Як післявоєнний Париж змінив інтелектуальне та культурне життя світу

У своїй книжці "Лівий берег" журналістка Аньєс Пуар'є досліджує, як Париж після Другої світової війни став центром інтелектуального та мистецького життя і назавжди змінив світогляд, музику, літературу і моду заходу.

Що об'єднує Сола Беллоу, Сімону де Бовуар, Альберто Джакометті, Жан-Поля Сартра, Альбера Камю, Майлза Девіса, Бориса Віана, Семюела Бекетта, Джеймса Болдуїна, Джанет Фланнер, Артура Кестлера, Річарда Райта та Ірвіна Шоу?

Вони всі провели свою молодість у Парижі.

"Лівий берег" - це спільний портрет покоління, яке народилося між 1905-м і 1930 роками.

("Лівий берег" (Rive Gauche) - позначає не лише географічну частину Парижа, але й стиль життя, атмосферу богеми і творчості, адже саме на лівому березі Сени з початку XX століття мешкали художники, письменники та інтелектуальна еліта. - Ред.)

Вони кохали, боролися, творили і насолоджувалися життям у Парижі в 1940-50-их роках, а їхня інтелектуальна та мистецька спадщина й досі, понад півстоліття по тому, впливає на наш світогляд, моду і смаки.

Після завершення Другої світової війни, жахливі уроки якої, безперечно, сформували це покоління, Париж став трибуною, з якої пролунали найбільш самобутні і незалежні голоси світу.

Вони запропонували альтернативу капіталістичній і комуністичній моделям суспільства, змінили художнє мистецтво, музику і літературу, показавши світу інший - "третій шлях".

Ці молоді жінки і чоловіки, письменники, філософи, художники, фотографи, поети, журналісти та драматурги, могли мати різні політичні або художні погляди.

Але їх об'єднали три речі: вони пережили війну, бачили смерть та разом раділи звільненню Парижа. І вони пообіцяли собі вдихнути нове життя в світ, який лежав у руїнах.

Я хотіла розповісти історію про те, як вони разом прагнули змінити світ, експериментуючи на родючому ґрунті взаємодії мистецтва, літератури, театру, антропології, філософії, політики та кіно в післявоєнному Парижі.

Після звільнення від нацистської окупації і чотирьох років щоденних страждань Париж ожив.

Галереї, бульвари, джаз-клуби, бістро, книжкові магазини та безліч газет і тижневиків, що з'явилися в останні роки війни, перетворилися на трибуни, з яких вели запеклі дебати, обговорювали плани боротьби та проголошували маніфести.

Серед найвпливовіших періодичних видань того часу були Combat, що виходив під редакцією Альбера Камю і Les Temps Жан-Поля Сартра і Симони де Бовуар (названий на честь фільму Чарлі Чапліна "Сучасні часи").

Регулярно виходили друком і сотні англомовних журналів, які читали колишні військові і студенти зі всього світу.

Редакції всіх цих видань вміщалися ледь не в одному кварталі Парижа, але їхній вплив ширився далеко за межі міста і навіть країни.

Те, що проголошували на бульварі Сен-Жермен, одразу підхоплювали на Мангеттені, в Алжирі, Москві, Ханої і Празі.

Ідеї паризьких філософів, письменників і митців відлунювали в Європі та інших країнах світу і надихали, можливо, саме тому, що народжувалися в Парижі того часу.

Разом це паризьке братство створювало нові культурні коди.

Вони заснували нову журналістику, і хоча термін виник десятьма роками пізніше і в Америці (вперше його згадує Том Вулф), саме в сигаретному диму готельних номерів Рів Гош народилася публіцистика, яка назавжди розмила кордони між літературою та репортажем.

Поети та драматурги поховали сюрреалізм і винайшли театр абсурду.

Художники розпрощалися із соцреалізмом і взялися за розвиток абстрактного мистецтва, винайшовши живопис дії (коли фарба наноситься не традиційно пензлем, а наливається та розбризкується. - Ред.).

Філософи засновували нові школи, як-от екзистенціалізм, та створювали політичні партії.

Зі сторінок "нового роману" пролунали голоси паризьких нетрів та крихітних студентських кімнаток Сен-Жермен-де-Пре.

Завдяки появі фотоагентств, як-от Magnum, фоторепортери почали обстоювати авторське право на свої світлини.

Заборонені в США письменники, приміром, Генрі Міллер, видавали свої твори в Парижі спочатку французькою мовою.

Афроамериканські джазові музиканти, рятуючись від расових переслідувань вдома, знаходили притулок у концертних залах та клубах Парижа.

Там новоорлеанський джаз нарешті отримав належене визнання і дав початок новому джазовому стилю - бібопу.

Священики католицької церкви захоплювалися марксизмом.

А один колишній художник і власник галереї мистецтв створив колекцію одягу, яка справила враження вибуху бомби по обидві боки Атлантики і отримала назву New Look. Його ім'я - Крістіан Діор.

Після 1944 року будь-яка подія мала політичний підтекст. І космополіти з Лівого берега не залишилися осторонь. Вони критикували і політику США, й ідеологію комуністичної партії.

Для них Париж став оазою іншого способу мислення, пошуків "третього шляху", який, увібравши ідеалізм Об'єднаних Націй та мрії про соціальну утопію, підготував ґрунт для Європейського Союзу.

Переосмисленню піддавалися й особисті, інтимні стосунки. Вони поставили під сумнів і відкинули традиційний інститут шлюбу та сім'ї і проголосили філософією свого життя вільне кохання.

Вони виступили за право жінок на аборт за 30 років до того, як його вперше легалізували.

Вони пристрасно курили, пили і споживали наркотики. Їхня творчість і все, що вони робили, були просочені надзвичайною тілесністю і сексуальністю.

І з таким же запалом вони занурювалися в роботу. Це було покоління справжніх роботоголиків, які палко працювали і палко насолоджувалися життям.

"Третя стать"?

Центральні позиції в суспільстві починають завойовувати жінки. Після шести років, проведених у сховищах, до Лувру повертається "Мона Ліза", ознаменувавши нову епоху жіночості.

Саме в цей час починає виходити Elle, редакцію якого очолила 29-річна Франсуаза Жиру. Рівно через 29 років вона стане міністром культури Франції.

Коли Колетт, гранд-дама французької літератури, померла, разом з нею канув у лету й образ дами напівсвіту. Новим обличчям фемінізму стали Бриджит Бардо і Сімона-де-Бовуар, яким незабаром підкориться весь світ.

Щоби тебе помітили в суспільстві, де домінують чоловіки, треба було бути надзвичайно сильною жінкою. Щоби стати особистістю, а не лише супутницею видатного чоловіка, треба було бути справжнім бійцем.

Дружини і подруги знаменитих чоловіків не надто переймалися тим, що їхня друга половина не була їм вірною, і вели розгульний спосіб життя, однаково захоплюючись обома статями.

Дехто з них заговорив про "третій шлях" не тільки у політиці, але й у сексуальних стосунках.

Паризька кореспондентка The New Yorker Джанет Фланнер, яка підписували свої статті псевдонімом Genêt і серед коханок якої були найпривабливіші жінки того часу, написала 1948 року своїй матері славетного листа.

Вона запитує матір, також відому своїми ліберальними поглядами: "Хіба не може існувати "третя стать", яка не повинна демонструвати ані м'язи, ані інстинкт продовження роду?"

Гарне запитання в епоху, наскрізь просочену тестостероном.

Всі вони - чоловіки і жінки, митці і письменники - творили новий світогляд, закладали нові стандарти і залишили по собі, як безліч досягнень, так і чималий список невдач.

Їхні невдачі досліджує британський історик Тоні Джадт у своїй книжці "Минуле недоконане: французька інтелігенція 1944-1956 років".

На його думку, паризькі інтелектуали післявоєнної доби не змогли скористатися ані сприятливими обставинами свого часу, ані власним генієм, щоби змінити світ.

"Їхня неспроможність виправдати сподівання, які покладали на них віддані шанувальники, та скористатися своїм впливом в інших країнах Заходу, мали вирішальне значення для післявоєнної історії Європи", - пише дослідник.

Тоні Джадт, який і сам сформувався під впливом французьких інтелектуалів, не міг пробачити Сартру і компанії того, що вони не підтримали своїх сучасників, коли ті потребували їх найбільше.

Підсумовуючи цю думку, він називає своє дослідження "есеєм про безвідповідальність інтелігенції".

З іншого боку, чому саме вони мали змінити світ? І як їм вдалося викликати такі сподівання?

"Лівий берег" - це оповідь як про революцію у політичному, художньому, сексуальному і суспільному житті Франції після Другої світової війни, так і про легковажність паризької інтелігенції, яка її здійснила.

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.