Знову український Слов’янськ: як це було два роки тому

5 липня 2014 року мешканець Слов'янська Андрій Міщенко йшов через блокпост бойовиків годувати тварин, яких залишили у місті його друзі. Раптово він почув гуркіт, побачив колону БТР і опинився обличчям на асфальті.

Приблизно в цей же час з північної околиці на трьох легкових машинах до міста заїхали 15 українських бійців.

Об'їжджаючи барикади і запитуючи дорогу у шокованих перехожих, вони шукали будівлю СБУ, де був штаб сепаратистів.

Після майже трьох місяців Слов'янськ перестав бути форпостом бойовиків. Його взяли під контроль українські військові.

Це розповідь про той день від добровольця, який заходив у Слов’янськ, та цивільного, який там жив.

Андрій Тірон, командир 2 батальйону Нацгвардії, який у травні-липні 2014 року стояв на підступах до Слов'янська:

До Слов’янська ми заїхали з тилу бойовиків, зі Славкурорту, де нас ніхто не чекав. Поїхали без карт і без координації з регулярною армією. Вони теж в цей час заходили, але з іншого боку.

Чому ми це зробили? А що було робити? Армія йшла, і ми пішли. Їм віддали наказ, а нам - ні. Рішення прийняли самостійно, отримавши інформацію від наших розвідників, що бойовики збираються залишати місто. Наш розвідник Іван переодягався, брав мішок з хлібиною і йшов бродити серед сепаратистів. Він і бачив, як вони там збираються. Місцевість через Славкурорт ми знали, дослідили її перед цим, тому і поїхали.

У військових 95-ї бригади, яких ми вже згодом зустріли, були очі квадратні, запитували, де ми тут взялись. На той час координація добровольців з армією була дуже поганою. Ми діяли на власний розсуд.

Місто було порожнє, скрізь перегороджене якимись завалами, барикадами, навіть блокпостами це назвати не можна.

Було чути віддалені постріли, але опору ми не зустріли. Бачили, які тікали кілька бойовиків, кидали зброю у канаву і кивали п'ятами. На наших машинах згодом знайшли сліди від куль.

Їхали через якісь двори, намагалися знайти дорогу до СБУ, бо знали, що там можуть бути полонені. Довго блукали. У СБУ було багато барикад, сміття, зброя всередині, а сама будівля горіла. Полонених там вже не було.

Оглянувши все, вивісили на даху український прапор. Піднімати прапор було страшно, я в будь-який момент очікував пострілу.

Згодом на вулицях побільшало людей, хтось нас зустрічав насторожено, але багато людей раділи, плакали. Одна бабуся пригощала печивом. Було видно, що у місті не вистачає продовольства. І раніше на блокпостах до нас приходили люди і просили їсти. Ми привозили їм крупи, сухпайки віддавали, але вони спочатку боялися брати. Ми просто залишили в ящиках на вулиці.

Так ми цілий день з бійцями обстежували місто, перевіряли, де що заміновано, знаходили багато зброї. Побачили артилерійську установку, яку бойовики забрали у 25-ї бригади, розказали хлопцям з 25-ї, вони її забрали. Знайшли КамАЗи 95-ї бригади, теж їх повернули. Зараз всі ці події згадувати дуже дивно, це було відчайдушно - ось так заїхати на легковиках до міста, а тоді все здавалося логічним. Нам дуже пощастило так їздити по місту і залишитися цілими.

Андрій Міщенко, голова Асоціації виробників художньої кераміки Слов’янська, перебував у місті всі дні, коли його контролювали бойовики:

Я щодня ходив через блокпост сепаратистів до будинку друзів – годувати тварин. Друзі виїхали і попросили мене доглядати. Там шість курей, дві собаки і 50 голубів. Двічі на день я туди ходив. Збирався і 5 липня вранці.

Сусіди вранці сказали, що на базі (проросійських збройних формувань. – Ред.), влаштованій у колишньому дитячому садочку, нікого немає, а ворота відчинені навстіж. Пройшов через блокпост, побачив трьох чоловіків у цивільному, але озброєних автоматами. Чув розмову, що нібито скоро за ними приїхати мають.

Я вийшов ловити мобільний зв’язок. Ловився він поганенько, хоча до останнього дня у місті працювали телефони. Так ось, іду я в пошуках мобільного зв’язку і раптом чую якийсь гуркіт. З’являється колона БТР, і з двох боків – озброєні люди. Видно було по одягу, що це Нацгвардія. Ідуть вони двома колонами, рухалися дуже повільно, озираючись на всі боки. І кричали всім: "Лежати! Лежати!"

Так я опинився обличчям на асфальті. Поруч зі мною була ще одна група людей, також впали на землю. Виконувати команди в цій ситуації потрібно. Поки військові пройшли, минуло десь півгодини. Я навіть на травичку перемістився, тому що на асфальті незручно довго лежати. Попросив закурити.

Один курйозний випадок трапився. На шум вийшов якийсь чоловік п'яний, не розуміючи, що відбувається. Його врятувало те, що він був у самих трусах. Військові крикнули разів чотири: "Лежати!" - але той стояв, хитаючись, і не реагував. Бійці пальнули разів зо два у повітря. Чоловік присів, потім ліг. Коли остання колона пройшла і нам дозволили підніматися, всі встали, а мужик лежить. Ми перелякалися, підійшли ближче. Заснув.

"Розбирали те, що "віджали" бойовики"

П’ятого липня спостерігав, як люди розбирали все, що сепаратисти "віджали" і поскладали у казармі, влаштованій у дитсадку. На тачках і просто так приїздили. Панувало безвладдя. Насамперед тягнули будматеріали, але не лише їх. На моїх очах за дві години "розчинився" мотоцикл "Ямаха": спочатку зникли фари, потім залишився самий "скелет", зрештою і він зник. На території стояк також старенький ВАЗ-2101 "копійка", від нього наприкінці дня залишився один кузов. При цьому варто віддати належне нашому народу: там на території стояв трактор, на ньому був напис, що це комунальне підприємство, - із трактора ані гайки не зникло. А те, що було "віджате" бойовиками, - це народ сумлінно поцупив.

Наступного дня вранці я пішов містом шукати хліб. Зайшов до одного магазину, де працювали мої знайомі. Вони сказали, що хліба немає, що місто закрите і нікого не пускають. Пішов я до центру, заходячи до магазинів. У центрі біля будівлі "Укртелекому" побачив, що лежить небіжчик у камуфляжі "ополченця". І видно, лежить уже давно. Вирішив знайти когось у виконкомі, сказати, щоб прибрали тіло.

На той момент я працював у відділі освіти інженером із охорони праці. Показав посвідчення міліціонеру на вході до виконкому, він мене спрямував до групи людей біля пам’ятника Леніну. Там побачив знайомого, одного з активістів українського підпілля в місті. Він давав якісь розпорядження. Зрадів, побачивши мене: "Зараз привезуть першу "гуманітарку", треба організувати роздачу". І перше, що привезли, - 10 тисяч пляшок води і 10 тисяч буханок хліба. Людей біля виконкому ставало все більше й більше, люди підтягалися.

Почали привозити крупи, м’ясні і рибні консерви, олію. Крупи були в мішках по 50 кілограмів, і ніхто не подумав покласти фасувальні пакети. Організувати фасування ми могли, а ось знайти тару… Її в місті не було. Крім того, розвантажувати треба було одразу, тому що рятувальники привозили "гуманітарну" як супровідний вантаж, а машини потрібні були для роботи: для розмінування, очищення території.

Різні траплялися випадки. Іноді допомогу вихоплював той, хто меткіший, і ніс продавати на базар. Оскільки електроенергії не було, холодильники не працювали, ковбаса псувалася, і вже за кілька днів її розтягали собаки. Собаки повернулися до міста на другий-третій день після визволення.

Дефіцит продуктів не так був страшний, як відсутність води. На станції юних техніків підвал був постійно залитий водою. Так там чергова виходила щодня, пускала місцевих людей, щоб вони черпали із підвалу воду.

В усьому місті було дуже багато зброї і боєкомплекту. Усі комунікації були розбиті, підстанція не працювала, електроенергії не було.

Аніна столова і нестача дріжджів

У ці перші дні до мене на площі перед виконкомом підійшла місцева мешканка, апаратниця машинобудівного заводу. Звали її Аня.

Вона запропонувала організувати роботу їдальні у приміщенні міськвиконкому. Сама їдальня на першому поверсі була в жахливому стані. Її три місяці використовували бойовики. На підлозі прилипали черевики. Не те, що когось отруїти можна було, а просто послизнутися і вбитися. Духові шафи були забиті смаженим м’ясом, у каструлях – якийсь суп, який уже запліснявів. Крісла, стягнуті з усіх кабінетів, - порізані і прострелені. І бруд усюди. Враження було таке, що "господарі" їли за столом, залишали брудний посуд, недоїдки, недопалки, а наступного разу просто брали інший стіл і "свинячили" за ним.

У підвалі міськвиконкому, де сепаратисти влаштували "маленьку тюрму", також розташовувався склад продуктів. На землі валялися сардельки, ковбаса. Стояли банки з домашньою консервацією – видно, люди приносили. Але на третьому і четвертому поверхах, де окупаційна "влада" приймала журналістів та інші делегації, - там був порядок.

Так от, Аня запевнила, що разом із іншими жінками зможе вичистити і запустити їдальню. Вони до блиску відмили все за одну добу. І протягом трьох місяців без вихідних годували і бійців АТО, і міліціонерів, і цивільних – до 400 осіб на день. Це було дуже важливо, я туди в перші дні відводив кількох бабусь, які ледь переставляли ноги і просили хліба, бо, за їх словами, тиждень нічого не їли. Там же формували продовольчі пайки.

Уже на третій день порадували наших хлопців випічкою. При цьому ніхто із цих героїчних жінок не був кухарем за освітою. Інженер, бухгалтер, співробітниця дитсадка. Звичайні мешканки Слов’янська.

А найбільша проблема їдальні, знаєте яка була? Борошно надходило фурами, а дріжджів ніхто не поклав. Я приніс із власних запасів. Бо 12 квітня 2014, коли захопили СБУ, міліцію і міську раду, одразу пішов до магазину, узяв великий мішок медикаментів і перев’язочних матеріалів, потім купив мішок борошна, цукру. І дріжджі.

Лавки Азарова

Від лавочок на центральній площі у перші дні після визволення відірвали таблички про те, що ці лавочки встановлені Азаровим (Олексій Азаров – колишній народний депутат по мажоритарному округу, куди входить Слов’янськ. – Ред.) Перефарбували лавочки в синій і жовтий колір.

Дивна ідея. Це що, я сідницями на державному прапорі повинен сидіти?

Люди по-різному ставилися. Одні із прапорами бігали, інші розбирали завали і розвантажували "гуманітарку".

Настрої після того, як 5 липня вранці підняли прапор над містом, були різні.

Одні пішли мародерствувати, користуючись відсутністю влади. Інші зраділи, що все закінчилося. Але безпеку відчули всі. Що можна іти містом і не боятися людини зі зброєю в руках.

Історії записали Ліна Кущ і Діана Куришко.