Мистецтво на барикадах: як пережив революцію художній музей

Взимку 2013-2014 років Національний художній музей України опинився в епіцентрі Революції Гідності - прямо на лінії барикад і зіткнень між учасниками протестів та внутрішніми військами, між вогнем шин, які підпалювали протестувальники, та крижаною водою, якою їх поливали силовики..

Цей "периметр", окреслений Європейською площею і початком вулиці Грушевського, між Українським домом, Парламентською бібліотекою та Національним художнім музеєм, "здається, можна було б вважати кварталом мистецтв", - каже заступник директора НХМУ із науково-просвітницької роботи Марина Скирда і додає:

"Уявіть, у якому стані ми опинилися, коли буквально на порозі музею виник кордон із внутрішніх військ. Але потім замість кордону з'явилася барикада, і запалали шини. Виникло питання: як зберегти музей. І тодішня директор музею Марія Задорожня вирішила, що вона залишиться ночувати. Одна ніч перетворилася на півтори місяці життя у музеї для його співробітників".

Місце, де живе культура

"Треба розуміти, що музей - це не просто місце, де живе мистецтво і культура. Це складна споруда, пам'ятка архітектури, зі своїми особливостями щодо того, як все це треба утримувати і доглядати, - пояснює Марина Скирда. - Звичайно, коли вже запалали шини, то керівництво музею, головний зберігач Юлія Литвинець ухвалили рішення - евакуювати твори з першого поверху".

"Друге питання було - як захистити саму споруду принаймні зсередини від кіптяви, бо вона дійсно була досить специфічною загрозою і для колекції, і для будівлі. В цей же день всіма підручними матеріалами ми ущільнювали вікна, отвори, вентиляційні ходи, і розгорнули все, що можливо, для захисту від пожежі - вогнегасники, пожежні рукави".

"При цьому телефони міністерства культури просто не відповідали", - каже пані Марина. Тим, хто допоміг, були волонтери, які "прорвалися" через кордон внутрішніх військ, і принесли додаткові вогнегасники, а також працівники Служби з надзвичайних ситуацій - пожежники та рятувальники.

З іншими доводилося проводити виховну роботу.

"Нам доводилося шукати спільну мову з тими, хто перебував довкола музею - внутрішні війська, "Беркут", контролювати, щоб вони не розпалювали багаття на подвір'ї музею, щоб у них теж були під рукою якісь протипожежні засоби", - каже працівник музею і додає: "Це іноді вдавалося, а іноді наражалися на відверте хамство або якісь не зовсім адекватні прояви. Але в цілому контакт вдавалося налагодити хоча б на рівні командирів".

За півтора місяці існування буквально впритул між працівниками музею і правоохоронцями з'явилося і свого роду розуміння, що "це теж члени суспільства і навіть певна музейна аудиторія".

"Більшість із них не знали, що це музей. Це були солдати строкової служби внутрішніх військ, 18-19 років, які вперше приїхали до Києва. Їх там поставили, і вони навіть не знали, де той Майдан знаходиться, що він буквально за рогом. Їх страшенно перед цим налякали. Вони нам весь час казали, що це вони нас захищають. А ми в них питали, чи знають вони хоча б, що тут відбувається", - розповідає пані Марина, але зауважує: "Звісно, що коли STY36936579Перше вбивство на Майдані: блог журналіста ВВСПерше вбивство на Майдані: блог журналіста ВВСНічне чергування на Грушевського з 21 на 22 січня закінчилось кривавим світанком – вбивством Сергія Нігояна, підтвердженням цієї трагедії і першим повідомленням про неї на весь світ.2015-01-20T13:48:51+02:002015-01-22T08:20:05+02:002015-01-22T08:20:05+02:002015-01-22T08:20:05+02:00PUBLISHEDuktopcat2true, було просто страшно. Але ми мусили тримати оборону".

Сучасність на порозі музею

Після "звільнення", коли припинилися вибухи і зник живий кордон, всі "потопали у бруді", згадує Марина Скирда.

"Ніколи в житті я не бачила, аби музей просто потопав у фекаліях. Був страшенний бруд, і страшенний сморід. Здавалося, що ми ніколи не відмиємося від цієї ганьби. Але прийшли люди і почали прибирати сміття. І ми зрозуміли: треба готуватися до відкриття. Але почалася війна, і постало питання, чи варто знову повертати колекцію зі сховища. Ми вирішили не поспішати із відновленням постійної експозиції", - розповідає пані Скирда.

Натомість у музею з'явився час і можливість реалізувати актуальні мистецькі проекти, не пов'язані із колекцією музею - низка фотопроектів, пов'язаних із Майданом, спільний проект із Гете-Інститутом "Герої", а також "Кодекс Межигір'я" - виставка "експонатів" із заміської резиденції президента Януковича, який втік з України до Росії наприкінці лютого 2014 року.

Музейні працівники кажуть, що впродовж усього часу барикад їх надихав один із слоганів часів революції - "Коли українці хочуть до музею, їх не спинити". Додає відповідальності і напис, який досі залишається у переході на Європейській площі - "Мужній музей" зі стрілкою, що вказує на НХМУ.

"Тому питання, чи має музей реагувати на сучасність, для нас не стоїть - вона була у нас на порозі", - згадує Марина Скирда.

Зараз у музеї готуються до відкриття виставки з символічною темою "Ідентичність. За завісою неозначеності", яку "відклали" ще з кінця 2013 року.