Спроба номер сім: історія коаліцій по-українськи

Якщо хтось розраховував, що формування коаліції після позачергових парламентських виборів в Україні відбудеться швидко і безболісно, то він сильно помилявся.

Від дня голосування минуло вже майже два тижні, а учасники більшості ще не те, що не напрацювали текст коаліційної угоди, а навіть не визначилися остаточно, хто до цієї коаліції увійде, а хто опиниться в опозиції.

Втім, чи варто було розраховувати на щось інше? Саме поняття коаліції з’явилося в українській політиці після політреформи 2004 року, і з того часу в парламенті кілька разів формувалися більшості різних конфігурацій. І практично кожного разу "коаліціада" була непростим, щоб не сказати драматичним, процесом.

ВВС Україна нагадує про український досвід формування коаліцій, у якому знайшлося місце для зрад і розчарувань, сварок та обіцянок вічного миру, "тушок" та нічних букетів.

Спроба №1: Порошенко як камінь спотикання

Парламентські вибори 2006 року стали першими, за підсумками яких у Раді мала сформуватися урядотворча коаліція.

Сили, які "стояли на Майдані" – "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія, – під час виборчої кампанії обіцяли створити спільну "помаранчеву" більшість.

Результати виборів 26 березня 2006 року давали їм таку можливість, тож одразу після підбиття підсумків голосування вони вступили у довгий та виснажливий процес коаліційних перемовин. Майже через три місяці, 22 червня 2006 року, вони підписали угоду про створення "Коаліції демократичних сил" та скерували президентові Віктору Ющенку подання на призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром.

Однак вже за тиждень у коаліції почалися внутрішні тертя. Лідер Соцпартії Олександр Мороз заявив, що "Наша Україна" повинна відмовитися від висунення кандидатури Петра Порошенка на пост спікера, адже це, на його думку, може реанімувати конфлікт між Порошенком та Тимошенко, який у вересні попереднього року вже призвів до розвалу "помаранчевої команди".

"Наша Україна" "тактовно" поцікавилася у пана Мороза, "чи читав він коаліційну угоду перед її підписанням" - адже там чорним по білому було написано, що одні учасники коаліції не мають право вето на кадрові пропозиції інших.

У такому млявому режимі дискусія між коаліціантами продовжувалася аж до 6 липня. У той день Партія регіонів та комуністи несподівано для всіх підтримали на пост спікера Олександра Мороза.

"Все, що відбувається, - це зрада", - прокоментував події у парламенті Петро Порошенко, якому так і не судилося очолити Верховну Раду.

Спроба №2: Остання гра Мороза

Вже наступного дня Партія регіонів, СПУ та КПУ підписали угоду про створення "Антикризової коаліції", координатором якої обрали Віктора Януковича.

БЮТ негайно оголосив про свій перехід в опозицію та закликав Віктора Ющенка розпустити парламент.

Натомість "Наша Україна" вступила у переговори щодо розширення більшості. Зрештою, 3 серпня учасники цих перемовин підписали "Універсал національної єдності" з набором цілей майбутньої "широкої коаліції" - планувалося, що вона називатиметься "Коаліцією національної єдності".

Лише після цього Віктор Ющенко подав до парламенту на затвердження кандидатуру прем’єра Віктора Януковича. До складу його уряду увійшли кілька представників пропрезидентського блоку.

Однак до створення "широкої коаліції" справа не дійшла. Вже невдовзі "нашоукраїнці" почали закидати Партії регіонів невиконання положень Універсалу та перейшли в опозицію.

Натомість коаліція почала розростатися за рахунок "перебіжчиків" з опозиційних фракцій. Більшість, у якій головну скрипку грала Партія регіонів, послідовно обмежувала вплив президента на політичний процес, а Олександр Мороз не приховував: мета "більшовиків" - довести свою чисельність до 300 голосів та змінити Конституцію.

Зрештою, на початку квітня 2007 року Віктор Ющенко видав указ про розпуск парламенту. Коаліція визнала цей указ неконституційним і продовжувала проводити засідання Ради. Однак після кількох місяців протистояння вибори таки відбулися: 30 вересня 2007 року українці проголосували за новий парламент.

До парламенту шостого скликання Соцпартія не потрапила, не добравши до прохідного бар’єру менш як 0,3% голосів.

Спроба №3: Луценко з квітами

Після оголошення результатів екзит-полів у штабі БЮТ панувала ейфорія: попередні підсумки показували, що разом з пропрезидентською "Нашою Україною – Народною самообороною" він набирає на кілька голосів більше, аніж інші переможці виборів – Партія регіонів, Компартія та Блок Литвина – в сумі.

"Помаранчеві" партії проводили кампанію у режимі взаємного ненападу та гарантували своїм виборцям створення "коаліції Майдану".

Втім, витоки інформації зі штабу пропрезидентського блоку свідчили про те, що НУНС провадить кулуарні консультації щодо "широкої коаліції" з Партією регіонів.

Поява у штабі Тимошенко першого номеру списку НУНС Юрія Луценка з величезним букетом троянд, у яких, за його словами, він власноруч обламав всі колючки, мала розсіяти всі сумніви щодо того, на яку коаліцію підуть "нашоукраїнці".

Робота цієї коаліції була непростою: більшість налічувала всього 227 голосів і часто вдавалася до "допомоги" комуністів та "литвинівців" для підтримки своїх ініціатив.

Не найкращим чином складалися і особисто-політичні стосунки Юлії Тимошенко з Віктором Ющенком. У БЮТ звинувачували главу секретаріату президента Віктора Балогу у тому, що влітку 2008 року він ініціював вихід з більшості двох депутатів – після цього чисельність коаліції зменшилася до 225 парламентарів, і її легітимність опинилася під сумнівом.

Зрештою, на початку вересня 2008-го БЮТ та Партія регіонів несподівано почали голосувати у Раді синхронно. Парламент ухвалив низку рішень, котрі обмежували повноваження президента, а ЗМІ згодом навіть опублікували проект змін до Конституції, які збиралися ухвалити ці сили. Цим документом передбачалося, зокрема, обрання президента у стінах Ради.

У цій ситуації блок НУНС оголосив про вихід з коаліції, а президент назвав новостворений альянс у парламенті "неприродним союзом".

Спроба №4: Коаліції потрібен Литвин

Восени 2008 року в українському політикумі діявся повний розгардіяш. БЮТ та Партія регіонів так і не змогли створити коаліцію, котра могла б розраховувати на понад триста голосів, і президент Віктор Ющенко видав указ про розпуск парламенту.

Кабмін Юлії Тимошенко відмовився виділяти гроші на проведення виборів, а також заблокував початок кампанії судовими методами.

Паралельно ЗМІ почали писати про початок неформальних коаліційних переговорів пропрезидентської частини блоку НУНС з верхівкою Партії регіонів.

Зрештою, 9 грудня 2008 року ситуація дещо стабілізувалася: угоду про створення нової більшості підписали БЮТ, частина фракції НУНС, яка, за оцінками експертів, орієнтувалася на Юлію Тимошенко, та Блок Литвина.

Лідера останнього, Володимира Литвина, у той же день було обрано спікером парламенту.

Нова більшість отримала назву "Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку". Попри те, що урядові ініціативи не завжди знаходили підтримку парламентської більшості, формально вона проіснувала аж до березня 2010 року.

Спроба №5: Під Януковича

Протягом кількох тижнів після проголошення Віктора Януковича переможцем президентських виборів його Партія регіонів, за даними ЗМІ, провадила переговори про створення коаліції з фракцією НУНС – як виявилося, безуспішні.

Інших можливостей зібрати в коаліцію фракції, сумарна кількість депутатів у яких складала б понад 226, не було, тому експерти почали розглядати варіанти призначення новою владою дострокових парламентських виборів.

Однак на початку березня депутати, котрі підтримували Віктора Януковича, ухвалили зміни до регламенту Ради, котрими право формувати коаліцію надавалося не лише фракціям, а й окремим депутатам.

11 березня 2010 року прихильники нової влади скористалися нововвeденням, сформувавши коаліцію "Стабільність і реформи" у складі Партії регіонів, Компартії, Блоку Литвина та 16 перебіжчиків з БЮТ та НУНС.

Новостворена більшість внесла на розгляд президента кандидата в прем’єри Миколу Азарова. Надалі чисельність лав коаліції лише зростала за рахунок вихідців з фракцій опозиції – якраз тоді їх почали називати "тушками".

Ця більшість перестала існувати у жовтні 2010 року, коли Конституційний суд скасував політреформу та повернув Конституцію 1996 року, у якій не було передбачено існування парламентської коаліції.

Спроба №6: "Народжена революцією"

Одразу після втечі Віктора Януковича, 22 лютого 2014 року, Верховна Рада відновила дію Конституції 2004 року, а ще за п’ять днів, згідно з вимогами "нового-старого" Основного Закону у парламенті оголосили про формування коаліції.

До неї увійшли три парламентські сили, котрі "стояли на Майдані" – "Батьківщина", УДАР та "Свобода", – а голоси, яких не вистачало до більшості у 226 голосів компенсувалися за рахунок двох новостворених депутатських груп "Суверенна європейська Україна" та "Економічний розвиток".

Постмайданна більшість отримала назву "Європейський вибір". Її першим і фактично єдиним суттєвим рішенням стало скерування в.о.президента – спікерові Олександру Турчинову подання на призначення прем’єр-міністром Арсенія Яценюка.

Згодом революційна ейфорія перших тижнів роботи нової більшості потроху вичерпалась, і Кабміну ставало дедалі складніше здобувати прихильність парламенту. Дійшло навіть до демонстративної, хоч і, як виявилося пізніше, безрезультатної заяви Арсенія Яценюка про відставку у зв’язку з незгодою Ради підтримати урядові економічні законопроекти.

Зрештою, 24 липня 2014 року коаліція "скоїла самогубство": фракції УДАР та "Свобода" оголосила про вихід з більшості, аби за місяць, у День Незалежності, президент Петро Порошенко отримав змогу розпустити парламент сьомого скликання. Наступна спроба створити коаліцію зараз триває на наших очах.