Перемир'я: життя біля фронту

Завдяки крихкому перемир'ю, яке регулярно супроводжується свистом куль і гуркотом снарядів, прифронтові міста починають оживати. Але тут люди стикаються з новим випробуванням – комунальною катастрофою.

"Перемир'я не відчуваємо"

"Діти, яке сьогодні свято?" - запитує священик зі сцени актового залу школи №2 міста Мар'їнки Донецької області.

"Миколая!" – кричать радісно у відповідь учні. Вони сидять за довгими святковими столами, повними солодощів, мандаринів, бананів, які привезли волонтери та українські військові.

У коридорі школи - виставка ялинок, зроблених руками дітей. Батьки товпляться в проходах - дивляться на своїх доньок та синів.

У Мар'їнці зараз працюють дві школи. Завдяки адміністрації району та волонтерам, в школах поміняли розбиті вікна, полагодили світло, опалення, встановили бак з водою.

Олена та Наталія чекають на своїх дітей в коридорі на стільцях. У Олени троє дітей. Молодшому - шість, він цього року пішов у перший клас.

У Наталії - двоє підлітків. Щойно в місті почалися бої, вони поїхали, але ненадовго. Повернулися, щойно стихло. Їхній будинок знаходиться на лінії вогню - кажуть, постійно чути, як літають снаряди. Живуть так останні півтора року.

"Перемир'я не відчуваємо. Все одно перестрілки були", - каже Олена.

"Вони й тривають, - підтверджує Наталя, - Просто зараз спокійніше, що в підвали не треба бігати. Раніше як було - два місяці в підвалі взагалі жили. Це взимку. Ані світла, ані води не було. Зараз світло періодично включають. Є вода. Газу, звичайно, немає. І не буде".

"Тут будинок, тут і батьки, ми виросли - куди їхати? Гроші закінчилися, роботи немає. І це наш дім - чому ми повинні їхати?", - каже жінка.

Хлібозавод та молокозавод, де працювали жінки, закрили. Підприємство їхніх чоловіків в Донецьку - теж. Їхні сім'ї виживають за рахунок пенсії мами в 1200 грн. та гуманітарної допомоги.

"Раніше якось в майбутнє дивилися, плани були, а зараз нічого - просто так. Як ото зомбі. Прокидаємося, робимо, а потім знову лягаємо спати", - зітхає Олена.

На вулицях Мар'їнки напрочуд жваво. Поки надворі світло, звичайно.

Місто трохи ожило після того, як відкрили трасу і перенесли КПП з Георгіївки за Мар'їнку. Таким чином керівництво області та району намагається вивести міста з сірої зони.

За даними голови районної держадміністрації Мар'їнського району Володимира Мороза, до Мар'їнки повернулося близько чотирьох тисяч мешканців.

Він каже, що керівництво області активно відновлює комунальну власність і багатоповерхівки у постраждалих районах. Найбільша проблема - відновлення газопостачання та електрокомунікацій.

Газопровід пошкодили під час бойових дій. Його відновлюють за участі Червоного Хреста, який дає регіону трубу довжиною 3,2 км.

"Ведуться роботи з розмінування та укладання. За місяць, якщо не буде обстрілів, ми зможемо почати постачання газу до Мар'їнки та Красногорівки", - обіцяє пан Мороз.

Без світла, газу і води

Якщо Мар'їнка ще більш-менш освітлена і опалюється за рахунок електрики, то в Красногорівці ситуація критична.

Тут вже два тижні немає світла - на початку грудня під час обстрілу перебили високовольтну лінію електропередач. Відновити її поки що не вдається, оскільки вона проходить окупованою територією і заходить по Старомихайлівки.

Є ще один шлях - тягнути лінію в обхід, по території, яку контролює Україна. Але ДТЕК, компанія яка постачає електрику в регіоні, поки що цього не робить.

Але попри важке становище, люди повертаються і сюди. Судячи по жвавих вулицях Красногорівки, досить масово.

В одному з дворів в Красногорівці, недалеко від лінії вогню, мама з донькою намагаються розвести багаття і насмажити картоплі. Дівчинка-семикласниця збирає гілочки. Поруч з багаттям лежать порожні пластикові пляшки, які жінка теж підкидає у вогонь.

"Удома немає ні світла, ні газу, ні води. Так ми вже живемо півтора року, з початку війни. З липня минулого року, - неохоче говорить з нами жінка. - Вчора поставила картоплю варити, вона не зварилася, я все викинула. Продуктів у нас теж немає - немає за що купити. Зараз поставила, думаю, ну насмажу".

Красногорівські активісти обурені – така кризова ситуація триває вже другу зиму. Вони упевнені, що цього можна було уникнути, якби за літо і осінь держава відновила газові комунікації.

"З минулого вересня ми їздили щотижня в Курахове до глави райдержадміністрації Мороза і постійно говорили про те, що потрібно робити газ. Нам відповідали: давайте почекаємо, все тут врегулюється, потім буде газ. З літа ми піднімали питання про те, що нам потрібна нова лінія, бо лінію електропередач постійно перебивають", - скаржиться Олена Косінова, представник Красногорівської ГО "Наше відродження".

Вона вважає, що про місто забули і не допомагають. Більше того, за її словами, ті будинки, у яких є заборгованість по оплаті, ще й відрізали від електрики.

"Вони приїхали без попередження, без складання актів, обрізали електроенергію людям, які отримують пакет гуманітарки, щоб на нього жити", - обурюється пані Косінова і попереджає, що вже готові виходити на протести, доки в місті не увімкнуть світло.

"Діти сплять в чоботях, в шубках, під двома-трьома ковдрами. Це не життя, - каже жінка. - Якщо цей конфлікт буде ще йти рік-два-три - що нам робити?"

Незважаючи на оголошене перемир'я, обстріли на лінії розмежування тривають.

Напередодні нашого приїзду в Красногорівку, околицю міста знову обстріляли з боку сепаратистів. Причому, були чути залпи заборонених мінськими угодами великокаліберних знарядь.

"На душі камінь"

Обстріли не припиняються і в Пісках біля Донецького аеропорту. Хоча їх чути значно рідше.

Тут і далі живе 16 людей. Нові не приїжджають, бо район закритий.

Їжу і речі першої необхідності - ліки, дрова, вугілля, питну воду - привозять волонтери та військові.

"Чай питимеш? Ходімо до нас, додому посидимо", - запрошують в свій будинок Анатолій і Світлана. Він - колишній проектувальник Коксохімпроекту, вона працювала близько сорока років конструктором.

У будинку у них тепло, топиться піч. Є свій генератор. Раніше його включали, але не можуть дістати паливо - ранвше просили у танкістів, а зараз танки відвели.

Електрику в селище провели, але напруга слабка. Світлана скаржиться, що вечорами важко - раніше можна було читати, як стемніє, а тепер тільки сидіти при свічках.

"На душі камінь, і не знаєш, коли це скінчиться і чим це скінчиться. Їхати? Куди виїжджати? Пенсії немає, роботи немає, - каже Світлана. - Поїдемо - пограбують, через п'ять хвилин цього нічого не буде, шафи поламають, батареї познімають".

Пенсію жителі Пісок не отримують вже 1,5 року, але й витрачати гроші тут ніде - магазинів немає. Хіба що можна поїхати в сусіднє село Первомайське, де живе більше людей.

Сусіди допомагають один одному, заходять, дізнаються як справи, діляться гуманітаркою.

Навпроти будинку Світлани та Анатолія живе 78-річна Софія Анатоліївна з хворим сином.

Вона вже п'ять разів переїжджала через обстріли. Тепер її дім - це маленька прибудова в будинку, який покинули господарі. Трохи далі по вулиці живуть дві сестри з сином однієї з них.

У перемир'я тут, як і скрізь, не вірять, але дуже чекають.

"Донецька Бандитська Республіка "

Втомлені війною люди вважають, що конфлікт триває, тому що так вигідно уряду. Якому саме - кажуть по-різному. Хтось звинувачує український, рідше - самопроголошені республіки.

Росію рідко хто згадує, хоча переважно на територіях на лінії розмежування ловить тільки російське телебачення. Українське можуть дивитися ті, у кого є супутникова тарілка.

"Я так думаю, для когось ця війна вигідна, раз йде торгівля, - вважає 75-річна Любов Іванівна, колишня вчителька молодших класів. - Наш президент - ми не вибирали тут його - скрізь свої ці магазини відкриває. А з того боку - і тим (самопроголошеним республікам. - Ред.) вигідно. Солдатам невигідно, солдатів підставляють. Ну що цей Захарченко, яку республіку він ось це організовує. Народну? Я не вірю, що це республіка народна. Скоріше, Донецька Бандитська Республіка ".

Любов Іванівна разом з чоловіком Миколою живуть у Новгородському - це невелике село під Горлівкою. Їхній будинок стоїть прямо на лінії вогню, рік тому в ньому зруйнувало дах.

Подружжя залатало дах плівкою, трохи заклало тими матеріалами, якими допоміг Червоний Хрест.

"Коли стріляють, ховаємося у підвал, - говорить Микола. Він колишній токар. - Я тут з самого дитинства. Сам побудував хату. Так важко вона мені дісталася! Держава не допомагала мені. І раптом на старості залишився без даху, без нічого. Бомжем залишився. Сподівався відпочити. Куди ми поїдемо? Ми готувалися все життя тут старість зустріти".

Каже, що його сусіди, у кого вціліли будинки, зловтішаються. Бо він - за Україну, а вони "хочуть Путіна". Багато хто з них ходив на "референдум".

Незважаючи на те, що околиця села знаходиться прямо на вогневій позиції, комунальні служби тут перевіряють лічильники і заборгованості. А до маршрутки можна дійти пішки. Раз на два дні приїжджає бусик, з якого можна купити продукти.

У селі стоїть батальйон Айдар. Місцеві жителі кажуть, що з військовими у них хороші відносини, і що солдати їм допомагають.