Спецфонд 1937-1939: примхи долі

Виставка "Спецфонд, 1937-1939", яка відкрилася у Національному художньому музеї, містить роботи українських художників 20-30-х років, що мали бути знищені, але вижили завдяки непередбачуваним поворотам історії.

Більшість із цих картин ніхто, включно зі співробітниками музею, не бачив від кінця 30-х років.

Наприкінці 30-х років до Спеціального секретного фонду Національного художнього музею (тоді - Державного українського музею) звозилися твори "ворогів народу", "формалістів", "націоналістів".

Саме так формулювалися "провини" митців у інвентарних книгах. Їх також звинувачували у "спотворенні радянської дійсності".

Це "спотворення" та відправлення робіт до Спецфонду для багатьох митців означали заслання чи ув’язнення. Декому із художників та членам їхніх родин мистецькі твори коштували життя, а їхні імена десятиліттями були викреслені з історії українського мистецтва.

При підготовці виставки були використані матеріали з Державного галузевого архіву СБУ, зокрема, і протоколи допитів художників, їхніх родичів та свідків у їхніх справах.

Викладач Київського художнього інституту Іван Липківський був заарештований за те, що був "бойчукістом" - активним учасником "націонал-фашистської терористичної організації", а також автором "творів шкідливих в галузі образотворчого мистецтва.

"Читаєш ці протоколи, і померти хочеться", - каже Юлія Литвинець, куратор виставки і головний хранитель музею.

Без цих історичних документів виставка була б неповною, але, як каже її куратор, у музеї "намагалися робити дуже коректні вибірки, щоб баланс образотворчого мистецтва і інформації, яка б не задавила відвідувача і самі картини, не "забила" мистецтво".

Частково через це "втручання" історії у мистецтво каталог виставки все ще готується.

"Пишеш про Спецфонд, про те, як він створювався, про якогось художника, хочеш уточнити щось у його протоколі (допиту. – Ред.), і тебе затягує у цей протокол. В якийсь момент він стає важливіше всього, що було довкола Спецфонду, і художній каталог перетворюється на жорстку виписку з архівної справи", - каже Юлія Литвинець.

Важко сказати, чому автор "Червоних партизанів" Григорій Хижняк на зворотньому боці своєї картини намалював ці галіфе і чоботи, - каже Юлія Литвинець.

"Художники використовували все, що було під рукою. Навіть ті, хто їх арештовували, скаржилися, що митці мали при собі якийсь набір олівців, гумок, і в них, фактично, не було чого відбирати. Тому використовувати зворотній бік картини – нормально. Є кілька творів, для яких полотном була тканина з матрацу – і зі зворотнього боку вони смугасті".

Але зворот цієї картини став певним відкриттям.

"Коли ми перегорнули картину, побачили зворотній бік – це був шок. І подумали: ось це треба брати на зображення. У цьому вся суть Спецфонду. У цього явища не було обличчя. Були одні ноги у галіфе і чоботах, які йшли і топтали усе".

"Ми знаємо, як знищували військових, інтелігенцію, село. Художники потрапили під репресійну машину останніми. Але ця машина пройшлася по них дуже серйозно", - каже пані Литвинець.

До українських художників були і особливі претензії, що виникали із ланцюга подій кінця 20-х – початку 30-х років в Україні: колективізація, селянські повстання, Голодомор, індустріалізація.

Репресії виконали своє завдання. Ті нечисленні художники, що вижили і залишилися на території України, швидко перебудували свій світогляд та стилістику.

"Різночитання і трактовки припинилися, у мистецтві залишилася одна лінія і одна партія. Залишився "єдиний порив", - каже Юлія Литвинець.

Як художники "спотворювали радянську дійсність", навіть пересічному глядачеві можна здогадатися з певних картин. Наприклад, "Відпочинок" Олександра Сиротенка зображує селянську родину з чотирьох осіб, які обідають пів-хлібиною, двома огірками та двома цибулинами.

Але на інших картинах зі Спецфонду можна бачити цілком ідеологічно правильних соцреалістичних матерів з дітьми поруч із "героями часу" - працьовитими металургами та шахтарями. Чим завинили їхні творці? Може, для когось із художників ці картини були останньою спробою показати свою "відданість народу і партії" та уникнути репресій?

"Дійсно, у багатьох художників були останні спроби виправдатися, і вони малювали дуже патріотичні картини із усіма правильними атрибутами радянської влади у правильному новому стилі, наближеному до соцреалізму. Але це вже їх не рятувало, система вже працювала", - каже Юлія Литвинець. - Інколи достатньо було комусь не сподобатися чи спровокувати донос. А коли дається команда "фас", машина починає працювати".

При цьому обвинувачі і жертви інколи поєднувалися в одній особі:

"За формалізм були вилучені твори Петра Кодьєва. Сам він не знав, що його роботи у Спецфонді, і навіть був у комісії з вилучення творів у Музеї російського мистецтва. От такі бувають метаморфози долі".

Примхи долі визначили існування самого Спецфонду. Як каже Юлія Литвинець, створення Спецфонду врешті обернулося "великою удачею", бо "коли художників арештовували, то знищували майже все".

Але картини, що на той час опинилися у Спецфонді, були врятоване через те, що розпочалася війна, і наказ про їх знищення просто не встигли виконати. Тепер картини стають доступними для глядачів.

"Тоді війна відтермінувала виконання завдання на знищення. Тепер у нас знову війна, знову втрати", - каже пані Литвинець і додає, що інколи історія країни та доля окремих людей обертаються так, що втрати обертаються здобутками.

Але дещо з порятованого у Другу світову війну було втрачено вже після неї.

Під час війни деякі з робіт опинилися у Німеччині, а потім зникли при поверненні через Ленінград та Новгород.

"Кінці" знайти важко, але на 90% у музеї вже знають, що було втрачено. І пошук втраченого – один із наступних етапів роботи", - каже Юлія Литвинець.

У 1998 році Національний художній музей вже виставляв частину картин із Спецфонду. Але у ньому залишалося набагато більше творів, ніж тоді могли виставити, адже спочатку із ними мали попрацювати реставратори. Крім того, значна кількість живопису у Спецфонді зберігалося на спеціальних валах:

"Наше бажання було в тому, щоб детально вивчити те, що позалишалося, хотілося порозмотувати наші вали. Відновити картину, навіть у прямому сенсі, 20-30-х років - не тільки як зібрання предметів, але і тих ланок в українському образотворчому мистецтві, які були довгий час відірвані і майже знищені, - каже Юлія Литвинець.

Вона додає: "Думаю, поступово ми відновимо правдиву картину – і художню, і життєву - того періоду. Далі буде".