень Кернеса, якими він заслужив любов харківʼян, – ремонт доріг, реконструкція парків, фонтани, встановлення лавок та смітників по всьому місту. За поліпшення благоустрою чимало містян, здається, готові виправдати і корупцію, і авторитаризм, і навіть його підтримку проросійських сил у минулому.

Один із найвідоміших нині харківських культурних діячів Сергій Жадан, який багато років був ідеологічним опонентом команди Кернеса, жорстко висловився щодо Геннадія Адольфовича:

"Непокаране зло – це як недолікована застуда: сам собі створюєш проблеми на майбутнє", – писав він у колонці для видання NV в 2019 році.

Лавочки і чисті вулиці Жадана, який десятиліттями боровся за український Харків, не переконували.

Команда Кернеса у 2004 була на помаранчевому майдані, потім перейшла у команду Віктора Януковича. В 2014 році зрештою Кернес став на бік України під час подій так званої "Харківської народної республіки".

Після його смерті у 2020-му обовʼязки мера Харкова виконував Ігор Терехов, тоді ще секретар міськради.

Він називав себе соратником покійного мера і заявляв, що саме його Кернес бачив майбутнім наступником. У жовтні 2021 року Терехов переміг на виборах міського голови та обіцяв продовжувати справу покійного мера.

Передача влади після того, як Геннадій Кернес, перебуваючи у тяжкому стані, виграв вибори і формально прийняв присягу, дивувала всю країну. Здавалося, це неможливо – але сталося. Згодом цей сюжет із заочною присягою мера був обіграний у популярному українському фільмі "Редакція".

Але центральна влада у Києві з цим погодилась – домовились, як казали тоді політичні оглядачі.

Терехов дотримав свою обіцянку і продовжив традицію Кернеса працювати "на благо міста і всіх харків'ян", як повчав Кернес Добкіна на вірусному передвиборчому ролику далекого 2006 року.

Подібно до попередника, Терехова хвалять за доглянуті вулиці та парки, роботу комунальників і святкові декорації, що нібито "тримають менталку" харківʼян, а Харків роблять "містом, у якому хочеться жити".

Соцопитування, проведене у 2024 році групою "Рейтинг", показало, що у Харкові найбільше з усієї України задоволені діяльністю міської влади: 26% поставили їй "цілком схвалюю", ще 40% – "швидше схвалюю". За результатами останнього дослідження компанії SOCIS, Ігор Терехов посів друге місце в рейтингу довіри до регіональних лідерів (на першому – очільник Миколаївської ОВА Віталій Кім).

Хоча варто нагадати, що на останніх виборах мерів у 2020 році харківські керманичі не потрапили у п'ятірку найвпевненіших переможців.

"Особисто приїздить на місця російських влучань. Попри атаки на об'єкти енергетичної системи, в місті забезпечена підготовка до проходження опалювального сезону цієї зими. Ігор Терехов забезпечив стійкість Харкова завдяки згуртованості людей, ефективності взаємодії місцевої влади з ОВА й урядом, а також міжнародній підтримці, що важливо для повоєнного відновлення", – так описали заслуги Терехова в Офісі президента, коли 7 грудня Володимир Зеленський нагородив його орденом "За мужність" II ступеня.

Символом його стилю управління стало гасло "Пишаюся бути харків'янином!", що вже понад рік промовляє з сотень білбордів по всьому Харкову і для багатьох стало частиною самоідентифікації.

Утім, дехто трактує його щонайменше іронічно, а дехто, зокрема головний редактор харківського видання "Ґвара", одного з локальних вотчдогів, Сергій Прокопенко, бачать у ньому цілком серйозну проблему.

Влітку журналісти "Ґвари" з'ясували, що ці білборди порушують засади доброчесності та є фактично політичною рекламою, адже містять логотип партії "Успішний Харків", лідером якої є міський голова Терехов.

"Я давно вважаю, що те, що харків'яни дуже "потужно" люблять Харків – це успішна політтехнологія, яку насаджували в суспільну свідомість з 2000-х", – говорить Прокопенко.

Ці білборди – чистий популізм, каже він.

Зовні – охайний фасад із гаслами про гордість і любов до міста, за яким – одна з найбільш непрозорих систем міського управління в Україні та лівий популізм, говорить головред "Ґвари".

Схожі емоції ці білборди викликають і в архітекторки Ольги Клейтман – вона відчуває до них відразу.

Для неї вони радше символ ізоляції, ніж гордості за місто.

"Від початку повномасштабного вторгнення на білбордах ніколи не було написано "Харків – українське місто", "Харків – це Україна" і так далі. Харків позиціонувався як острів, – говорить архітекторка і додає, – Взагалі всі комунікації тільки про те, що це місто, яке саме собі живе, саме себе любить, саме собою насолоджується. І це взагалі ніяк не кореспондуються з рештою України: що вся Україна його обороняє та підсилює – це теж не звучить".

Прокопенко називає мера Харкова "маскуліно-хазяйственником".

Префікс "маскуліно" – від сильної руки, якою Терехов керує містом, успадкувавши від свого попередника Геннадія Кернеса фактично одноосібну систему влади. "Хазяйственник" – бо замість захисту Харкова та пошуку інноваційних рішень для міста, у фокусі міської адміністрації – висадка клумб, прибирання вулиць і безплатний проїзд у громадському транспорті.

"Місто неадекватно поводиться – як і центральна влада. Цивільна адміністрація прифронтового міста відірвана від реальності. Це безвідповідальне лідерство. Місто з таким бюджетом не має права так інфантильно ставитись до такого бюджету в умовах війни. Цим вони, по суті, ставлять містян в небезпеку, я вважаю. Бо грошей на фронт, на підтримку бригад офіційно виділяють менше ніж на зоопарк", – каже Прокопенко.

Ці закиди він підкріплює цифрами міського бюджету, який у 2025 році перевищив 20 млрд гривень.

На оновлення та розвиток Харківського зоопарку в ньому заклали 385,5 млн гривень, тоді як окремих видатків на підтримку військових бригад у міському бюджеті не передбачено – принаймні публічно міська влада цього не комунікує.

Терехов неодноразово заявляв, що цивільна адміністрація не може напряму фінансувати Сили оборони України. Однак наприкінці листопада він повідомив, що Харків усе ж виділив на потреби війська 1,8 млрд гривень від початку повномасштабної війни.

У бюджетному вимірі ця сума все ж виглядає скромною. Для порівняння, річні видатки міста на компенсацію безплатного проїзду в громадському транспорті становлять близько 2,4 млрд гривень. Тобто за майже чотири роки великої війни Харків спрямував на військові потреби менше коштів, ніж за один рік витрачає на безплатний проїзд.

BBC News Україна звернулася по коментар до Харківської міської адміністрації 27 листопада: зокрема щодо критики безплатного транспорту, політичної реклами під виглядом білбордів, непрозорості міста та розподілу бюджету.

Проте відповіді BBC News Україна на момент публікації статті так і не отримала.

Чому харківʼяни повертаються

Поруч з особистим відчуттям дому, виглядає, що існує чимало обʼєктивних причин любити Харків і, здається, стільки ж причин його недолюблювати. Але з 2022 року Харків перестав бути даністю, тлом для життя – він став вибором.

Для когось цей вибір ірраціональний, для інших – логічний. Бо саме тут є робота, спільнота і відчуття власної причетності.

Ольга Клейтман говорить про втому – військових, волонтерів, усіх, хто живе на межі можливостей. Але водночас не уявляє себе в іншому місці.

"Я вважаю, що Україна – це найбільш відповідальне і цікаве місце на карті Європи, а Харків – ще більш відповідальне і цікаве, бо це реально фронтир, – пояснює вона. – Краще відчувати, що від тебе щось залежить, що ти реально можеш на щось вплинути".

Сергій Прокопенко формулює це як філософію: у найскладніший момент треба бути вдома і працювати. Не з героїзму, а з необхідності.

"Коли пекло на землі, треба бути вдома і працювати, а коли все добре – їздити відпочивати".

І, можливо, саме в цьому й полягає харківська любов: не про гордість і не "незламність", а про вибір залишатися там, де твоя присутність має значення.